Довідник з української літератури

КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО ГРИГОРІЙ (спр. — Квітка, псевд. — Грицько Основ'яненко, Евстратий Мякушкин та ін.; 29.11.1778, с. Основа, тепер у межах Харкова — 08.08,1843, Харків) — зачинатель нової української прози, драматург, культурний і громадський діяч.

Початкову освіту здобув удома, потім навчався в Курязькій монастирській школі. У 1793 — 1797 рр. служив у війську; пішов у відставку капітаном. Перебування протягом десяти місяців у Курязькому монастирі дало Квітці змогу здійснити остаточний вибір: залишивши у травні 1805 р. стіни обителі, майбутній письменник поринув у культурне, зокрема літературне, життя Харкова, що з відкриттям 1805 р. університету набуло нового імпульсу.

Був одним із засновників і директором (1812) професійного театру в Харкові, фундатором Інституту шляхетних дівчат, публічної бібліотеки. Співвидавець першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816—1817), ініціатор видання альманахів «Утренняя звезда» й «Молодик». 1816 р. обраний повітовим предводителем дворян (до 1829). У 1831 — 1840 рр. — суддя Харківського совісного суду. 1834 р. став членом — кореспондентом статистичного відділу ради Міністерства внутрішніх справ; із 1837 р. здобув чин надвірного радника, з 1840 — голова Харківської палати карного суду.

Перу письменника належить 80 творів: вірші й фейлетони, п'єси російською мовою («Приезжий из столици, или Суматоха в уездном городе», «Турецкая шаль», «Дворянские выборы», «Дворянские вибори, часть вторая, или Выбор исправника», «Шельменко — волостной писарь», «Ясиовидящая»), гумористичні оповідання й повісті («Салдацький патрет», «Мертвецький великдеиь», «От тобі й скарб», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма»), повісті сентиментального характеру («Маруся», «Добре роби, добре й буде», «Козир-дівка», «Щира любов», «Божі діти», «Сердешна Оксана», «Перекотиполе») , драматичні твори українською мовою («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Щира любов, або Милий дорогше щастя», «Бой-жінка»), романи, повісті та оповідання російською мовою («Ганнуся», «Ярмарка», «Панна сотникова», «Знахарь», «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степанового сина Столбикова»), історичні нариси, перекази («Головатий», «История театра в Харькове», «Предания о Гаркуше», «Основание Харькова», «1812 год в провинции», «Татарские набєги»), морально-дидактичні нариси («Листи до любезних земляків», «Від чого люди бідніють»), критичні замітки («Супліка до пана іздателя», «Відповідь п. Тихорському», «Г. Ф. Квітка про свої твори»). Еволюціонував від класицизму до просвітницького реалізму.

Слави як письменник і зачинатель нової української прози Г. Квітка зажив зануреними в життєву стихію прозовими творами гумористичного й сентиментального характеру. Основна тема прози — народне буття в його яскравості, багатоманітних виявах, етичній цінності. Самобутній хист епіка виявили обидві книги «Малоросійських повістей...» (1834, 1836 — 1837), скомпоновані як безпосередня оповідь простолюдина Грицька з Основи.

Крізь призму ярмарку в Липцях, на якому Кузьма Трохимович виставив «Салдацького патрета», письменник виявляє не лише побутово-звичаєвий лад життя українського народу, а й утверджує думку, що справжня вартість мистецтва відома народові, а не тим горе — критикам, які лише шукають нагоди, щоб осудом мистецького твору заявити про себе. Вадам життя — пияцтву, неробству й марновірству — протистоїть Г. Квітка оповіданнями «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб».

Викриванім козацької старшини та її моральне виродження письменник виявляє у яскравій сатиричній повісті «Конотопська відьма», вибудуваній не лише на комізмі ситуацій, ай — що особливо важливо — на комізмі образів.

Сентиментальний характер низки творів Г. Квітки, в основу яких покладено зображення складних і благородних почуттів простої людини, визначив стиль повістей поглибленого ліро — психологізму «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана», що мали розважити читача. «Марусею» письменник поставив за мету не лише зачепити його душу оповідаю про долю прекрасної, сповненої доброчесностей дівчини та її коханого, яким, незважаючи на силу їх взаємних почуттів, доля не дала змоги спізнати родинного щастя, а довести спроможність української мови виявити найтонші порухи людської душі. Це завдання він і зумів виконати, як вдалося йому виліпити національно виразні характери, піднести красу родинної традиції українців.

Ліризм почуттів Марусі поступається у повісті Г. Квітки «Козир-дівка» діяльній жіночій натурі ївги; вона, завдяки вірі в безвинність любого її серцю Левка, здобувається на здатність пройти крізь будь-які випробування в пошуку істини і справедливості.

Складну філософську дилему вирішує Г. Квітка повістю «Щира любов». На шляху до поєднання доль Галочки та офіцера Семена Івановича перепоною виступає їхня станова нерівність: Галочка — донька хоч і заможного, але селянина, а Семен Іванович — дворянин. І хоча закоханий офіцер клопочеться перед архієреєм про дозвіл на нерівний шлюб, Галочка, щоб «не заїсти чужого віку», тобто не стати згодом тягарем для свого подружжя, вдається до рішучого кроку: одружується з сиротою Миколою і незабаром помирає з туги за втраченим щастям. «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка тематично перегукується з «Катериною» Т. Шевченка. Проте Оксана — донька заможної вдови Векли Ведмедихи — прагне вирватися з сільського життя і вийти заміж за панича, «купця або за поповича» з єдиною метою: щоб «у розкоші жити». Обман офіцера змушує Оксану позбутися ілюзій: вона проходить низку нелегких випробувань життям, щоб згодом повернутися до рідної домівки і стати доброю донькою для своєї матері й доброю матір'ю для свого сина.

У романі «Пан Халявский» на прикладі двох поколінь автор переконливо виявляє, якими незначними є відміни у психології, поведінці панства та способі його існування. Роль своєрідної системи виховання халявських («воспитание» як «питание») та освіти в житті поміщицької родини письменник репрезентує в романі як проникливий педагог, що дотримується засад народної моралі.

Дилогією «Шельменко — волостной писарь» і «Шельменко-денщин» Г. Квітка як драматург вирішив — за відсутності позитивного героя — проблему: що протистоїть світу нікчемності, моральної звироднілості, животіння. Він протиставив цьому світові свою авторську позицію, в основі якої — висміювання «замулення» панських душ. Остання з цих комедій — інтриг має тривале сценічне й кінематографічне життя.

Побутовою комедією «Сватання на Гончарівці», на системі образів і сюжеті якої позначився вплив «Наталки Полтавки» І. Котляревського, Г. Квітка вперше виводить па українську сцену образ закріпаченої людини. Щирість людських почуттів тут перемагає, і в цьому полягає велика художня правда твору.

Писання «творця людової повісті» (І. Франко) інформували Європу про Україну (публікація «Сердешна Оксана» в Парижі 1854 р.), розбудовували жанрово-стильову систему художньої прози, підносили ідеали гуманності, суспільної справедливості, моральності народних душ.

Літ.: Возняк М. Квітка-Основ'яненко. К., 1946; Гончар О. Григорій Квітка-Основ'яненко. К, 1969; Луцький 10. Драматургія Г. Ф. Квітки-Основ'яненка і театр. К, 1978; Хропко П. Становлення нової української літератури. К., 1988; Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. Тернопіль, 1994.

Л. Задорожна