Довідник з української літератури

БАРВІНОК ГАННА

БАРВІНОК ГАННА (спр. — Білозерська-Куліш Олександра, псевд. — А. Нечуй-Вітер; 05.05.1828, с. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Чернігівської обл. — 06.07.1911, там же) — авторка оповідань з „народних уст“, представниця етнографічно- побутової школи в літературі.

Народилася у високоосвіченій дворянській родині. Батько служив повітовим комісаром і предводителем дворянства, був палким прихильником Вольтера. Мати — дочка козацького сотника, прекрасна господиня, мудра, лагідна, поетична жінка. Захоплювалася романами В. Скотта, але над усе любила й шанувала українські пісні, стародавні звичаї. Всі діти Білозерських стали видатними діячами української культури: брат Василь — громадський і літературний діяч, один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства; Микола — фольклорист і етнограф, автор праці про Шевченка („Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц“), видавець збірника „Южнорусские летописи“, редактор „Черниговских губернских ведомостей“.

Ганна Барвінок освіту одержувала вдома, а також у приватних пансіонах на Полтавщині (с. Кропивне, м. Конотоп). Вийшла заміж 1847 р. за П. Куліша; старшим боярином на весіллі був друг сім'ї Т. Шевченко.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства виїхала до Тули — місце заслання її чоловіка. З 1854 р. жила в Петербурзі, а з 1883 р. оселилася в Мотронівці, де дожила до смерті.

Літературну діяльність Ганна Барвінок розпочала 1858 р. оповіданнями з сільського життя, опублікованими в альманахах „Хата“, „Руська хата“, „Рада“, „Перший вінок“, „Наша доля“, журналах „Основа“, „Киевская старина“. В центрі уваги авторки — родинно-побутові стосунки, тяжка, нерідко трагічна доля жінок — селянок, зумовлена здебільшого негараздами в сім'ї та іншими побутовими обставинами. Тут вона є „повним паном форми“, майстром щирої ліричної розповіді. І. Франко зазначав, що Ганна Барвінок створила „ряд прочувствованных рассказов, живописующих украинскую женщину, и снискала себе почетное имя как поэт женского горя“. С. Єфремов назвав її „поетом горя і бідування жіночого“: „У неї трохи вужча (порівняно з Марком Вовчком. — Лет.) сфера творчості, обмежена психічними переживаннями жінки — селянки, але в цій сфері авторка почувала себе цілком вільно й дала низку творів чималої літературної ваги. Оповідання Ганни Барвінок — здебільшого фотографічні малюнки, мало не стенографічно записані пригоди з життя, що подають цікавий матеріал до розуміння народної психологи, звичаїв, побуту. Кращі з них — „Не було змалку, не буде й д'останку“, „Перемогла“, „Русалка“, „Лихо не без добра“, „Восени літо“, „Вірна пара“, „Квітки з сльозами, сльози з квітками“. Так, у досить поширеному сюжеті про дівчину — сироту, яка залишилася самотня з дитиною на руках, найцікавішими, художньо досконалими є описи переживань героїні, зміна в її внутрішньому світі, в ставленні до життя і людей („Сирітський жаль“, 1861). Душевні муки жінки, що терпить від знущань чоловіка-деспота, лежать в основі оповідання „Хатнє лихо“ (1861).

Трагізм становища героїнь нерідко поглиблює їхня лагідна, м'яка вдача, невміння відстояти себе. Критика неодноразово наголошувала, що характери у прозі Ганни Барвінок значно менше детерміновані соціальною приналежністю, соціальним середовищем в цілому. Так, в оповіданні „Не було змалку, не буде й д'останку“ лірично оповідається про кохання Зіньки, вільної козачки, та кріпака Федора — зародження його, поезію перших побачень, гіркоту вимушених розлук і радощі тихого родинного життя (сюжет близький до „Козачки“ Марка Вовчка, але без його соціальної підоснови). Причиною трагічних переживань героїв Ганни Барвінок є здебільшого явища морального та естетичного плану; погляди старшого покоління на нерівний шлюб, однозначно негативне ставлення до порушення звичаїв, тяжка недоля (передчасна смерть, гірке вдівство й сирітство), а не кріпацьке, підневільне становище героїв. Згадувані в оповіданні факти гуманного, людяного ставлення панів до селянської пари радянська критика трактувала як відхід від істини, „ідилічне світло“, що протиставляє прозу Ганни Барвінок „соціально-викривальному характерові прози Марка Вовчка“.

З оповідань Ганни Барвінок постають виразні картини селянського (здебільшого кріпацького) життя, змальовані з широким використанням фольклорно-етнографічного матеріалу. Героїні ряду оповідань письменниці („Сирітський жаль“, „Не було змалку, не буде й д'останку“, „Молодича боротьба“, „П'яниця“, „Жіноче бідування“, „Хатнє лихо“) не завжди тихі й покірливі. В особливій м'якій жіночій манері вони виявляють і високу гідність, і духовну красу та волю. Такі Параска Духанівна („Хатнє лихо“), Стеха („П'яниця“), Харитина („Перемогла“), героїня „Молодичої боротьби“. В ім'я родини, близьких, а особливо дітей вони здатні перетерпіти все, піти на справжнє мучеництво, на самопожертву.

Основною прикметою прози Ганни Барвінок є її народна мова, вільне володіння стихією народної творчості взагалі. Саме народні українські пісні, яких чимало записала письменниця, лягли в основу низки її оповідань, неопублікованої драми „Материнська помста“.

Рукописна спадщина Ганни Барвінок зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка HAН України та Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського.

Літ.: Грінченко Б. А. А. М. Куліш, Ганна Барвінок. Чернігів, 1901; Чубинський В. Ганна Барвінок // Барвінок Ганна. Вибрані твори. К., 1927; Денисюк І. Талант без талану // Вітчизна. 1968. № 12; Коломієць В. В. Дзвонар народного пробудження // Дивослово. 1994. № 1; „Залишаюсь глибоковідданим...“ : Листи В. Горлянка до Г. Барвінок // Хроніка 2000: Наш край. К., 1993. Вип. 1—2.

Л. Дем'янівська