Довідник з української літератури

МАКСИМОВИЧ ІВАН

МАКСИМОВИЧ ІВАН (грудень 1651, Ніжин — 10.06.1715, Тобольськ) — культурно-освітній діяч і поет.

Був старшим сином шляхтича Максима Васильківського. По закінченні Київської академії (1669) прийняв чернечий сан і залишився в ній викладачем, очевидно, поетики чи риторики. 1680 р. став ієромонахом Києво-Печерської лаври. У 1685— 1690 рр. був проповідником і одночасно (до 1696 р.) намісником підпорядкованого лаврі Брянського Успенського монастиря, хто тім настоятелем і архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря. 10 січня 1697 р. на пропозицію гетьмана Мазепи висвячений московським патріархом Адріаном на архієпископа Чернігівської єпархії. 1700 р. заснував Чернігівську колегію як училищну колонію Київської академії.

І. Максимович був автором багатьох перекладів і оригінальних творів, хоча ім'я його незаслужено забуте. Він чи не найдосконаліше у XVIII ст. розробив вірш — притчу, дав чудові зразки філософського Вірша. Дбав про засновану ним колегію, присвячував свої твори або їй безпосередньо, або знатним особам від імені колегії. На початку XVIII ст. Чернігівська друкарня видавала майже виключно твори І. Максимовича: „Алфавит святых, рифмами сложенный” (1705), „Богородице Дєво” (1707), „Театрон” (1708), „Осмь блаженства євангельскія” (1709), „Царскій путь Креста Господня” (1709). Ці видання, зокрема книга „Богородице Дєво”, були піддані критиці Д. Тупталом, на той час митрополитом Ростовським, через що на творчість І. Максимовича дивилися лише з негативної точки зору і поезії його не досліджували.

Надмірна схильність до віршування, що характерна для поетичної спадщини І. Максимовича (в його книгах римувалися навіть заголовки та списки друкарських помилок), була невід'ємною ознакою духовності українців. І. Максимович як один з найплідніших поетів київської школи сконцентрував у своїй творчості всі особливості тогочасної поезії києво-чернігівської школи, зокрема чернігівського різновиду (маються на увазі традиції поетичного гуртка Лазаря Барановича). Серед його доробку є й малоцікаві твори, але водночас поет створив ряд шедеврів, які за глибиною думки можна поставити врівень з видатними творами світової літератури (вірш про друга й ворога, притча „Камбиза”, де говориться про необхідність людської взаємодопомоги, та ін.).

І. Максимович дав також прекрасні зразки поетичних епіграм у збірці „Театрон”. Його поетичні твори, як правило, вкраплені поміж творами богословського характеру. Так, „Алфавіт” містить розміщені в алфавітному порядку життя святих, книга „Царській путь Креста Господня” викладає різні повчання щодо того, як кожному християнину нести хрест Господній; свою вченість продемонстрував письменник у книзі „Театрон”, де, наслідуючи аналогічний твір Цицерона, виклав обов'язки владарюючих осіб. Тут він дає цінні й розумні поради, що свідчать про значний життєвий досвід письменника. І. Максимович відомий також як перекладач богословських творів з латинської. Писав церковнослов'янською мовою з українізмами.

За своїми поглядами І. Максимович був лояльним до російської влади, свої поетичні книги надсилав Петру І. Він був серед ієрархів, які 1708 р. проголосили в Глухові анафему гетьману І. Мазепі. В травні 1712 р. його було призначено митрополитом Тобольським і Сибірським, ним він і залишився до смерті.

Літ.: Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Чернигов, 1873. Т. 1; Юрьевский А. К жизнеописаню святителя Иоанна Максимовича // Тр. Киев. дух. акад. 1916. № 5 — 6.

М. Шевчук