Довідник з української літератури

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ІВАН

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ІВАН (спр. прізв. — Левицький; 25.11.1838, м. Стеблів, тепер смт. Корсунь-Шевченківського району Черкаської обл. — 15.04.1918, Київ) — письменник, публіцист, етнограф, педагог.

Народився в сім'ї священика. Навчався в Богуславському духовному училищі (1847 —1853), Київській духовній семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861—1865). Формування світогляду відбувалося під впливом усної народної творчості, історіософських праць Д. Бантини-Каменського, М. Маркевича, творчості Т. Шевченка, критики й публіцистики „Основи”, статей Д. Писарєва, романів І. Тургенєва та М. Чернишевського.

І. Нечуй-Левицький, хоч і здобув звання магістра богослов’я, свідомо став на шлях педагогічної діяльності: учителював у Полтавській духовній семінарії (1865 — 1866), гімназіях польських міст Каліша (1866 — 1867), Седлеця (1867 — 1873), а також Кишинева (1873 — 1885), де викладав російську мову і словесність, риторику. Педагогічну працю органічно поєднував з літературною творчістю, вже 1868 р. у львівському журналі „Правда” були надруковані його повість „Дві московки”, оповідання „Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть”, нарис „Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності” під псевдонімом І. Нечуй, а далі його прозові й драматичні твори, рецензії, статті, етнографічні розвідки й педагогічні праці систематично з'являлися на сторінках журналів та альманахів, виходять окремими виданнями.

Творча індивідуальність І. Нечуя-Левицького, його естетична програма яскраво виявилися вже в згаданій філософсько-етнографічній розвідці про духовну окремішність українців. На матеріалі численних спостережень автор намагався показати зв'язок культури народу з його психічним станом, ментальністю. Давнє художнє мислення українців збереглося в звичаях, обрядах, усній поезії, причому українська міфотворчість оформлювалася в реальних образах, адекватних тим предметам і явищам, які оточували селянина в повсякденному побуті. Стаття І. Нечуя-Левицького „Сьогочасне літературне прямування” надрукована у львівському журналі „Правда” (1878) як програмова: в ній обґрунтовувалися реальність, національність, народність та інші принципи письменства. Автор орієнтував письменників на зображення реальної дійсності, адже то „непочатий рудник”, „безконечний матеріал”, на розкриття національного характеру українців, глибоке освоєння побутового мовлення селянства та уснопоетичної мови народу. Тільки основана на згаданих принципах література зможе виконати своє громадське призначення. Гостре викриття російської імперської політики звучить у публіцистичній брошурі письменника „Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891), причому автор порушував питання широко, у європейському масштабі, виражаючи національні сподівання не тільки українців, а й інших пригноблених народів — литовців, поляків, грузинів, фіннів, сербів, болгар, словаків. Одверта політика зросійщення, що проводилася царизмом, завжди викликала в нього глибоке обурення. Не випадково охранка оцінювала такі виступи як дуже небезпечні, ворожі урядові. Серед таких небезпечних українофілів ставила на другому місці після М. Драгоманова ім'я І. Нечуя-Левицького.

Письменник активно виступав за надання українській мові рівноправності, запровадження її в школах усіх типів — народних, гімназіях, семінаріях, університетах, у канцелярському діловодстві й суді, за свободу друкування українських книжок, періодичних видань. Ці проблеми він порушував у статтях „Школа повинна бути національна” (1911), „Сьогочасна часописна мова на Україні” (1907), „Криве дзеркало української мови” (1912). Письменник вступав у полеміку з реакціонером Г. Струве, розвінчував йото шовіністичні виходи („Вигадки націоналістів про українців”, 1912). Намагаючись конкретно зарадити вітчизняному шкільництву, підготував у двох частинах „Граматику українського язика” (1914, 1915), написав і досі не опубліковану розвідку „Книжний украинский язык”. У журналі „Дніпрові хвилі” (1913, № 9) вийшла його рецензія на книжку Григорія Гетьманця (псевдонім Г. Коваленка) „Хто такий Тарас Шевченко”. Лебединою піснею письменника був нарис „Київська Лиса гора” (1917), в якому висловлено захоплення поваленням самодержавства.

Проза І. Нечуя-Левицького розширила тематичні обрії української літератури: в його оповіданнях, повістях, романах ідеться про життя селянства, міщанства, заробітчан, дрібної шляхти, духовенства, інтелігенції. Ці твори густо заселені: в них діють не тільки українські селяни, а й єврейські крамарі, польські поміщики, російські чиновники, грецькі комерсанта. Зображення соціальних і побутових стосунків між ними позначене реалістичною достовірністю й психологічною переконливістю. Тому дослідники мали підстави порівнювати творчість І. Нечуя-Левицького з монументальними прозовими циклами О. Бальзака („Людська комедія”), Е. Золя („Ругон-Маккари”), За розмаїттям задумів і їхньою художньою реалізацією напрошується також паралель між епосами І. Нечуя-Левицького та І. Франка, об'єктом зображення яких стало сучасне авторам життя Подніпров'я та інших місцевостей Східної України й Галичини. Неповторна своєрідність творчості І. Нечуя-Левицького виявляється ще й у її „зоровому характері” (І. Франко), в умінні спостерегти найхарактерніше в зовнішності людини, картинах природи, в народному побуті і все це мальовничо передати засобами слова, такого ж барвистого, багатого, самобутнього, як і модельовані сторони дійсності.

