Словник літературознавчих термінів

Іронія

Іронія (грецьк. еіrоnеіа — лукавство, глузування, удавання) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістиці — фігура, яку називають “антифразис“, коли висловлювання*набуває у контексті протилежного значення. І. — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Осмислення І. як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте І. Сократа заперечує реальну істину і суб’єктивне уявлення її: “Я знаю тільки те, що нічого не знаю“. Оригінальне розуміння І. було в Україні. Теорія І. розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В.Новицький, Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський та ін.). У творах XVII-XVIII ст. розвивається її особлива форма — самоіронія, самонасмішка. У творах “мандрованих дяків“ автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але насправді — про серйозні речі, несумісні з довколишнім світом абсурду. І.-запитання — улюблений прийом Г.Сковороди. Вона виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання І. та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, а в І. значення відмінне від сказаного, протилежне йому. Романтичну І. розробили німецькі романтики (Ф.Шлегель, А.Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого й закостенілого. Г.-В.-Ф.Гегель вважав І. романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної І. (І.Котляревський, А.Метлинський, М.Костомаров). Особлива заслуга в. осмисленні І. в художній практиці належить Т.Шевченку. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні. Т.Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом: “Од молдаванина до фінна /На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!“. Його І. перетворюється на засіб звинувачення антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії. Франкову І. можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у творах І.Франка — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчання потворного. Українська література XX ст. (М.Хвильовий, В.Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М.Куліш, П.Загребельний, Є.Дудар, О.Чорногуз, Ю.Андрухович) розвиває І., характерну для літератури * XIX ст., так звану “епічну іронію“ (Т.Манн). І. як “об’єктивна суб’єктивність“ виявляється в романах “Левине серце“, “Гола душа“ П.Загребельного; “Позичений чоловік“, “Парад планет“ Є.Гуцала, “Аристократ/й Вапнярки“, “Претендент на папаху“ О.Чорногуза, у творах Ю.Андруховича, Є.Дударя. І. є часто єдиною формою вільного погляду на світ і героя.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.