Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Довідник з української літератури

КЛАСИЦИЗМ (від лат. classicus — зразковий, взірцевий) — тип художнього мислення й творчості в європейській літературі й мистецтві, специфічною ознакою якого є орієнтація на естетичні норми й художні взірці давньогрецької класики. На його основі поставали художні напрями й течії різних епох, які в науці новітнього часу дістали назву класицистичних. Це течії в пізній античній літературі й мистецтві, орієнтовані на грецьку класику V —ІV ст. до н. e., ренесансний класицизм XV — XVI ст., класицизм барокової епохи абсолютних монархій (XVII — XVTII ст.), просвітницький класицизм XVIII ст., неокласицистичні течії кінця XIX — першої третини XX ст. Цим напрямам і течіям, за винятком хіба що неокласицизму XX ст., притаманне розуміння художніх принципів і форм античної класики як вищих і незмінних норм мистецтва. їм властивий принцип «подвійного наслідування»: наслідування природи, під якою розуміли все суще, і наслідування класичних взірців. Але якщо для пізньоантичних течій, зокрема римської літератури «віку Августа», таким взірцем була давньогрецька класика, то для ренесансного класицизму й класицизму XVII ст. ним стає римська література; просвітницький класицизм у процесі розвитку переорієнтовується на грецьку класику. Термін «класицизм», під яким розуміють течії, «вивідні» з класики, був уведений у вжиток французькими вченими в останній третині XIX ст.

Хоча теоретики й митці названих течій вважали класичні норми та взірці вічними й незмінними, кожна з них трактувала їх по-своєму. В художній практиці вони наповнювалися новим змістом, запозиченим безпосередньо з життя, і зазнавали художніх трансформацій. Класицизму як типові художнього мислення й творчості властиві риси, що різною мірою проявляються в різних напрямах і течіях. Це: 1) розуміння краси як об'єктивної якості, що властива реальним предметам, а не є витвором творчого духу митця; 2) краса в мистецтві — це досконала форма, що засновується на принципах впорядкованості, співрозмірності й сконцентрованості; 3) провідна роль раціонального первня в мистецтві (розум і оцінює прекрасне, і творить його, керуючи уявою); 4) природа — модель мистецтва, але мистецтво перевершує її, бо має можливість відбору найкращого; власне, його мета — зображення не природи взагалі, а «прекрасної природи» (belle nature); 5) вимога порядку й духовної дисципліни в художньому творі, що засновується на законах і правилах (нормативність); 6) тяжіння до концентрованих і замкнених форм, до чіткого й ясного стилю, що виключає розпливчастість контурів, недомовленості, підтексти тощо.

Першою постантичною класицистичною течією був ренесансний класицизм XV—XVI ст. Його поява стала прямим наслідком величезного впливу античності на художню культуру Відродження (див.: Відродження). Її авторитет був тоді настільки високий, що вона набула значення норми й недосяжного взірця. Водночас ренесансні митці були далекі від копіювання античних зразків. Найповніше ренесансний класицизм виявився в багатій неолатинській літературі XV — XVI ст. (Дж Понтано, А. Поліціано, Й. Секундус, К. Цельтис, А. Кржицький та ін.). Ця література посилено культивувала жанри класичної поезії — елегії, оди, ідилії, епіграми, сатири тощо, поновлювала також жанри класичної прози — біографії, епістоли, діалоги, промови тощо, прагнула відродити жанри античної драматургії. В XVI ст. ренесансний класицизм розвивається й національними мовами. Значення античної літератури як норми та взірця незмінно наголошувалося в поетиках XVI ст., навіть у тих, що виступали з апологією національних мов і літератур (П. Бемпо, Ж. дю Белле, Ф. Сідні та ін ). На рубежі XVI— XVII ст. античний класицизм переростає в класицизм доби абсолютних монархій (бароковий).

Саме цей класицизм, передусім французький, традиційно вважається найповнішим втіленням класицистичного мистецтва. Він виник на суспільно-політичному ґрунті абсолютної монархії і якоюсь мірою виступав виразником її ідеології. Проте досить швидко ідеологічна й політична програми абсолютизму стали обтяжливими, а то й чужими для видатних митців класицизму. Естетичні засади французького класицизму формувалися під безпосереднім впливом раціоналістичної філософії XVII ст., зокрема картезіанства. В його мистецтві розум виступає конструктивною основою та організуючим принципом творчості. За словами Гегеля, тут розум перебуває «поза всякою залежністю від природи, від бідувань, невіддільних від конечного й минущого буття, поза зв'язками з матеріальними заняттями».

