Словник літературознавчих термінів

Драма

Драма (грецьк. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія Д. в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці “Поетика“ розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформулювало підходи до Д. Н.Буало, Ф.Шіллер, Г.-В.-Ф.Гегель, Ф.Прокопович, М.Довгалевський також в основу своїх концепцій Д, ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні. Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н.Буало (“Мистецтво поетичне“) містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація Д. та її мови. На початку XIX ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж.Байрон, П.Шеллі, В.Гюго). Протягом останніх століть Д. стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.. Теоретики літератури відзначають два жанрових типи Д. Перший — “аристотелівська“, або “закрита“ Д. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої Д. притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої Д. криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П.Корнель, Ж.Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф.Шіллер, Г.-Е.Лессінг), розвивалася у літературі XIX ст. (В.Гюго, Дж.Байрон, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, О.Островський, І.Карпенко-Карий, І.Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. Іншим жанровим типом є “неаристотелівська'Ч або “відкрита“ Д. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, “Обітниця Яугандхараяти“ в Індії, “Перси“ Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б.Брехт, Н.Хікмет, М.Куліш, Е.Іонеско, Ю.Яновський, Є.Шварц). Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така Д. називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна Д. яскраво представлена у творчості Б.Брехта, Н.Хікмета, М.Куліша, І.Кочерги. В центрі зображення ліричної Д. — внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв'язки (“Чарівний сон“ М.Старицького, “Одержима“ Лесі Українки, “Соловейко-Сольвейг“ І.Драча). Д. є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.