Словник літературознавчих термінів

Алітераційний вірш

Алітераційний вірш — давньонімецький вірш, який ще називають “штабреймом“, вживаний в давньонімецькій, англосаксонській та давньоісландській поезії (VIII-XIII ст.), в якому кожен віршовий рядок мав чотири наголоси, розмежовувався цезурою на два піввірші з довільною кількістю складів між наголосами. Обов'язкова вимога А.в. полягала у повторенні переднаголошеного приголосного звука на початку першого та другого піввірша (наприклад, у піснях “Еди“), у застосуванні як вертикальної, так і лінійної алітерації. Трапляються такі приклади і в українській поезії:

Не вір, вродливко, Лісунові;

Не вирій носить він, а вир (О.Стефанович).

А.в. поширений також і в казахському, киргизькому, калмицькому та бурятському епосах, де алітеруються переважно початкові склади. Так, фонетична анафора витворює основу А.в. киргизького епосу “Манас“:

Купами золото ми гребли,

Куначі шапки були на нас,

Кушак із шовку носили ми.

Курдюки смачні споживали ми,

Кумис пили ми щодня [...].

А.в., в якому всі слова починаються з одного звука, називається також тавтограмою (грецьк. tautos — однаковий і gramma — буква, запис).