Словник літературознавчих термінів

Табу

Табу (полінез. “many“) — заборонене слово на підставі релігійних, моральних, політичних та ін. чинників. З погляду теорії психоаналізу — витіснені у підсвідомість людські інстинкти, які призводять до неврозів. Т. має давню, від архаїчних часів, традицію, коли певний тотем задля запобігання можливої кари з його боку не називався своїм іменем, скажімо, ведмідь. Цей же принцип спостерігається у драмі Лесі Українки “Лісова пісня“, де постають персонажі (“Той, що греблі рве“, “Той, що в скалі сидить“, наділені табуйованими рисами архетипного характеру. Т. відбиває і своєрідність плюралістичного світосприйняття українців, котрі часто не називали своїми іменами певних богів:

[...] Той, що легкість дав сарні,

а бджолам квіти золоті

і кігті сталені для рися,

слова співучі дав мені [...] (Б.-І. Антонин).

Т. поширюється також за тоталітарних режимів, спонукаючи митців до “езопівської мови“ (Юрій Клен: “Лягає велетенська тінь / низької постаті у кепі / на простір царських володінь“). У такому аспекті написано чимало поезій В.Симоненка, зокрема “Брама замку Стюртів“, де вгадується справжня комуністична дійсність:

Дикими, незнаними речами

Марить брама у тривожнім сні,

Де сторожа брязкає ключами

І скриплять ворота захисні.

Привиди з кривавими мечами,

У накидках чорних, ніби ніч.

Граються безформними м’ячами —

Головами, знесеними з пліч [...].