Довідник з української літератури

ЖИТІЙНА ЛІТЕРАТУРА

ЖИТІЙНА ЛІТЕРАТУРА, житія, агіографія — розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою.

Як літературний твір житіє відрізняється від біографії культовою спрямованістю: його мета — дати взірець подвижництва для наслідування. Найранішими агіографічними творами були мартирії — описи страждань і смерті християнських мучеників. З кінця IV ст., коли християнство стало офіційною релігією Римської імперії, увага агіографів зосереджується на образі активного діяча християнської віри, і поступово формується йде один жанр агіографії — „біос”, або власне житіє. Композиційно житіє складається з передмови, центральної (розповідної) частини та своєрідного епілога.

З розвитком агіографії формується два типи збірників житій: календарні і некалендарні. В календарних житія розміщуються за річним колом церковного календаря, в порядку днів пам'яті святих. До них належать Чети Мінеї, що містять поширені житія (в яких життя святого розгорталось у формі своєрідної новели чи повісті); Прологи (або Синаксари), до яких входять короткі житія (стислий перелік подій або фіксація окремої події); Соборники і Торжественники, котрі містять житія найшановніших святих у певному порядку залежно від християнських свят за сонячним і місячним календарем. Крім житій, у цих збірниках — похвальні слова, повчання, казання, притчі тощо. До некалендарних належать Патерики (Отечники), в яких житія та фрагменти житій розміщено в формальній (Азбучний патерик) чи тематичній послідовності, іноді обмежуючись локальним матеріалом певного географічного ареалу (Єгипетський патерик, Римський, Синайський).

У IX — X ст. жанр житія істотно змінюється. Візантійський письменник Симеон Метафраст, редагуючи житія, надає їм повчального та панегіричного спрямування. Його зібрання житій стає зразком для агіографів Сходу і Заходу, які створюють умовні біографії. Вони будуються за традиційною схемою: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні й проповідницькі подвиги, „блаженна смерть”, чудеса, які творять мощі святого, і похвали святому. Житія ввібрали в себе мотиви елліністичної та іудаїстської міфології, середньовічні притчі, новели, анекдоти.

Початок белетризації житій у Західній Європі поклав чернець Вольфгард Геррідський (X ст.). У XVI — XVII ст. робиться спроба об'єднати й опублікувати величезний матеріал рукописної житійної літератури. Єзуїт Ж. Болланд починає видавати католицькі „Acta sanetorum” (1643). Цей випуск продовжує товариство його послідовників — „болландисти”. У XVIII ст. французький видавець середньовічної літератури Ж. П. Мінь надрукував дві серії агіографічних творів християнських письменників: „Patrologiae cursus completus. Series prima (latina)” (Париж, 1844 — 1864. T. 1—221) і „Patrologieae cursus completus. Series graeca” (Париж, 1857 — 1866. T. 1—166).

У Київську Русь із прийняттям християнства приходять через посередництво Болгарії і Сербії та перекладаються безпосередньо з грецької мови як окремі житія святих, так і основні збірники житій — Четы Мінеї, Прологи, Патерики. Деякі агіографічні твори прийшли на Русь від західних слов'ян (житія Вацлава і Людмили). В XI — на початку XII ст. укладаються також оригінальні житія перших давньоруських святих — Бориса і Гліба, Антонія та Феодосія Печерських. Агіографи, з одного боку, спираються на біблійну символіку й візантійські літературні канони, а з іншого — намагаються пов'язати розповідь із тогочасними історичними подіями. До своєрідного жанрового різновиду належать так звані княжі житія (про Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Мстислава, Михайла Чернігівського, Андрія Боголюбського, Олександра Невського), які за типом сюжету, архітектонікою і зображенням персонажів наближаються до жанру історичної повісті. На початку XIII ст. було укладено „Києво-Печерський патерик”.

Другий південнослов'янський вплив (кінець XIV — початок XV ст.) сприяв розвитку в агіографії стилю „плетіння словес”, посиленню в ній емоційності, поглибленню психологізму розповіді. В нашій літературі з'явилися талановиті агіографії — митрополит Кипріан, Григорій Цамблак. У XVI ст. російський митрополит Макарій став ініціатором створення „Великих Четых Міней” (у 12 томах), до яких увійшли заново перероблені й стилістично прикрашені майже всі перекладні та оригінальні житія, популярні у східних слов'ян. У 1597 р. створено „Житія святих” польського єзуїта Петра Скарги, в яких зазнали обробки сюжети і візантійського, і західноєвропейського походження. Ця книга мала значний вплив на розвиток української агіографії. На основі другої (Касіянівської) редакції „Києво-Печерського патерика” Сильвестр Косов створив польськомовний „Patericon” (1635). Ця редакція послужила основою для укладання „Києво-Печерського патерика” Йосифом Тризною та його обробки Калістратом Холошевським. В українській рукописній традиції XVI— XVIII ст. побутувала велика кількість (в основному анонімних) збірників житій, серед яких вирізняються „Житія святих отець” (кінець XVII — початок XVIII ст.), приписувані Іоаникію Галятовському. У 1683 — 1705 рр. вийшла друком 4-томна „Книга житій святих” Димитрія Туптала. Виникненню нових обробок традиційних сюжетів сприяла зміна літературно-естетичних запитів суспільства, формування власне художньої літератури.

Літ.: Ключевский В. О. Древнерусские жития святих как исторический источник. М., 1871; Барсуков Н. Источники русской агиографии. Спб., 1882; Кадлубовский А. Очерки по истории древнерусской литературы житий святых. Варшава, 1902; Серебрянский Н. Древиерусские княжєские жития (Обзор редакций и тексти). М., 1915; ЛихачевД. С. Человекв литературе древней Руси. М., 1970; Бермам Б. И. Читатель жития (Агиографический канон русского средневековья и традиция его восприятия) // Художественный язык средневековья. М., 1982; Франко І. Історія української літератури // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1983. Т. 40; Павленко Г. І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. К., 1984; Ісіченко Ю. А. „Києво-Печерський патерик” у літературному процесі кінця XVI — поч. XVIII ст. на Україні. К., 1990; Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV — початку XVI ст. К., 1990.

Г. Павленко