Словник літературознавчих термінів

Кінетична мова

Кінетична мова (грецьк. kinetikos — той, що належить до руху, рухає) — спілкування за допомогою жестів рук, рухів тіла, міміки (інша назва — мова жестів). К.м. використовується у таких випадках: 1) глухонімими та сліпо-глухонімими. Існують спеціальна мова жестів, кодифікована, структурно незалежна від звукових мов, а також спонтанні системи спілкування за допомогою жестів, які складаються стихійно у колективі глухонімих дітей; 2) як мова міжетнічного спілкування (у північноамериканських індіанців XIX ст.); у носіїв далекоспоріднених або неспоріднених мов, як єдиний засіб порозуміння; 3) при забороні (табу) на звукову мову: під час трауру у вдів деяких народів Кавказу, аборигенів Північної Америки та Австралії. Історично К.м. передувала звуковій, оскільки жест давав безпосереднє уявлення про предмет, на відміну від звука, що супроводжував жест. У сучасному усному мовленні К.м. супроводжує звукову мову, виконуючи ряд важливих функцій (див.: Дискурс). Це має особливе значення в драматургії, тому при сценічному втіленні п’єси К.м. — невід’ємна частина видовищного, суто театрального ефекту. К.м. широко застосовується у німому кіно, в основу якого покладалися літературні сценарії (“Звенигород“ за сценарієм Юртика, тобто Ю .Тютюнника, та М.Йогансена, переробленим О.Довженком). Подеколи вживається вона і в поезії:

Серце, серце! З твоїм вогнем

— У бур’ян головою! (Є. Плужник).