Епігон

Словник літературознавчих термінів

Епігон

Епігон (грецьк. epigonos — нащадок) — зневажливо-іронічна назва письменника, який не виробив власного творчого “обличчя“, не набув творчої самостійності, а наслідує, копіює індивідуальний стиль, форму, повторює ідеї, художні прийоми своїх попередників. Епігонство викликається до життя або віховими творами літератури, або ж яскравими оригінальними манерами письма. Тому не випадково найбільшими жертвами епігонського наслідування стали такі рубіжні в українській літературі явища, як “Енеїда“ І.Котляревського (т.зв. “котляревщина“, про що писав М.Зеров) і “Кобзар“ Т.Шевченка. Е. перетворює традицію (творче освоєння здобутків попередників) на стандарт, позбавляє її життєвості. Епігонство відрізняється від літературного наслідування, коли автор свідомо намагається писати свої твори за уже відомими літературними зразками, наслідуючи жанр і стиль (стилізація), мотиви та образи (ремінісценція) видатних митців та їх твори, наприклад: поезії А.Кримського, стилізовані під східні зразки; рубаї Д.Павличка; хоку М.Вінграновського.