Епос

Словник літературознавчих термінів

Епос

Епос (грецьк. epos — слово, розповідь) — багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо (“Іліада“ та “Одіссея“ Гомера, ісландські саги, українські думи тощо). Поступово виробляються прозові форми Е., посідаючи важливе місце у художній літературі, з'являються епічні жанри, постають їхні різновиди. Е., відмежовуючись від інших літературних родів (лірики і драми), виробляє власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, неначе поза втручанням . автора. Лише на початку XX ст. така тенденція порушується потужною ліризацією Е., що зумовлює появу віршів у прозі і т.п. Як правило, зображення в Е. ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Е. користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. В ньому наявне авторське мовлення та мовлення персонажів, на відміну від драми, де застосовується один спосіб викладу — діалог чи монолог. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи — у теперішньому, зрідка — у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). Мова Е. — зображально-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емоційно-експресивна виражальна стихія. Е. має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовим значенням у різні історичні епохи. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об'єднання окремих сюжетів, епізодів тощо довкола центрального героя: так виникли повість та роман. Уже в давній літературі прозові категорії (казка, новела, притча, повість, роман) відрізнялися від віршових категорій Е. (байка, ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму (“Дон Жуан“ Дж.Байрона, “Євгеній Онєгін“ О.Пушкіна, “Пан Тадеуш“ А.Міцкевича, “Гайдамаки“ Т.Шевченка та ін.). Історичний розвиток Е. зумовив . виникнення трьох структурних жанрових форм — малої (анекдот, байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої (поема, повість), великої (роман, епопея). Вони різняться масштабом зображуваної події, що спричиняє ступінь складності сюжету, розмаїттям тематики, особливістю групування персонажів. В основі сюжету малої форми Е. закладається один епізод, середньої — кілька, складної — багатопланова дія як історія життя і характеру певної епохи. Велика форма Е. зазнала певного коригування у прозі XX ст. Так, у романі Дж. Джойса “Улісс“ зображувані події розгортаються впродовж одного дня. В сучасній постмодерністській літературі переглядаються канонічні особливості Е., зростає відсторонене тлумачення подій, центр ваги переноситься на розкриття внутрішнього світу оповідача, немовби “злитого“ а персонажем, спостерігається зміщення часо-просторових площин, деформується сюжет і т.п. Як зазначав представник літератури абсурду С.Беккет, “література дедалі більше стає антилітературою, позбавленою оповіді“. Епічні твори ще називають “епікою“.