Словник літературознавчих термінів

Антипод

Антипод (грецьк. antipodes — протилежний) — художній образ, який своїм змістом, поглядами, рисами характеру, моральними якостями тощо контрастний, протилежний іншому. Наприклад, у народних казках яскравими образами-антиподами є персонажі-добротворці і злотворці; в українській бароковій літературі XVII-XVIII ст. — Божа Любов і Вражда; Надія, Спокій, Покора і Ненависть, Лють, Злоба (своєрідні персонажі-символи). У новітній літературі, з поглибленням психологічного аналізу людських характерів, письменники все більше вникають у світ складних переплетінь якостей людини, уникають спрощеної й однозначної оцінки її поведінки. Таку еволюцію на шляху заглиблення митця у суперечливий світ людських характерів і поведінки віддзеркалює творчість М.Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, В.Стефаника, В.Винниченка та ін., де антиподами виступають нерідко члени однієї родини, однієї громади, гурту, політичної організації (Семен і Роман з оповідання М.Коцюбинського “Ціпов'яз“; Михайло і Сава з повісті Ольги Кобилянської “Земля“, Максим і Єва з її роману “Апостол черні“, Антей і Федон з драматичної поеми Лесі Українки “Оргія“, Ілько і Андрій з повісті В.Винниченка “Краса і сила“). Живлена ідеологією “класової боротьби“, радянська літературознавча методологія своїми настановами спотворювала твори українських письменників, примушувала “гротескним“ планом змальовувати “класового ворога“, “буржуазний націоналізм“ і т.ін. (“Вершники“ Ю.Яновського, змінені редакції оповідання “Червона хустина“, роману “Мати“ А.Головка, “Голубі ешелони“ П.Панча, “Чорне озеро“ В.Гжицького та ін.). Відповідно і критика практикувала примітивний поділ персонажів на “позитивних“ і “негативних“.