Довідник з української літератури

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІВАН

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ ІВАН (09.09.1769, Полтава — 10.11.1838, там само) — письменник, один із зачинателів нової української літератури, педагог — просвітитель, активний громадський діяч.

Народився в сім'ї канцеляриста магістрату. Навчався в Полтавській семінарії (1780 —1789), служив у штаті так званої Новоросійської канцелярії, Полтавській дворянській опіці, а з 1793 р. вчителював у поміщицьких маєтках на Полтавщині. Саме в цей час розпочалася його праця над бурлескно-травестійною переробкою епопеї Вергілія „Енеїда”, яка тривала чверть віку. Літературна діяльність І. Котляревського поєднувалася з його військовою службою (1797 — 1808), завідуванням Полтавським будинком виховання бідних дворян (з 1810), участю в аматорському театральному рухові, з організацією полтавського професійного театру.

До останніх днів жив у Полтаві, там і помер. Нa смерть щиро відгукнувся Т. Шевченко. У 1898 р. українська громадськість широко відзначила 100-річчя з часу виходу „Енеїди”. У 1903 р. в Полтаві споруджено пам'ятник поетові скульптора Л. Позена, у 1952 р. відкрито меморіальний музей, а в 1969 — відреставровано садибу письменника.

І. Котляревський не залишив якихось літературно-естетичних декларацій чи теоретичних трактатів, проте самі його художні твори („Енеїда”, драма „Наталка Полтавка” та водевіль „Москаль — чарівник”) свідчать, що письменник свідомо вийшов на шляхи творення українського національного мистецтва. Він прагнув оновити рідне письменство на демократичних естетичних засадах, піднести живе народне слово до того рівня, на якому воно перебувало в розвинених європейських культурах, обстоював правду життя в мистецтві. Трактування теми народу, характер художнього моделювання стосунків між простими людьми й привілейованими верхами та їхніми прислужниками, ідейне спрямування творів, ті тенденції, до яких він підводив читачів і глядачів, характеризують І. Котляревського як видатного просвітителя — демократа.

Він був добре ознайомлений з народною творчістю, знав учення Г. Сковороди, перебував під впливом декабристських ідей. В останні роки був у тісних стосунках з видатними культурними діячами — перекладачем „Іліади” російською мовою М. Гнєдичем, істориком України Д. Бантишем-Каменським, філологом І. Срезневським, етнографом В. Пассеком.

Перші три частини „Енеїди” з'явилися у 1798 р., четверта — у 1809, а повністю твір вийшов друком 1842 р. Творчо продовжуючи бурлескно-травестійну традицію XVIII ст., автор поеми наснажив її сміх новими ідейно-художніми функціями, що дає підстави вважати твір яскравим явищем бароко та просвітительського реалізму. Як поет нового часу І. Котляревський розумів потенційні можливості бурлеску в боротьбі з анахронічними стереотипами в житті, освіті й літературі, що надало можливість поемі відіграти важливу роль у становленні національного письменства.

Ідея демократизації літератури була однією з визначальних у просвітительській естетиці. І. Котляревський у цьому зв'язку не тільки щедро використовує скарби усної поезії, а й у художньому моделюванні життя стає на народні морально-естетичні позиції. Тому гумористичне зображення троянців поєднується з показом їхньої мужності, побратимства, вірності громадянському обов'язку; а в змалюванні земних царів чи олімпійських небожителів поет вдається до іронії та сатири. Надзвичайний успіх поемі приніс насамперед щирий, оптимістичний сміх народу, який навіть під подвійним гнітом зберіг свої сили і віру в майбутнє.

І. Котляревський щедро наповнив відомий сюжет про Енея українським національним матеріалом. Свого часу було висловлено чимало суджень про використання ним досвіду того чи іншого автора в трансформації античної теми, зокрема про „залежність” української „Енеїди” від російської переробки першотвору. Однак не так істотно, звідки І. Котляревський міг перейняти сюжетну канву (вона ж відома була вже майже 2000 років), чиєю схемою послугувався у своїй творчості. Важливо те, що він відчув потребу рідною мовою розповісти про різних героїв, показати в їх образах своїх краян, змалювати різні сторони української дійсності, порушити серйозні суспільні, морально-етичні та естетичні проблеми. Тому й сприймається його „Енеїда” як цілком нове, самобутнє літературне явище, співзвучне новій історичній добі, адекватне кардинальним зрушенням у свідомості освічених верств рідного громадянства, пробудженню в них національної свідомості.

У творі І. Котляревського, як і в поемі Вергілія, подані картини мандрувань очолених Енеєм троянців, та ідейний зміст української „Енеїди” значно ширший і багатший за обрану сюжетну схему. В образах травестованих героїв, царів і богів постало життя різних станів українського феодального суспільства (запорожців, осілої маєтностями української шляхти, представників російської імперської бюрократії тощо), поданих то в гумористичному, навіть сатиричному освітленні, то в нейтрально-побутовому плані. Широке полотно сюжету дало можливість поетові розповісти про побут, звичаї, заняття українців, піддати просвітительському осудові деякі болячки феодальної системи. Українізація зображеного стала однією з найістотніших особливостей поеми І. Котляревського, що й дало підстави П. Житецькому та М. Сумцову назвати її художньою енциклопедією українських старожитностей.

