Довідник з української літератури

НАТУРАЛІЗМ (від латинського natura — природа) — течія в літературі й мистецтві другої половини XIX — початку XX ст.

Найраніше, в 60-х роках XIX ст., натуралізм склався у французькій літературі, в наступні десятиріччя набув розвитку в інших літературах, зокрема в українській. Він є закономірним породженням художньої еволюції XIX ст., зумовленим соціальними, когнітивними, естетичними та іншими чинниками. Це мистецтво розвиненого капіталістичного суспільства, яке «відчуло капіталізм в своєму череві» (Ф. Мерінг), на всіх своїх рівнях, починаючи з тематологічного, пов'язане з капіталістичним містом. Одним із визначальних чинників у формуванні й розвитку натуралізму є його пов'язаність із науковим прогресом другої половини XIX ст., з духом сцієнтизму, що заволодівав у той час свідомістю європейської інтелігенції. Відомий вислів Г. Флобера про те, що «велике мистецтво має бути науковим і безособистісним», стає у натуралістів провідним програмовим принципом.

Натуралізм по-різному витлумачується в критиці й науковій літературі, існують різні концепції його інтерпретації, часом діаметрально протилежні. До того ж у різних країнах склалися традиційні підходи до натуралізму, що істотно різняться між собою. Так, для французького літературознавства, починаючи з Г. Лансона, характерним є зближення натуралізму з реалізмом до їх злиття, і. вся друга половина XIX ст. в національній літературі визначається як «епоха реалізму й натуралізму» або як «епоха натуралізму». В німецькій науці домінувало розуміння натуралізму як протилежності «ідеалізму» (мистецтва, спрямованого до ідеального), як типу творчості, що тяжіє до прямого відображення емпіричної дійсності без її духовно-поетичного перетворення. Принципові зміни в підході до натуралізму відбувалися в німецькій науці XX ст., тепер він трактується як радикальний злам у національній літературі, що започаткував у ній XX ст. В англійському й почасти американському літературознавстві превалює описово-фактографічна настанова у висвітленні натуралізму.

В радянському літературознавстві спершу існував погляд на натуралізм як напрям, пов'язаний із реалізмом, як на «обмілілий» реалізм, що сторониться масштабних узагальнень і типізації. Але далі, в міру формування соціалістичного реалізму, натуралізм із його принципами об'єктивності зображення й вірності «життєвій правді» стає все неприйнятнішим для апологетів фіктивного реалізму, названого соціалістичним. У повоєнні десятиріччя він проголошується антиподом реалізму й ототожнюється з декадансом та «літературою імперіалістичної реакції», а видатні письменники — натуралісти піддаються препарації й зараховуються до реалізму (Е. Золя, Г. де Мопассан, Г. Гауптман, Т. Драйзер та ін.). Зрушення до більш об'єктивного й наукового витлумачення натуралізму спостерігалися в радянському літературознавстві останніх десятиріч.

Генетично й типологічно споріднений з реалізмом натуралізм продовжив до логічного завершення певні його постулати й інтенції, передусім до «життєподібності» й «науковості» (див.: Реалізм). Самі натуралісти свій метод виводили з реалізму. Так, Золя вважав себе і своїх послідовників продовжувачами Бальзака й Флобера, а головну відмінність від них вбачав у тому, що він та його школа «очистили» літературу від проявів романтизму й остаточно поставили її на «наукову основу». Водночас у натуралізмі набувають розвитку й такі риси та тенденції, котрі відрізняють його від реалізму й дають змогу розглядати як окрему художню систему зі своїми специфічними особливостями. Слід брати до уваги й відмінності натуралістичних течій і їх функцій у різних національних літературах.

