Довідник з української літератури

МАРКОВИЧ ДМИТРО

МАРКОВИЧ ДМИТРО (04.11.1848, Полтава — 04.12.1920, Вінниця) — письменник.

Дитинство пройшло в Острозькому та інших повітах Чернігівської губернії, де батько служив лісником у казенному відомстві.


1859 р. вступив у Новгород-Сіверську гімназію, закінчувати середню освіту довелося у Вологді (куди перевели на службу батька). Там познайомився з засланцем О. Кониським. З 1865 р. працював акцизним наглядачем у Чернігівській губернії. Згодом став слухачем медичного факультету Київського університету. Після смерті порадника й опікуна О. Марковича припинив навчання. 1868 р. навчався на юридичному факультеті Ніжинського ліцею, згодом — на юридичному факультеті Новоросійського (Одеса) університету.

Після 1873 р. працював судовим слідчим у Кишеневському повіті, на початку 80-х років — товаришем прокурора у Херсоні. Виступав у місцевій пресі під криптонімом „Д. М.”. 1886 р. у збірнику „Степ” вийшли оповідання — „Йван с Буджака” (російською мовою), „Два платочки”, „Шматок”, „Омелько Каторжний”. Згодом переїхав до Катеринодара. Там закінчив єдину свою п'єсу „Не зрозуміли” (опубліковано 1894 р. у „Зорі” під псевдонімом „Дм. Оленич”), У творі, як і в багатьох інших, ідеться про людину, у якої прокидається душа, вона виявляє себе незвичайними вчинками, далекими від звичайного людського животіння.

Попрацювавши мировим суддею у м. Каліші поблизу Варшави, на початку 900-х років осів у с. Михалківцях на Волині, був почесним мировим суддею. Перебував під поліційним наглядом за образу урядових осіб (назвав їх „слугами подлого режима”). Після пожежі 1912 р. у Михалківцях переїхав до Вінниці (1915).

За життя мав чималу популярність, привертав увагу критиків, зокрема І. Франка, Б. Грінченка, О. Дорошкевича, О. Єфремова.

Творчий доробок Д. Марковича невеликий — збірки „Три рассказа” ( М., 1894), „По степам та хуторам” (М., 1899), „По степах та хуторах” (К., 1908) та твори у двох томах (К., 1918 — 1919). О. Олесь зарахував Марковича до тих діячів, що „встояли в негоду і не погнулися”.

Майже всі оповідання Д. Марковича спиралися на реальну життєву основу, мали на меті розкрити явища й причини, які їх зумовили. Багато уваги присвятив селянському життю („У найми”, „Невдалиця”, „Іван з Буджака”, „Два платочки”, „Шматок”, „Омелько Каторжний”), Тему розорення та еміграції польської бідноти за океан розкрито в одному з найкращих його творів „Бразиліяни”. На основі спогадів із різних періодів своєї службової діяльності написані оповідання „Замах на вбивство жінки” (1913) та „Збройний напад” (1914). В оповіданні „Він присягав” виведено досить своєрідний тип селянина — українського Гобсека, скнару-лихваря, доморощеного сільського банкіра.

Ряд творів були відгуками на революцію 1905 — 1907 рр. („Бунт”, „Final”), оповідання автобіографічного плану „Весна” (прихід у політичну боротьбу різночинної молоді), „На свят вечір” (1906) і „Сюрприз” (1908) — блискуча сатира на порядки у освітянському середовищі.

Попри традиціоналізм, проза письменника є глибоким дослідженням людської душі, скупим на зовнішні подробиці, зате багатим на внутрішній зміст, сповненим віри в людину, дієвого гуманізму. Належав до „школи” Грінченка, якого С. Єфремов називав „символом цілої епохи”.

Літ.: Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. К., 1924; Терлицький В. Ти не покинув свій народ... 11 Друг читача. 1991. 1 травня; Немченко І. Вистежуючи іскру добра // Слово і час. 1993. № 11; Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995.

О. Міщенко