„Перелицьована” на український кшталт Вергілієва „Енеїда” стала мальовничим описом, звичайно, в специфічному бурлескному освітленні, „історичної” України (О. Єфименко), що вже в часи І. Котляревського стрімко відходила в минуле. Картини старосвітської України постають у багатьох місцях поеми. Такі описи є уривчастими, строкатими, різнотемними, вони здебільшого слабко пов'язані між собою, проте у своїй сукупності дають можливість побачити чи навіть відчути той суспільно-побутовий, звичаєвий уклад, який характеризував життя українського народу. Характерно, що ці малюнки, штрихи, реалії минулого овіяні серпанком смутку за тим, що відходило назавжди.

У поемі І. Котляревського античність химерно переплітається з сучасною авторові українською дійсністю. Поет, змальовуючи близьке йому життя українців, ввів у травестію фізично й духовно здорових людей, що не могли миритися з новою кріпосницькою неволею, запроваджуваною сатрапами Катерини II. Дух козацької незалежності не тільки надає творові волелюбного пафосу, а й забезпечує йому неповторну національну самобутність.

„Енеїда” є прикладом того, як можна справді творчо реалізувати вже відому тему. Задум І. Котляревського переосмислити античний оригінал був настільки новаторським, його художня реалізація — настільки неповторною, що поява твору стала для українського письменства епохальною подією. Жанр бурлескно-травестійної поеми ніколи не був визначальним у літературному процесі. Та „Енеїда” І. Котляревського стала, можливо, єдиним у всесвітній літературі щасливим винятком, коли травестована переробка оригіналу піднялася до рівня справді класичного взірця, який за своєю культурно-історичною значущістю, неперевершеними художніми якостями залишив далеко позаду всі попередні травестії. Більше того, поема І. Котляревського започаткувала нову добу в історії української національної культури.

Перша друкована книжка, написана живою мовою, перша високохудожня поема, яка відбила різноманітні сторони національного життя, була покликана самою дійсністю, породжена довготривалою боротьбою українського народу за право вільно жити на своїй землі, багатовіковим поступом його духовної культури. За образною оцінкою І. Франка, „любов до свого рідного народу і його мови, що примусила Котляревського писати по-українськи, а публіку — читати його писання і любуватися ними, не з неба впала, ані через ніч виросла, але мусила бути витвором довгої і славної історії України”.

Просвітительськими ідеями наснажена й „Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” (1804), в якій визначальним є не оспівування вельможі, а морально-етичний осуд окремих соціальних болячок.

Подібно до „Енеїди”, яка стоїть біля витоків нової поезії, „Наталка Полтавка” (1819) започаткувала становлення національної драматургії. Як перша п'єса з народного життя, вона відкрила новий етап у кількасотрічній історії української драматургії і театру, стала потужним імпульсом у поступальному розвитку мистецтва. Цей твір був глибоко новаторським і за гостротою розвитку соціально-побутового й психологічного конфлікту, майстерністю використання уснопоетичних мотивів та образів, органічного поєднанім ліричних і гумористичних тональностей. Прикметна відмінність „Наталки Полтавки” особливо помітна при її порівнянні з близькими за темою й жанром російськими комічними операми кінця XVIII ст.: підробкам під життя у М. Ніколєва, М. Кудінова, М. Хераскова І. Котляревський протиставив справжнє життя. Привертає увагу полемічна спрямованість української „опери” й проти антихудожніх писань типу „Козака — віршувальника” О. Шаховського. „Наталка Полтавка” й сьогодні сприймається як твір досконалий і з погляду жанрово-композиційної майстерності: дія в ній розгортається природно, конфлікт загострюється поступово, дійові особи виявляють сутність своїх характерів у життєво достовірних колізіях.

„Москаль — чарівник” (1819) на відміну від водевілів, що культивувалися у французькій, російській, австрійській літературах, оснований на ситуаціях, взятих не з життя верхів, а з побуту селянства. Природність ситуацій, що розгортаються у водевілі І. Котляревського, стимули поведінки дійових осіб підтверджуються численними народними гумористичними оповідками та анекдотами про „зальоти” писаря, попа чи дяка до сільських молодиць. І. Котляревський не просто пішов за фольклорними сюжетами: він їх дещо змінив, повніше окреслив ситуації, наповнив характерними побутовими подробицями, запровадив у п'єсу українські народні пісні й романси, поширені в чиновницько-міщанському середовищі. Викривальний пафос є однією з найістотніших ознак водевілю. Досвід І. Котляревського у висміюванні дрібних канцеляристів був підхоплений сучасниками й наступниками драматурга.

Наскрізь революційною у своїй глибоко перспективній і справді народній основі була роль І. Котляревського у розвитку нової української літературної мови. Він показав світові багатство й красу, гнучкість і барвистість, дзвінкість і мелодійність українського слова.

Літ.: Білецький О. І. „Енеїда” І. П. Котляревського // Білецький О. І. Письменник і епоха. К., 1963; Волинський ГІ. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. К., 1969; Яценко М. Т. На рубежі літературних епох: „Енеїда” Котляревського і художній прогрес в українській літературі. К., 1977; Хропко П. Становлення нової української літератури. К., 1988; Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. К., 1988; Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється //Україна. Наука і культура. К., 1991. Вип. 25; Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. / За ред. М. Т. Яденка. К., 1995. Кн. 1; Шевчук Вал. „Енеїда” Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Дивослово. 1998. № 2, 3.

П. Хропко