Словник літературознавчих термінів

Античне віршування

Античне віршування (лат. antiquum — стародавній) — різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не. читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий — двом (—); обидві формували стопу. Основні стопи А.в. такі: двоскладові (на три мори): ямб (∪—), хорей, або трохей (—∪), трибрахій (∪ ∪ ∪); трискладові (на чотири мори): дактиль (— ∪ ∪), анапест (∪ ∪—), спондей (— —); п'ятискладові: бакхій та антибакхій (∪— — та — — ∪), кретик (— ∪—), амфімакр (— — ∪) та чотири пеони (—∪ ∪ ∪, ∪— ∪ ∪, ∪ ∪— ∪, ∪ ∪ ∪ —); шестискладові: молос (— — —), хоріямб (—∪ ∪—), антиспаст ( ∪— — ∪), два іоники (∪ ∪— —,— — ∪∪), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити (— — — ∪, — ∪ — — , — — ∪ — , — — — ∪). Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ — ) на спондей (— — ), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку А.в., але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам. Античність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури. А. дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків — Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографа Аристофана, поетів — Горація, Вергілія, Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, “батька історії“ Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток цілого ряду літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія тощо). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В українській літературі до античних сюжетів звертались І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Леся Українка, М.Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та ін.