Словник літературознавчих термінів

Трагедія

Трагедія (грецьк. tragoedia, букв.: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній Т.наприклад, у творі Софокла “Едіп-цар“ головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір'ю. Серію вбивств змальовує Есхіл (“Агамемнон“): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: “Доля в справі тої винуватицею є“. Ідейно-художній зміст античної Т. зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти Т. того часу здебільшого крилися у суспільному ладі. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В.Шекспіра (“Ромео і Джульетта“, “Король Лір“, “Отелло“, “Гамлет“) герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульетта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Т. класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П.Корнеля (“Сід“, “Горацій“), Ж.Расіна (“Федра“) виник між почуттями героїв і їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у Т. змінюється, Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. В українській літературі зародження Т. припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають “Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства“ М.Козачинського. XIX ст, дало кілька зразків Т. (“Переяславська ніч“, “Кремуній Кодр“ М.Костомарова, “Сава Чалий“ І.Карпенка-Карого, “Оборона Буші“ М.Старицького). Література XX ст. помітно розширила обрії української Т. 1918 з'являється твір В.Пачовського “Роман Великий“, події якого розгортаються у XIII ст. Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М.Грушевського “Ярослав Осмомисл“ (1917). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В.Винниченка “Між двох сил“ (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в Т. Я.Мамонтова “Коли народ визволяється“ (І 922). Народною Т. глибокого соціального змісту став твір М.Куліша “97“ (1924). Пізніше з'являються п'єси Ю.Яновського “Дума про Британку“, О.Левади “Фауст і смерть“, Я.Баша “Професор Буйко“.