Довідник з української літератури

ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО

ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО (1817, м. Слов'янськ, тепер Донецької обл. — 25.12.1862, м. Лебедин, тепер Сумської обл.) — поет харківської школи романтиків.

Походив із дворян. У 1836 — 1841 рр. навчався в Харківському університеті. На основі нових пошуків дослідники висунули гіпотезу про причину раптового припинення літературної діяльності М. Петренка і репресії царату у зв'язку з доносом про близькість його до діячів Кирило-Мефодіївського братства. 1849 р. був призначений на посаду судового стряпчого (прокурора) у Лебедин. Учасник Кримської війни 1853 — 1856 рр., нагороджений бронзовою медаллю. 1859 р. зустрічався з Т. Шевченком у Лихвині, Лебедині.

Літературна спадщина М. Петренка складається з 19 віршів та п'єси „Панська любов” (втрачена). За життя поета його твори друкувалися в альманахах „Сніп” (1841), „Молодик” (1843) та „Южном русском сборнике” (1848), де були подані лаконічні біографічні відомості про автора.

З ім'ям М. Петренка — автора перших зразків медитативної лірики, яка тоді активно культивувалася в поезії європейських народів, пов'язана нова фаза в розвитку українського романтизму (А. Шамрай). Його вірші — рефлексії мають елегійний характер, зумовлений особистими переживаннями: сирітська доля („Весна”, „Батьківська могила”), самотність („Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче...”, „Ой біда мені, біда...”), розлука з коханою („Тебе не стане...”, цикл „Недуг”). Чимало поезій містять філософські роздуми над сенсом людського життя, гармонією і красою в універсальному значенні, сутністю всесвіту в контексті самозаглиблення, самопізнання людини.

М. Петренко одним із перших вдався до циклізації лірики. Цикл „Небо” містить три поезії, об'єднані космічною темою: з одного боку, ліричний герой тамує свій душевний біль чарами „небесної музики”, а з іншого — безконечність і таємничість всесвіту викликає у нього почуття смутку, а то й безсилля. Цикл „Слов'янськ”, куди входить чотири поезії, позначений мажорними настроями. Вірші містять пейзажні атрибути рідних місць, підносять ідею краси земного життя. М. Петренко — майстер романсової лірики. Звертаючись до поетики й ритмомелодики народної пісні, він творчо переосмислює її: вносить своє світорозуміння, впроваджує силабо-тонічні розміри. Завдяки високій культурі поетичного слова, музичній організації вірша окремі твори стали народними піснями („Дивлюсь я на небо...”, „Туди мої очі...” тощо). Поетові належать також розроблений на народній основі вірш історичної тематики „Іван Кучерявий”, єдиний зразок баладного вірша „Гей, Іване, пора нам сідлати коня”. У вірші „Думи мої, думи мої”, перші рядки якого взяті з поезії — маніфесту Т. Шевченка, поет переосмислює її мотив: не драма національної субстанції в конкретних історичних обставинах, а через внутрішній конфлікт людської душі відбито світ універсальної людини. Своєю літературною діяльністю М. Петренко сприяв піднесенню української ліричної поезії до рівня поетичних здобутків європейського романтизму.

Літ.: Шамрай А. Харківська школа романтиків: У 3 т. Х.,1930. Т. 1; Нудьга Г. Два поети — романтики 11 Віктор Забіла. Михайло Петренко. Поезії. К., 1960; Шептій К. Його книжки ходили по руках// Вітчизна. 1989. № 6; Шерех Ю. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Ю. Третя сторожа. К.. 1993; Крижанівський С. Михайло Петренко: вчора, сьогодні, завтра 11 Слово і час. 1993. Ч. 11.

Ж. Ляхова