Словник літературознавчих термінів

Двовірш або Дистих

Двовірш, або Дистих (грецьк. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Д. широко вживається як окремий твір:

Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє (Ліна Костенко).

Д. може складати певний цикл, навіть збірку (“Тавторими“ Б.Кравціва), правити за строфічну основу поеми (“Данило Галицький“ М,Бажана). Д. спостерігається у складніших за власну строфічних структурах (чотиривірш, шестивірш і т.п.), як-от у десятивірші Ю.Андруховича “Залізниця Станіслав — Рахів. 1894“:

Тут не зійде вода і не зросте суниця,

ми тут поляжемо,

по нас проляже залізниця.

Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,

який люцифер зажадав лупати сю скалу?

За нами падають ліси і мріють найтонші стебла,

залізна пані вкрала нас і очі наші стерла [...]

Неримований Д. базується на ритмо-інтонаційній основі, але відмінний від елегійного дистиха, відомого з античних часів:

не випустить вершників брама запеклого серця

дарма що більше вужів аніж кинутих палиць

наші руки заклякли над річками й потоками

розмиваються береги але нашою кров’ю

кожна душа що розламана мушля

відлуння гулу колишнього вихід у небо

смішний жертовник облущена позолота

єгипетський степ і ліс і юність і старість

дзеркальні тіла обступили останніх пророків

відображення гулу колишнього вихід у небо (І. Римарук).

Форма Д. дуже давня, вона відома не лише античній версифікації, а й східній, приміром, бейти. У ренесансно-барокову добу Д. практикувався в українській поезії як обов’язкова віршова норма силабічної системи (Касіян Сакович, Софроній Почаський, Іван Величковський, Григорій Сковорода та ін.).