Кільце

Словник літературознавчих термінів

Кільце

Кільце — композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немовби змика-ються анафора та епіфора (див.: Симплока). Надзвичайно багата на цей прийом лірика П.Тичини, в якій спостерігається звукове К. (“Здаля сміялась струнка тополя“), лексичне (“Ой не крийся, природо, не крийся“), строфічне (“Закучерявилися хмари“). Подеколи стилістичну фігуру, в якій наявне повторення початку і кінця вірша, називають епістрофою (грецьк. epistrophe — крутіння), що надає композиційної стрункості не лише класичній строфі, а й астрофічній віршовій формі:

Останні троянди,

Білі троянди.

Вересневі троянди.

Вони одяглися

В ризи невинності,

В шати дівочої чистоти,

Вони крізь осінній туман

Ледве пригадують літо,

Сонце і грози,

Краплисті дощі і веселі веселки,

Ночі душні і поранки рожеві,

Вони, як вві сні,

Бачать весни колихання зелене,

Чують безсмертні слова солов'їні,

Дотики вітру щасливого ловлять...

А все це живе у них:

Весна запахуща

І пристрасне літо,

Вітер, веселки і грози —

Все це живе в них

І житиме доти,

Доки бичем смертоносним

їх мороз не ударить,

Доки на землю не зронять

Останніх своїх пелюстків

Білі троянди,

Вересневі троянди,

Останні троянди (М.Рильський).

К. називається ще обрамленням (часто у прозових творах).