Довідник з української літератури

ЗАБІЛА ВІКТОР

ЗАБІЛА ВІКТОР (псевд. — Ол-др; 1808, х. Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Чернігівської обл. — листопад 1869, Борзна Чернігівської обл.) — поет.

Походив із старовинної козацької родини. Здобув освіту в Ніжинській гімназії вищих наук (1822 — 1825). У 1825 — 1834 рр. перебував на військовій службі. Вийшовши у відставку, жив на своєму родовому хуторі Кукуріківщина поблизу Борзни. Приятелював із Т. Шевченком, бачився з ним у Качанівці, Мойсівці, Києві. Атмосферу перебування Шевченка в Україні (1844 — 1845) відбив у гумористичному вірші „Посланіє до Тараса”. Перебуваючи взимку 1847 р. на хуторі у В. Забіли, Т. Шевченко намалював його портрет, а пізніше в повісті „Капитанша” з симпатією зобразив під іменем Віктора Олександровича. Ім'я В. Забіли фігурувало в справі кирило-мефодіївців завдяки його віршам, відібраним у Т. Шевченка під час арешту. Він був серед тих, хто супроводжував домовину поета в Канів. Похований В. Забіла на міському цвинтарі Борзни.

Поетична спадщина поета невелика: близько 40 віршів і пісень, що дійшли до нас в друкованих збірниках, періодичних виданнях, рукописних копіях. Поезії „Голуб”, „Пісня”, „Повіяли вітри буйні” вперше опублікував Є. Гребінка в „Ластівці” (1841). Збірка творів В. Забіли, надрукована на початку 40-х років, не дійшла до нас, один примірник її виявив дослідник Є. Кирилюк 1936 р. 1857 р. в „Черниговских губернских ведомостях” було надруковано два вірші поета („До батька”, „Соловей”). Ряд поезій В. Забіли опублікували „Киевская старина”, „Зоря”, „ЛНВ”. 1906 р. накладом І. Франка було видано у Львові повну збірку творів поета „Співи крізь сльози”. Його лірика, навіяна особистою любовною драмою, позначена щирістю й безпосередністю почуттів, тяжінням до поетики народної ліричної пісні. Мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини в поезії В. Забіли розроблені в дусі характерного для романтизму своєрідного культу душевного страждання. Глибина емоційного переживання в любовній особистісно-психологічній ліриці поета пов'язана передусім із сповідальним авторським тоном. Саме це робить вірші „людським документом” (І. Франко) і сприяє їх популярності. Завдяки глибокому ліризму, мовному й образному багатству чимало поезій В. Забіли стали народними піснями, зокрема „Гуде вітер вельми в полі” та „Не щебечи, соловейку”, покладені на музику М. Глинкою. До віршів „Не плач, дівчино”, „Голуб”, „Човник” та інших поет сам створив мелодію (він майстерно грав на бандурі). Суспільні мотиви, з'явившись спочатку в ліриці особистого страждання, стають провідними у творах „Зовсім світ перевернувся”, „Маруся”, „Сирота”, „Будяк” та ін. В них викривається соціальна неправда, підносяться гуманістичні ідеали. Зазнав В. Забіла і впливу бурлеску („Остап і чорт”, „Весілля”). Його перу належать також історичні вірші („Палій” та ін.), послання знайомим побутового змісту. Ще за життя поета його твори переписувалися й поширювалися серед народу. У його сентиментально-романтичній ліриці відбито своєрідний культ душевного страждання людини, сповідальний тон автора. Цим насамперед визначається творче обличчя В. Забіли — „найздібнішого й найталановитішого поета” (І. Франко) передшевченківського періоду.

Літ.: Кирилюк Є. Невідома збірка творів Віктора Забіли // Кирилюк Є. Слово, віддане народові. К., 1972; Франко І. Поезії Віктора Забіли // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 37; Франко І. До біографії та характеристики В. Забіли //Там само; Крижанівський С. Віктор Забіла: Поет і літературний герой // Київ, старовина. 1993. Ч. 6.

Ж. Ляхова