Словник літературознавчих термінів

Послання оріян хозарам, або Рукопис Войнича

“Послання оріян хозарам“, або “Рукопис Войнича“ — найдавніша праукраїнська літературно-публіцистична пам’ятка, зразок давнього українського письма. У цьому творі, не переінакшеному пізнішими переписувачами на церковнослов’янську мову, у поетичній формі обстоювались основи язичницької віри наших предків. Він зберігався у фраскатській школі єзуїтів “Мондраган“, успадкований нею з правлячого дому Парми. При манускрипті був лист від 19 серпня 1666 ректора Празького університету Й. Марчі до А. Кірхера з проханням декодувати “П.о.х”. На жаль, цього не вдалося зробити ні в XVII, ні в першій половині XX ст., коли букініст В. Войнич придбав цей манускрипт у ченців. Наступний власник пам’ятки Г. Краус подарував її бібліотеці рідкісних книг т а рукописів. Лише американський мовознавець Дж. Стойко, звернувши увагу на українізми тексту, не тільки спромігся прочитати його, а й кваліфікував як духовний документ української язичницької культури, що має коріння у добі Трипілля (VII—VI ст. до н.е.). Послання, в контексті якого дочка Ліли прагне відновити віру в Око Боже, підтверджує гіпотезу про існування прямих предків українства (“Око Орі було одне“), “оріїв“, “оріян” “аріїв“ — тих, що походили від божества Ора. На погляд вченого, “хозари“ — не історичний етнонім, а назва соціальної верстви, що існувала в період трипільської культури. Його гіпотетичні міркування друкувалися на сторінках газети “Русь Київська“ (1994) під назвою “Листи до Ока Божого“. “П.о.х.“ розтиражоване виданням “Індоєвропа“ (березень 1994—березень 1995), назване редколегією (зокрема В. Довгичем) “Рукописом Войнича-Стойка“.