Довідник з української літератури

ПРОСВІТНИЦТВО

ПРОСВІТНИЦТВО — ідейний та естетичний рух, який у XVIII ст. охопив країни Європи й виразно позначився на різних сферах їхньої духовної культури, зокрема на літературі. Він з'являв ідеологію третього стану, тобто непривілейованих прошарків феодально-абсолютистського суспільства, хоча поширювався й серед аристократії. Головна історична функція цього руху полягала в ідеологічній підготовці зміни суспільно-економічної формації, найрадикальнішим проявом якої була французька революція наприкінці XVIII ст. Назва руху та його діячів (просвітники) відбиває їхню глибоку віру в просвіту, поширення знань, у яких вони вбачали головний засіб вирішення суспільних потреб. Невипадково в основі цієї назви в усіх європейських мовах — слово „світло” (la lumiere — у французькій мові, the enlightement — в англійській, die Aufklärung — у німецькій і т. д.).

Просвітництво було явищем усеєвропейським, але різні країни охоплювалися цим рухом у різний час, і проявлявся він у них з різною масштабністю та інтенсивністю. Найбільшим розмахом і радикальністю визначався він у Франції, країні, де визрівала велика буржуазна революція. Найраніше склалося англійське Просвітництво, але розвивалося за інших умов, уже після буржуазної революції XVII ст., чим зумовлена його своєрідність. Значного розмаху набрало Просвітництво в Німеччині, але йому теж була чужа соціальна радикальність, воно характеризується увагою до гуманітарних проблем, до морального та естетичного виховання людини. В східнослов'янському світі, зокрема в Україні, Просвітництво формується пізніше, ніж на Заході, зате його розвиток продовжується і в XIX ст., і йому властива яскраво виявлена національна специфіка.

У своїх світоглядних засадах Просвітництво генетично пов'язане з гуманістичним рухом Відродження. Йому також властива віра в розум, його необмежені сили й можливості, довіра до природи як добротворчої сили, незатьмарений історичний оптимізм, причому все це у просвітників виявлялося з більшою визначеністю і прямолінійною категоричністю. Однією з особливих рис Просвітництва, що наклала глибокий відбиток і на літературу епохи, є раціоналізм, справжній культ розуму, в якому просвітники вбачали той важіль, за допомогою якого вони сподівалися перевернути світ, поставивши його на шлях розумності й чесноти. Світ уявлявся їм грандіозною, але однорідною ареною діяльності всепроникаючого і все- перемагаючого розуму. Його головну функцію вбачали в тому, що він розсіює морок невігластва й відкриває істину.

Важливим в ідеології Просвітництва є поняття „природи”, що вбирало в себе й „людську природу”. Хоча просвітники декларували наукові засади філософського розуміння природи, насправді це з наукою не має нічого спільного, а має споріднення з ренесансно-гуманістичною концепцією природи, її трактуванням як потенціально розумної і доброї, що наставляє людину на шлях розуму й чесноти. Основою умоглядної просвітницької конструкції світобудови стає гармонія природи й розуму, їхній взаємозв'язок і взаємодія. „Спільний розумний порядок, з якого все розпочинається, втілений в природі й людині”, — твердить англійський поет — просвітник А. Поуп у філософській поемі „Есе про людину”. Великого поширення набуває апологія природи як розумної та благодійної сили, і відомий італійський драматург К. Гольдоні пише музичну драму „Чудесні дії матері — природи”, де славить її як джерело добра та істини.

Витлумачена подібним чином природа під пером Руссо, Дідро та інших просвітників стає найвагомішим аргументом критики й заперечення існуючого ладу як такого, що суперечить самій природі, її законам та велінням. Зло в суспільному житті пояснюється тим, що добра й розумна людська природа спотворюється невідповідним їй суспільним устроєм, де панують забобони та ошуканство. Отже, напрошувався висновок, що суспільство необхідно привести у відповідність із законами природи. Цей висновок і відповідна спроба були зроблені французькими революціонерами наприкінці XVIII ст.

Як передусім ідеологічний рух Просвітництво не має свого корелята у сфері художньої творчості, єдиного домінуючого напряму в літературі й мистецтві. В радянській науці було поширене зближення, а то й ототожнення Просвітництва з художніми напрямами, його ставили в один ряд з бароко, класицизмом, романтизмом тощо, але з цим не можна погодитися. Це явища різного порядку й різної природи: ідейний рух, ідеологічна система та естетико — художні утворення, напрями й стилі. В художній сфері Просвітництво знайшло вияв не в одному, а в кількох напрямах і течіях: якоюсь мірою в рококо, повною мірою в просвітницькому класицизмі й просвітницькому реалізмі, в сентименталізмі й певною мірою в преромантизмі. Всі вони так чи інакше пов'язані з Просвітництвом і несуть на собі його відбиток, проте як естетико — художні системи вони дуже різні й не мають спільного знаменника.