Фундаментальними рисами натуралізму, детермінантами, що конституюють його метод і художню систему, є: 1) сцієнтизм, тобто орієнтація художнього мислення на наукове, власне природничо-експериментальне, тенденція наближення завдань і функцій літератури до наукових (спостереження, вивчення й «точне» відображення життя, «шматків дійсності», за висловом натуралістів); 2) об'єктивність, тобто зображення дійсності як такої, що ніби сама себе розгортає і про себе розповідає, без самовияву автора, котрий постулюється позасуб'єктивно, як свідомість епохи; 3) специфічний світоглядний монізм, що залучає людський світ у світ природи, охоплює їх єдиним поглядом і підпорядковує спільним законам і структурам, поєднання в мотиваціях зображуваного природних (біологічних, фізіологічних, психофізіологічних) і соціальних чинників; 4) принцип життєподібності, що, з одного боку, породжує тенденцію документованості розповіді, усвідомлення цінності документа, а з другого — веде до зображення життя в його повсякденно-побутовій правдоподібності, до відомої натуралістичної фактографічності. Як в окремих детермінантах натуралізму, так і в їх системі дається взнаки його гносеологічний зв'язок із позитивізмом, передусім із методологією позитивістського мислення.

Найраніше й найпотужніше розвинувся натуралізм у французькій літературі (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури, Г. де Мопассан, меданська школа та ін.) і мав значний вплив на інші літератури. Проте в них натуралізм розвивався здебільшого в інших формах, іншим було його співвідношення з реалізмом, а також функціональність у літературному процесі. В одних літературах (тут, крім французької, вкажемо ще на англійську і російську) він значною мірою виступав завершенням класичного реалізму, хоча водночас дедалі більше відходив від нього в своєму русі. В тих літературах, які не зазнали розквіту реалізму в середині XIX ст. (німецькій, італійській, американській), він перебрав на себе його функції, насамперед — фронтального художнього освоєння сучасності, її об'єктивного аналітичного зображення. Водночас у цих літературах натуралізм знаменував глибинний злам і перехід у нову якість. Найвиразніше це проявилося в німецькій літературі, і невипадково в Німеччині усталився погляд на натуралізм як новий Sturm und Drang, не менш важливий за своїми наслідками, як перехід до літератури XX ст.

В українській літературі натуралізм розвинувся досить репрезентативно, але в літературознавстві так і не був визначений ні в своїй суті, ні в дійсних параметрах. Про натуралізм у йога золяїстському варіанті першим заговорив І. Франко в другій половині 70-х років, проявивши до нього великий інтерес і прихильність. Водночас він розвиває свою концепцію «наукового реалізму», типологічно споріднену з натуралізмом. Ця ж спорідненість притаманна прозовій творчості Франка 70 — 90-х років, у якій він реалізовував названу концепцію. Науковий реалізм Франка, найповніше втілений у «бориславському циклі», є, власне, українським варіантом натуралізму, що перегукується з золяїзмом. В інших своїх аспектах і тенденціях натуралізм проявляється в творчості інших українських письменників. У О. Кониського виразно проступають ті його риси, що їх називають натуралістичним фактографізмом («фотографії з життя», за визначенням самого письменника). Натуралізм притаманний творчості В. Винниченка, особливо ранній, але в інших формах та інтенціях, ніжу І. Франка чи О. Кониського. У В. Винниченка це передусім світоглядно-естетична настанова, за якою всі прояви і форми життя є однією тяглістю та органічною єдністю. Він захоплений вітальною стихією життя як у її соціальному оформленні, гак і поза ним, його персонажі належать до обох світів, природи й суспільства, і саме в цьому їхня «краса і сила». В пізній творчості В. Винниченка натуралізм проявляється в синтезі з іншими художніми течіями кінця XIX — початку XX ст. — імпресіонізмом, символізмом, експресіонізмом тощо.

Літ.: Франко І. Про Е. Золя. Вступна стаття П. Христюка. X., 1931; Реизов Б. Вопросм зстетики Золя // Уч. зап. Ленингр. ун-та. Зарубежная литература. Л., 1955; Адмони В. Г. Натурализм // История немецкой литературы. М., 1968. Т. 4; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1985; Наливайко Д. С. Натуралізм в українській літературі // Літературознавство. К., 1996; Гундорова Т. Франко — не каменяр. Мельбурн, 1996.

Д. Наливайко