Класицизм, особливо класицизм XVII ст., — це мистецтво, утворенні якого апріорні принципи, умоглядні ідеальні уявлення мають першорядне значення. Теоретично «ідея» у класицистів підпорядковувалася «природі», на практиці ж визначальна роль переходила до «ідеї», і митець-класицист не стільки наслідував «природу», скільки узгоджував зображенім з ідеальною моделлю, яка існувала в індивідуальній і надіндивідуальній свідомості. Цим зумовлено те, що в літературі класицизму домінуючою формою художнього узагальнення виступає ідеалізація. Тут узагальнення є не чим іншим, як піднесенням розмаїття конкретних явищ до певного узагальненого зразка, ідеальної умоглядної моделі. Класицизм XVII ст. найбільшою мірою характеризується розвиненістю суворої регламентації жанрової системи, принципу «чистоти» жанрів. Водночас жанри й жанрові різновиди закріплено за певними стилями — «високими» й «низькими». Своє завершене виявлення нормативна поетика класицизму XVII ст. з її кодексом законів і правил знайшла у віршованому трактаті Н. Буало «Поетичне мистецтво» (1674). Провідне місце в класицизмі XVII ст. належало театрові. Тому провідними жанрами в літературі були трагедія й комедія. Найвидатніші майстри трагедії — П. Корнель і Ж. Расін, комедії — Мольєр. В літературі інших європейських країн, у тому числі слов'янських (Польща й Росія), класицизм XVIII ст. розвивався під значним впливом французького.

У XVIII ст. великого поширення в європейській літературі набув просвітницький класицизм (див. Просвітництво). Він наповнився іншим, «третьостановим» змістом, вступивши у взаємодію з Просвітництвом, спрямованим проти феодально-абсолютистського суспільства та його ідеології. Взаємозв'язок класицизму й Просвітництва пройшов принаймні дві стадії конвергенції. На першій стадії відбувалося пристосування «старого класицизму» для вираження третьостанового змісту й нової просвітницької ідеології; їм «вольтерівська стадія» ще пов'язана з естетичними засадами й художніми формами класицизму XVII ст.

У другій половині XVIII ст. формується класицизм з іншою естетико — художньою системою, який сучасна наука називає неокласицизмом. Він не тільки був мистецтвом іншої, третьостанової ідейної орієнтації, а й витворив свою естетику й поетику, відмінну від «старого» класицизму. їхню опору він теж шукав в античності, але знаходив її в мистецтві демократичних Афін і республіканського Риму. Неокласицисти виходили з постулату, за яким політична свобода є необхідною передумовою справжнього мистецтва. Античність вони розуміли як царство свободи й краси і надихалися її естетичним ідеалом, який Й. Вінкельман сформулював так: «благородна простота і спокійна велич». Водночас наслідування античної класики вони розуміли ширше й вільніше, без строгої нормативності й регламентації. Розквіт неокласицизму припав на кінець XVIII ст. й охопив різні вади мистецтва й країни. В літературі найвидатніші його прояви — «веймарський класицизм» Й. Гете й Ф. Шиллера, поезія А. Шеньє й драматургія В. Альф'єрі, література Великої французької революції.

Для вітчизняної науки традиційним є твердженім про те, що українська література «оминула класицизм». Від нього відступив Д. Чижевський, який у своїй «Історії української літератури» визначив напрям класицизму, але звів його до проявів класицизму епохи абсолютних монархій. Насправді ж класицизм в українській літературі має багатовікову історію. Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. на українському терені спостерігалися прояви ренесансного класицизму в латиномовній літературі Галичини (поезія Павла Русина з Кросна, проза С. Орловського та ін.). У другій половині XVII — XVIII ст. значного поширення в Україні набуває так званий шкільний бароковий класицизм, головним осередком якого була Києво-Могилянська академія. Класицизм епохи абсолютних монархій не знайшов у нас відповідного соціокультурного ґрунту й не переріс у розвинену художню систему. Певні класицистичні риси й тенденції наявні в творчості ряду українських письменників XVIII — першої третини XIX ст. від Ф. Прокоповича й Г. Кониського до І. Котляревського й П. Гулака-Артемовського. З класичним типом художнього мислення, зокрема з властивим йому пластичним відчуттям і розумінням форми, пов'язаний український неокласицизм 20-х років XX ст. (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардг), який мав своє продовження і в подальші десятиліття (М. Орест, Б. Тен, І. Качуровський).

Літ.: Чижевський Д. І. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1952; Наливайко Д. С.

Искусство: направлення, течения, етили. К., 1981; Русский и западноевропейский классицизм. М., 1982; Ernst Е. Der Klassizismus in Italien und Deutschland. Zürich, 1924; Peyre II. Qu'est ce gue le classicisme. Paris, 1958; Honour H. Neo-Classicism. Penguin Books, 1968.

Д. Наливайко





загрузка...
загрузка...