З художніх течій, поширених у XVIII ст., найвіддаленіше від просвітницького руху рококо. Генетично воно пов'язане з бароко, але втратило його масштабність і глибину, духовне та емоційне напруження і перетворилось у мистецтво, яке основне призначення вбачає в тому, щоб „робити життя приємним”. Радянські дослідники в ньому однозначно вбачали мистецтво деградуючої аристократії і різко протиставляли Просвітництву. Насправді ж певними своїми гранями, зокрема сенсуалізмом і вільнодумством, рококо близьке просвітникам, і вони його не ігнорували. В стилі рококо писали Вольтер і Поуп, Дідро й Парні, Віланд, ранній Гете та ін. В сучасній західній науці спостерігається посилений інтерес до літератури рококо й розширене її трактування.

Центральне місце в літературі Просвітництва посідає класицизм, особливо на першому етапі його розвитку. Своїм раціоналізмом, а також високим рівнем ідеологічної свідомості й пафосом служіння обов'язку класицизм виявився художньою системою, найбільш близькою Просвітництву. Важливо наголосити, що в рамках епохи Просвітництва існували дві класицистичні системи: „вольтерівська”, пов'язана з класицизмом XVII ст., і „новий класицизм”, що розквітнув у останній третині XVIII — на початку XIX ст. (див. Класицизм).

В історії європейської культури й літератури XVIII століття — переломна епоха, означена відмиранням багатьох традиційних форм художньої творчості й народженням нових. Через усе століття проходить опозиція різних форм естетико-художнього мислення і творчості, властивих аристократії і третьому стану. Аристократія тяжіла до мистецтва строгого за формою й умовного, позначеного інтелектуалізмом, витонченістю думки й переживання, третій стан — до мистецтва простішого й безпосереднього, що характеризується „правдивістю” зображення і „щирістю” вислову. З останнім переважно пов'язано розвиток таких течій в літературі Просвітництва, як просвітительський реалізм і сентименталізм. Саме у XVIII ст. визрівають передумови для реалізму як художньої системи й розпочинається його формування (див. Реалізм). Радянське літературознавство вирізняло окремий напрям просвітницького реалізму і проголошувало його провідним у європейській літературі XVIII ст., але це явне перебільшення. В рамках того століття реалізм визначився й набув значного розвитку хіба що в англійській літературі, де для цього склалися необхідні передумови, в інших європейських літературах він проявлявся головним чином синкретично, в поєднанні з сентименталізмом, неокласицизмом, преромантизмом тощо. Переконливим підтвердженням цьому є творчість Дідро, Гете, Шиллера, Гольдоні та інших видатних письменників. Важливе місце на європейській літературній карті епохи Просвітництва посідає також сентименталізм (див. Сентименталізм).

В Україні, як і в Росії, просвітницький рух з'являється в другій половині XVIII ст. під впливом західного, головним чином французького Просвітництва. Характерною його постаттю є Я. П. Козельський, філософ — матеріаліст, перекладач французьких енциклопедистів. У сучасній українській науці поширена концепція „раннього Просвітництва”, до якого включають Ф. Прокоповича та інших церковно-політичних діячів кінця XVII — першої половини XVIII ст. Але тут не обійшлося без змішання двох значень, які вкладаються в слово „просвітництво”: загального означення діяльності на ниві просвіти народу чи певних суспільних прошарків, що розгорталася в різні часи, і конкретно-історичного, назви ідеологічного руху XVIII ст., що характеризується комплексом специфічних завдань і рис. Те ж саме спостерігається і в трактуванні Сковороди як мислителя — просвітника, його зближення з західними просвітниками XVIII ст. Насправді ж це різні системи філософського мислення і художньої творчості, різні традиції, і схожість між ним і Руссо, на яку часто вказують, скоріше зовнішня, позбавлена іманентності.

Але просвітницький рух в Україні, як і в Росії, продовжувався і в XIX ст., відповідно продовжувався й розвиток літературних течій, з ним пов'язаних. Та й ті проблеми, за вирішення яких боролися просвітники, — ліквідація кріпосного права, рівність станів і класів, народоправство, в Російській імперії почали вирішуватися лише в другій половині XIX ст. А це означає, що тут залишався соціальний грунт просвітницького руху. Відповідно художні течії, притаманні Просвітництву, в українській літературі (так само в російській) продовжуються або й виникають і набувають розвитку в XIX ст. Так сталося з українським сентименталізмом, який найповніше проявляється в творчості Г. Квітки-Основ'яненка. Просвітницький реалізм у нас виразно проявився в реалізмі середини й другої половини XIX ст. поряд з іншими його течіями й тенденціями (реалізму побутового, соціального, психологічного тощо).

Літ.: Історія української літератури: У 8 т. К., 1967. Т. 2; Проблеми Просвещения в мировой литературе. М., 1970; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, етили. К., 1981.

Д. Наливайко