Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Довідник з української літератури
БАРОКО
БАРОКО — історико-стилістична доба в мистецтві XVI—XVIIІ ст.
Було поширене в Європі, у тому числі в Україні, де здобуло свою модифікацію, яка позначається терміном „українське бароко”. Фактично спричинилося контрреформацією другої половини XVI ст., що зумовила значні зміни в суспільно-естетичному баченні й розумінні світу, тобто культура бароко характеризується рядом світоглядних ознак і познак суто формальних. Бароко, з одного боку, було запереченням антропоцентричного світу ренесансного гуманізму, заснованого на принципах розумності й гармонії, а з іншого боку, стало його продовженням у часі (так званий бароковий класицизм). Людина бароко бачила світ у контрастах і суперечностях, бо жила в добі суспільних катаклізмів, через що світ відчувала як змінний, нетривкий, ворожий добрим людським помислам, хаотичний, повний тривог, відчуття смерті та марноти життя. Із суспільно-світоглядного погляду українське бароко утворилося при з'єднанні ренесансної традиції, що її культивувала так звана католицька русь, і місцевої середньовічної на формах, створених у Київській Русі — Україні. Формуванню бароко сприяв вплив західноєвропейського, насамперед польського, мистецтва. Культура бароко творилася в літературі, театрі, архітектурі, музиці, гравюрі та живопису.
Літературне бароко в Україні поділяється на ряд підвидів: поезія, проза, драматургія та наука (перші три підвиди включались у науку, однак С. Почаський у „Евхаристиріоні” мистецтва від науки відрізняє) . Наука поділялася на філософію та богослов'я, хоча до неї входили граматика, риторика, діалектика, математика, астрономія і наука співу. Поезія регламентувалася наукою поезії (поетики), проза — наукою риторики, філософія мислила про світобудову, богослов'я — про Бога. Богослов'я було формальне (тлумачилися догмати віри), полемічне (релігійні змагання) та учительне (тлумачилося Святе Письмо). Поезія бароко характеризувалася різноманітністю системи жанрів і тематичних структур, зв'язана з розвитком силабічного віршування; крім того, існувала стара традиційна поезія візантійського зразка та ренесансна (від латиномовної поезії: гекзаметри, сапфічний вірш). Поезія цього часу має характерні особливості: створювалися вигадливі поетичні образи та віршові структури; вірш наповнювався, по-перше, релігійними мотивами, відтак творився значний масив релігійної, культової поезії: псальми, канти, твори на теми Святого Письма, про Богородицю, Ісуса Христа, святих, ікони, по-друге, античною символікою та міфологією (вищу точку останнього явища фіксуємо наприкінці XVII ст.). По-третє, творилися студні (сороміцькі вірші), пародії на духовний вірш, поетичні травестії (гумористичні та серйозні), вірш світський (пісня світова), що міг часом існувати як переспів релігійного і навпаки, поезія гумористична й сатирична, дяківська (нищинська) тощо.
Поезія творилася з використанням філософських знань свого часу (розмислово-медитаційна лірика про людину і світ, космос, богів) та богословського знання (полемічна поезія, релігійна, на теми Святого Письма, учительна тощо). Розрізняємо різні суспільні шари творення: елітарний (вище духовенство, поети з осередків, що збиралися навколо мецената), шляхетська поезія (здебільшого польсько-українська), міщанська й народна (пісні, гумористичні твори, пародії), школярська (створена в навчальних осередках, в нижчих колах духовенством). Особливого розвитку набула героїчна поезія: батальна, політична, виклади історії, присвяти героїчним особистостям тощо.
Проза розвивалася в Україні специфічно. Роман і повість у сучасному розумінні не творилися. Оповідання існувало агіографічне, апокрифічне, генеалогічне, духовне, переклад на прозу поетичних творів, прозаїчна байка, художні вставки до літописів, переспіви мандрівних сюжетів, проза релігійно-навчального характеру, описи чуд із містичними елементами. Ширші форми були такі: повість літописна, сказання, хроніки, діаріуші, родинні й монастирські літописи, компілятивні, регіональні. Художня проза українського бароко не відірвалася, як поезія, від прикладних потреб і часто слугувала матеріалом для історичних, богословських, філософських, научительних та агіографічних писань. У навчальному процесі вона входила в курс риторики, через що культивувала слова, промови, проповіді, передмови, листи, полемічні трактати тощо. Інтенсивно розвивалася публіцистика, зокрема полемічна, історичні пригадування тощо.
Не відірвалася від школи (нижча, колегії, академія) й драматургія, а з нею театр, хоч окремі інтермедійні п'єски ставилися й поза школою; професійні трупи з'явилися лише наприкінці XVIII ст. Шкільний театр розробляв форми релігійної драми на біблійні чи агіографічні теми (про святих), започатковано було історичну драму. Репресійні заходи щодо української культури з боку російського царату (від Петра І і далі) припинили розвиток вітчизняної літератури у XVIII ст., через що в Україні не відбулося переходу до класицизму, просвітницька література не відійшла від барокових форм і мотивів.
Пережиткові форми псевдокласицизму (бурлеск і гумористична травестія) набули форми змішування класицизму з бароко і стали явищами його виродження. Українське літературне бароко перенесло частину форм у XIX ст., частково їх засвоїли романтики, на початку XX ст. воно відродилося як необароко.
