Словник літературознавчих термінів

Авангардизм

Авангардизм (фр. avant-garde — передовий загін),— термін на означення так званих “лівих течій“ у мистецтві. Авангардизм виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, перетворені на одноманітні “кліше“, замикаючись на своїх канонічних зразках. Тому роль авангардизму у розкритті хворобливих явищ у мистецтві, які він подає у гіпертрофовано абсурдній формі, безперечно, виправдана і в конкретний кризовий момент еволюції естетичної свідомості — бажана. Тут вбачається прояв “сміхової культури“, очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій, почленування художнього явища на складові елементи і довільний їх монтаж. Однак сам авангардизм не спроможний до створення неперебутніх художніх цінностей, оскільки він не має свого коріння, а живиться енергією епатованого ним самим напряму. В історичному аспекті XX ст. авангардизм слід розглядати як одне з помітних відгалужень модернізму, котре перейняло деякі його формальні ознаки, відкинувши філософську (духотворчу) основу, орієнтуючись на деструктивну “мінус-культуру“. Звідси — безапеляційне заперечення традиції, афішування епатажу. З незначними відмінностями такі настанови спостерігалися в кубістів, футуристів, експресіоністів, дадаїстів, сюрреалістів і т.п. Ультрареволюційне негування унормованої естетики супроводжувалося вимогами негайно розмити її “береги“, розчинити її в речах або в соціальній дійсності. Відтак виник “поп-арт“. На цій же основі деякі авангардисти змикалися з тоталітарними режимами, бо втрачали зв’язок з концептуальною природою мистецтва на його іманентній основі. Іншої тенденції тут не могло бути, адже вона зумовлювалася етикетом авангардизму, асоційованим із позаестетичними чинниками. Тому час існування течій авангардизму недовготривалий. Авангардизм в сучасних умовах набув вигляду “неоавангарду“. Породжений недолугими стереотипами імітат-літератури періоду “соцреалізму“, він спромігся розкрити потворні, нежиттєздатні її аспекти, цілком очевидну творчу безплідність. У цьому напрямку епатажна функція представників “Бу-Ба-Бу“, “ЛуГоСаду“, “Нової літератури“ та ін. досягла своєї мети. Однак невдовзі перетворилася на словесну, зумисне заземлену звульгаризовану гру, яка привертає увагу своїми парадоксальними формами.