Довідник з української літератури

ІНТЕРМЕДІЯ

ІНТЕРМЕДІЯ, інтерлюдія (від лат. іnter — між, medius — те, що знаходиться посередині, ludus — гра) — невелика за обсягом комічна сценка або п'єса, що виконувалася між актами основного драматичного дійства і мала за мету дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п'єсі.

Тематично інтермедія здебільшого була не залежною від змісту самої драми, хоча у XVIII ст. помічаємо і єдність обох частин вистави (певною мірою в М. Довгалевського і значною — в Г. Кониського). У XIV — XV ст. інтермедія з'являлася у Західній Європі як побутова сценка, близька до фарсу. За характером комічного вона нагадує комедію ситуацій. Позначається напруженістю сюжету, в основі якого — анекдоти чи жартівливі історії; динамічністю дії, жвавістю й дотепністю діалогів, натуралістичними описами. Дійові особи — представники „низького” стану, своєрідні маски визначальних соціально-психологічних типів: селянин, солдат, шахрай і т. д.

Українські інтермедії виникли у зв'язку з розвитком інтермедійного жанру у шкільній драматургії і були типологічно спорідненими з німецькими фастнахтшпілями, англійськими та французькими фарсами, іспанськими енгремесес та італійською комедією дель арте. Функціонували в жанровій системі шкільної драми протягом XVII — XVIII ст., а також окремо у формі рибалтівської п'єси („Трагедія Руська”),

Теорія інтермедії викладалася у шкільних поетиках, особливу увагу на цей жанр звернув М. Довгалевський у „Саді поетичному” (1736 — 1737). Авторами та виконавцями були здебільшого учні тодішніх шкіл, зокрема студенти Києво-Могилянської академії та мандрівні дяки.

В основі українських інтермедій лежали мотиви й сюжети українського фольклору, популярні книжні анекдоти, які відображали життя та побут українського народу. Використовувалася розмовна мова, фразеологічні звороти, прислів'я, приказки. У сценічну дію вводилися танцювальні й вокальні номери. Дійові особи українських інтермедій широко представляли всі національні групи населення України — українців, росіян, поляків, циган, білорусів (литвинів), євреїв та ін.; кожен з них розмовляв своєю мовою або використовував макаронічний жаргон.

Найранішими з відомих нині українських інтермедій є дві поставлені у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам’Янка-Бузька) 1619 р. анонімні вистави „Продав кота у мішку” та „Найкращий сон”; їх було додано до польськомовної драми Якуба Гаватовича про смерть Івана Хрестителя. Вперше в українській літературі в них був показаний чітко окреслений образ селянина. Обидва твори написано віршами, ритміка яких близька до ритміки народних пісень.

Нині відомо близько 40 інтермедій: у Дернівському збірнику (друга половина XVII ст.) 9 п'єс побутового та суспільно- історичного характеру, в яких діють українські селяни, студенти, козак, німець, поляк та ін.; по п'ять — до п'єс Митрофана Довгалевського „Комічне дійство...” (1736) та „Властотворний образ...” (1737), де подаються картини живої дійсності, розробляються соціальні (зокрема, кріпацтво) та національні проблеми (застереження щодо національної небезпеки від Московщини), з'являється позитивний герой — козак — запорожець; в цьому плані близькі до них чотири інтермедії до п'єси Інокентія Мигалевича „Стефанотокос” (1742) та п'ять — до драми Георгія Кониського „Воскресіння мертвих...” (1747).

Інтермедії — визначне явище української літератури, саме з них розпочинається історія української комедії.

Літ.: Морозов 77. О. Очерки из истории русской драмы. СПб., 1888; Возняк М. Початки української комедії. Л., 1919; Українські інтермедії XVII—XVIII ст. К., 1960; Махновець Л. Є. Інтермедії до драми Якуба Гаватовича 11 Рад. літературознавство. 1962. № 3; Білецький О. І. Зародження драматичної літератури на Україні 11 Білецький О. 7. Зібр. творів: У 5 т. К., 1965. Т. 1; Франко І. Русько-український театр: Історичні обриси // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. К., 1981. Т. 29.

І. Савченко