Словник літературознавчих термінів

Балада

Балада (фр. ballade, від Прованс, ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового гатунку з драматичним сюжетом. Зазнала посутніх змін від початків свого існування (ХІІ-ХІІІ ст.), коли вживалася як любовна пісня до танцю, поширювалася у Провансі. Невдовзі в Італії, зокрема у доробку Данте Аліг’єрі, під впливом канцони втратила свій танечний рефрен. У французькій поезії XIV ст. Б. набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов’язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф.Війона (1431-63). Б., модернізована в англо-шотландському варіанті, розкрилася в напруженому драматичному сюжеті, поглибленому романтиками (Дж.Макферсон, Р.Бернс, С.Колрідж, Ф.Шіллер, Л.Уланд, А.Міцкевич, В.Жуковський та ін.). В українській поезії Б., виявляючи свою жанрову спорідненість з думою та романсом, поширювалася у доробку П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, І.Вагилевича, раннього Т.Шевченка та ін., сягаючи другої половини XIX ст. (Ю.Федькович, Б.Грінченко та ін.); напружений сюжет в ній розгортався на тлі переважно буряної природи, подеколи переймався фантастичними ознаками. У такому вигляді вона з’являлася в українській ліриці не так часто (“Балада“ Ю.Липи: “В’ється стежка між кущами, / Що чар-зіллям заросла...“), витіснялася історико-героїчними мотивами, пов’язаними з добою визвольних змагань 19JJL21, до яких зверталися поети “розстріляного відродження’’ та еміграції, зокрема подією цього жанру була “Книга балад“ О. Близька (1930). У другій половині XX ст. Б. набула соціально-побутового взмістовлення, але не втратила своєї драматичної напруги, засвідченої, скажімо, доробком І.Драча, котрий небезпідставно назвав одну із своїх збірок “Балади буднів“ (1967), постійно підкреслюючи свідоме заземлення традиційно баладного пафосу.