Повість „Дві московки” (1868) засвідчила прагнення письменника вийти за межі традиційної селянської теми, вона органічно пов'язуєтеся з темою солдатчини та духовного каліцтва молоді в школі кантоністів. Про пошук письменником основ національного буття йдеться у повісті „Причепа” (1869), де піддається осуду ворожа українському народові політика полонізації та російщення. Обидві повісті об'єднані наскрізною ідеєю болю за руйнування матеріальних і духовних засад української сім'ї, зумовленого розривом з глибинною національною традицією.

І. Нечуй-Левицький прагнув розкрити сутність українського національного характеру в усій його багатоманітності. У повісті „Микола Джеря” (1876) на широкому тлі кріпосницької неволі вимальовується постать бунтаря-протестанта, який належить до „тих людей, котрим ціле життя воля пахне”, до тих натур, що „скоріше вломляться, а зігнути не дадуться” (І. Франко). Микола Джеря сприймається як виразник духу народної непокори проти будь-яких форм пригнічення людини. Певною мірою з цим твором єднається й повість „Бурлачка” (1876), героїня якої проходить крізь складні випробування. Обидва твори реалістично передають гостроту соціальних суперечностей, відбивають діалектику суспільного розвитку, але в „Бурлачці” сильніше звучить осуд бездуховності, яка калічить людину.

Соціально-побутова повість „Кайдашева сім'я” (І879) і цикл оповідань „Баба Параска та баба Палажка” (1874, 1875, 1909) виявили схильність І. Нечуя-Левицького до гумору в змалюванні побутових картин із життя пореформеного селянства. У цих творах він переконливо показав, що життя людей ламається, коли вони відходять від морально-етичних засад народного життя, від тих духовних цінностей, які складалися віками в українській родині. Такий контраст між покликанням людини і її щоденним побутом визначає зміст повісті та оповідань циклу, де з'ясовуються спонукання та імпульси дрібітих власників утвердити себе як господарів на землі і в хаті.

Романом „Хмари” (1874) письменник відгукнувся на розгортання народницького руху, в якому брала участь освічена українська молодь. Концептуальність твору втілена в символічному образі хмар як темних сил, що прагнуть задушити будь-які проблиски українського культурно-освітнього життя. Тут зроблено спробу показати народження нового типу українського інтелігента (студент Радюк), що протистоїть як обмеженим кар'єристам і цинікам (Воздвиженський), так і відірваним від життя інфантильним ученим (Дашкович). Ідейним прагненням інтелігентів присвячені роман „Над Чорним морем” (1890), повісті „Неоднаковими стежками” (1910), „На гастролях в Микитянах” (1911). У творах про інтелігенцію значного мірою новими були й моменти, пов'язані з питаннями жіночої освіти та виховання, духовного розкріпачення жінки. Утвердження емансипаційних ідей водночас супроводжувалося нищівним викриттям того псевдовиховання, яке процвітало в привілейованих навчальних закладах.

Показ життя духовенства в повісті „Старосвітські батюшки та матушки” (1885), оповіданнях „Афонський пройдисвіт” (1890), „Поміж ворогами” (1893) у багатьох моментах подається в сатиричному освітленні.

І. Нечуй-Левицький зазначав, що українське життя ще чекає на своє всебічне художнє дослідження, чекає „цілих шкіл робітників на літературному полі”. Тому й сам написав „ескіз української міфології” під назвою „Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, історичні нариси про перших київських князів, про наскоки татар, діяльність Петра Могили, есе про Б. Хмельницького. У романі „Князь Єремія Вишневецький” (1897) осуджується нащадок славного Байди, що перекинувся в шляхетський табір і визискував українських селян. Патріотична проблематика визначає пафос патріотизму романтичної казки „Запорожці” (1875), повісті „Гетьман Іван Виговський” (1899), драм „Маруся Богуславка” (1875), „В диму та в полум'ї” (1910). В історичних драмах порушується також проблема моральної відповідальності людини за свої вчинки, акцентується злободенна ідея національної гідності особистості як її найвищої цінності.

І. Нечуй-Левицький — автор двох комедій із сучасного йому життя — „На Кожум'яках” (1875) та „Голодному й опеньки — м'ясо” (1887). У першій з них висміюється існування київських міщан, показується непривабливе єство джиґуна Гострохвостого. Цей твір був перероблений і пристосований до сцени М. Старицьким; підназвого „За двома зайцями” має й сьогодні неабиякий глядацький успіх. Морально-етичні проблеми порушуються й у водевілі „Голодному й опеньки — м'ясо”, де осуджується сватання дрібного чиновника до своєї заможної підстаркуватої хазяйки квартири. І. Нечуй-Левицький відомий і як перекладач Біблії.

Літ.: Єфремов С. Історія українського письменства. К.; Ляйпціг, 1919. (Перевидання. К., 1995); Білецький О. І. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Білецький О. І. Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2; Власенко В. О. Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького. К., 1965; Лісовий І. А. Еллінський культурний тип І. С. Нечуя- Левицького // Укр. літературознавство. 1976. Вип. 27; Франко І. [Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції] // Зібр. творів: У 50 т. К., 1980. Т. 26; Міщук Р. С. Співець душі народної. К., 1987; Хропко П. П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Укр. мова і літ. в шк. 1988. № 11; Зінченко II. І. „Мета ясна й проста — народ й Україна”: Інтелігент — демократ у творах І. Нечуя-Левицького // Слово і час. 1992. № 8.

П. Хропко