Словник літературознавчих термінів

Просторіччя

Просторіччя — одна з форм національної мови, разом із народними говорами складає некодифіковану усну сферу загальнонаціональної комунікації — народно-розмовний стиль. На відміну від діалектів, а також жаргонів, П. має наддіалектний характер. Особливістю П. є використання нелітературних шарів лексики і відносно вільних синтаксичних побудов: манаття, мармиза, мо’ (може), шкарбани, розшолопати, хохма. Однак у П. представлені одиниці всіх мовних рівнів: фонетичного — наголос (доцент, західний), вимова (соша, тища); морфологічного (межою, самий кращий); слововживання (ставити замість класти, музикальний у значенні музичний). Для П. характерні експресивно “знижені“ оцінні слова, від фамільярних до грубих, які мають у літературній мові нейтральні відповідники: віддубасити — побити; пика, мармиза — обличчя; дрихнути — спати. П. перебуває на межі народнорозмовної мови з літературною як особливий стиліс-тичний пласт слів, фразеологізмів, форм, зворотів мови, об’єднаних спільним яскравим експресивним забарвленням зниженості, згрубілості, фамільярності. Характерна особливість сучасного українського просторіччя — наявність у ньому русизмів: понімати, временно, щас, больниця і т.д. П. широко використовується у художній літературі як засіб гумористичної характеристики персонажів: “І прописку постоявшу/ Має, паразит./ Я ж укалую на стройках/ П’ятий вже годок,/ А прописка в мене й досі/ Временна, браток“ (П. Глазовий).