Архітектурному бароко (від другої половини XVII ст. до XIX ст.) притаманні експресивність, контрастність і взаємозаперечність; велика увага приділялася декоративним прикрасам, формам заломів стін, вікон, порталів. Створювалися барокові архітектурні ансамблі (монастирі), в барокові шати вдягалися великі міські храми, давні церкви Київської Русі-України; особлива увага надавалася організації внутрішнього простору барокового храму, який міг бути і кам'яний, і дерев'яний. Храм ніби пристосовувався до людини, пригоджував її духовним помислам. Визначні зразки цього стилю подибуємо в Києві, Харкові, Новгород-Сіверському, Глухові, Лубнах, Козельці тощо. Храм мав на меті заспокоїти, а заодно й одухотворити людину.
Подібним цілям служила й барокова музика, провідним жанром якої був хоровий, так званий партесний (багатоголосий) спів. Музика також культивувала вишукано складні форми, хоч іноді відзначається простотою, мелодійністю та стриманістю образної структури, які ніби контрастували з житейськими й психологічними складнощами доби. Зате саме партесний спів освоював складні, надчуттєві, крайні можливості людського голосу. Поряд із хоровою музикою існувала високої культури релігійна пісня — псальма (кант), що ввібрала в себе традиції світських пісень, які були надзвичайно поширені (пісні світові). Тогочасний інструментарій був напрочуд багатим. Так, у поетичних пам'ятках згадуються скрипка, цимбали, бандура, кобза, лютня, сопілка (пищала), свирілі, найрізноманітніші флейти, органи тощо. Є зображення музичних інструментів на гравюрах, іконах, картинах. Музика була предметом вивчення у школах, зокрема в Київській академії, яка мала свій оркестр і хори. Розвивала свої традиційні наспіви й Києво-Печерська лавра. Музика вивчалася і в нижчій школі через так звані Осьмогласники. Виробилася своя співацька школа, яка переносила традиції і в чужі землі. Наприкінці XVIII ст. видано антологію духовних пісень із нотами „Богогласник” (300 пісень). Загалом музика супроводила барокову людину повсюди: в театральних дійствах, у танці (гайдуки, козачки тощо), існувала народна музика. Церковна музика складала гармонійну частину мистецького ансамблю храму: архітектури, живопису, різьблення, ліплення, поезії, риторичного мистецтва. Високі зразки барокової музики маємо в творчості М. Березовського, А. Веделя та Д. Бортнянського.
Живопис і графіка зумовлені, з одного боку, постанням барокового храму, як його оздоба: ікони, живописні елементи іконостасу, фрескові розписи, портрети фундаторів церков і монастирів, картини на біблійні теми; з іншого — портретами цивільними (парсуна, надгробковий, графічний тощо). Розвиток графіки пов'язаний також із книгодрукуванням: титули книжок, геральдичні зображення, ілюстрації, заставки, тези в Київській академії тощо. Вироблену культуру мали церковні іконостаси; мистецтво живопису тут поєднувалося із сницарським різьбленням, що давало напрочуд великий ефект через вишуканість і багатство форм. Відтак і образи на іконах не мали вже схематичної аскетичності, а творилися відповідно до вподобань барокової людини: поважні, в пишних убраннях на різьбленому золоченому тлі. Живопис храмів використовував елементи пейзажного і жанрового живопису, тут зображалися будинки, звірі, птахи, музичні інструменти, одяг певної епохи та її обличчя. В козацькій парсуні ці ж риси: митець не ідеалізує образу, іноді подає його модельовано, аж до шаржу, є портрети декоровані, а поруч — притемнено — аскетичні. Було створено своєрідну києво-львівську школу барокової графіки XVII—XVIII ст. Крім ілюстрацій на біблійні теми, з'являється ілюстрація світська, зокрема історична. До нас дійшли сотні імен графіків, серед них Ілля, І. Щирський, Л. Тарасевич, І. Мигура, Г. Левицький та ін. Культивується у графіці так званий бароковий символізм, особливо на зламі XVII — XVIII сг. Графіка може бути проста до примітиву, а водночас тяжіє й до особливої ускладненості, наповненості декором та символами, існує пейзажна, батальна, морально-навчальна ришна. Моральна научительність — характерна особливість усього барокового мистецтва. Указ про заборону книгодрукування в Україні (1720) завдав рішучого удару по книжковій графіці, через що в другій половині XVIII ст. барокова графіка вироджується у стандартизовані, хоч і вишукані форми (видання Біблії в Києві). Образотворчі форми бароко відродилися в необароко на початку XX ст. (Г. Нарбут), а також у шуканнях авангардистів.
Українське бароко хоч і було зв'язане із загальноєвропейським, творилося в основному на православному ґрунті, що й змушувало його модифікуватися відповідно до умов, через це воно й стало самодостатнім мистецьким явищем.
Літ.: Іваньо І. Про українське літературне бароко // Рад. літературознавство. 1970. № 10; Сафронова Л. Позтика славянского театра XVII — первой половины XVIII в. Политі, Украйна, Россия. М., 1981; Українське літературне бароко. К., 1987; Сулима М. Елемента поетики бароко в українській поезії 20-х років 11 Рад. літературознавство. 1988. № 6. С. 19 — 27; Шевчук В. Сковорода-Філянський і явище українського необароко // Наука і культура. К., 1988. Вип. 22; Українське бароко. Круглий стіл ж. „Дніпро” //Дніпро. 1991. № 2; Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи 11 Слово і час. 1993. № 10; Макаров А. Світло українського бароко. К., 1994.
В. Шевчук
