Словник літературознавчих термінів
Бароко
Бароко (італ. barocco — дивний, химерний) — напрям у мистецтві та літературі XVII-XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Б. прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система Б. надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах Б. склалося неодночасно. Серед країн православно-слов’янської культурної спільності Б. почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні та в Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, Б. мало і власні, національні, джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму — “високому“, “середньому“ та “низовому“. Б. в історії української літератури трактувалося по-різному, часто неадекватно. Вперше розглянув Б. як естетичну систему Д.Чижевський у монографії “Український літературний барок“ (Прага, 1942-44), але тільки на VI Конгресі славістів у Празі 1968 вчені поставили питання слов’янського Б., зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI-XVIII ст. і простежується у різних жанрах, зокрема в поезії Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка “курйозної“ поезії Івана Величковського “Млеко от овци, пастирю надежное“. Виразні барокові риси має і шкільна драматургія. Серед прозових творів Б. найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Барановича “Меч духовний“, “Труби словес проповідних“; Іоаникія Галятовського “Ключ розуміння“; Антонія Радивиловського “Стородок Марії Богородиці“, “Вінець Христов“) та козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.