Словник літературознавчих термінів

Першодрук

Першодрук — умовна назва книг, випущених у певній країні впродовж деякого часу після запровадження в ній книгодрукування. Винайшов його Й. Гуттенберг (1394 — близько 1399), сконструювавши пристрій для виливання літер, удосконаливши друкарський прес. Він видав ряд книг, серед яких: “Донати“ (посібники з латинської граматики Е. Доната), календарі, Біблія та ін.. Засновником українського П. на базі кириличної абетки вважається Ш. Фіоль (р.н, — невідомий, помер 1525), котрий опублікував “Октоїх“ (1491), “Тріодь цвітну“ (1491), “Часослов“ (1491), “Тріодь постну“ (без дати). Гіпотетично, що за цим іменем, переінакшеним у латинській транскрипції, приховане призвіще та ім’я українця Святополка Хвилі. Другим першодрукарем був білорус Франциск Скорида (близько 1490 — 1551). Завдяки йому з’явилися 1517 у Празі “Псалтир“, “(Книга) Іова“, “Притчі Соломона“, “Ісус Сирахів“, у Вільно -т- “Мала подорожня книжиця“ (близько 1522), “Апостол“. У цих виданнях наявна й українська лексика. Досвід своїх попередників використав Іван Федоров (близько 1510—85), змушений емігрувати з Московщини спершу до Великого князівства Литовського, а потім — до Острога та Львова, де він заснував друкарні, надрукував знаменитого “Апостола“ (1564) та “Букваря“ ; (1574).