Довідник з української літератури

ПЧІЛКА ОЛЕНА

ПЧІЛКА ОЛЕНА (спр. Косач Ольга Петрівна, вроджена Драгоманова; інші псевд. і крипт. — Колодяжинська, Полтавенко, Кочубеївна, Олена Суботенкова, Хтось, ін.; 29.06.1849, м. Гадяч Полтавської обл. — 04.10.1930, Київ) — поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, критик, публіцист, етнограф і фольклорист, журналістка, редактор, видавець, педагог.

Мати Лесі Українки і Михайла Обачного. Початкової грамота навчив високоосвічений батько, далі здобувала освіту в Зразковому пансіоні шляхетних дівчат (1861 — 1866). Склала іспити з вищих наук при першій чоловічій гімназії Києва. Відвідувала курси для вільних слухачів на історико-філологічному факультеті Київського університету. У становленні Олени Пчілки як особистості основними були народна стихія і студентське оточення старшою брата Михайла Драгоманова. Саме завдяки київським старогромадівцям виробила свої суспільно-естетичні погляди, ставши на шлях народництва, а отже, свідомого українства. Активно вивчала етнографію та фольклор, записувала народні пісні, звичаї, обряди. Після одруження з П. Косачем (1868) проживала на Волині: у Звягелі (Новоград-Волинський), Луцьку, с. Колодяжному.

1895 р. Олена Пчілка переїхала з родиною до Києва. Брала діяльну участь у культурно-громадській роботі. Спільними зусиллями Косачів, Старицьких і Лисенків було засновано літературний гурток „Плеяда”. Вона — член „Литературно-артистического общества” (1895 — 1903), товариства „Боян” (1904 — 1906), київської „Просвіти” (1906 — 1910), засновниця і член правління „Українського клубу” (1908 — 1912) та клубу „Родина” (1912— 1914), член спеціальної комісії по збиранню коштів на спорудження пам'ятника Т. Шевченку в Києві.

У 1903 р. на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві всупереч офіційній забороні Олена Пчілка виголосила свій виступ українською мовою. 1905 р. у складі депутації (І. Шраг, М. Дмитрієв, В. Науменко) домагалась перед російським урядом скасування заборони на українське слово. За підписами Лесі Українки, М. Лисенка, П. Житецького та Олени Пчілки була надіслана заява міністрові освіти з вимогою навчання рідною мовою.

Олена Пчілка — співзасновник, а з 1907 р. редактор і видавець літературно-громадського ілюстрованого часопису „Рідний край” (1905 — 1916) з додатком до нього єдиного тоді українського дитячого журналу „Молода Україна” (1908 — 1915). Організувала видання літературно-художнього збірника „Арго” (1914). Працювала в гадяцькій „Просвіті”, редактором „Газети гадяцького земства” (1917 — 1919), в гуртку українознавства гадяцької шкільної молоді.

Олена Пчілка не сприйняла більшовицької ідеології. Вона виступила з палкою промовою на Селянському безпартійному з'їзді (1920), закликаючи до рішучих дій проти окупації. Переслідувана радянською владою, змушена була виїхати в Могилів-Подільський до дочки. На учительських курсах читала лекції з української мови та літератури.

З 1924 р. Олена Пчілка в Києві. Працювала в Історично-філологічному відділі УАН, комісіях: літературно-історичній, етнографічній, громадських течій і заходознавства. Член — кореспондент УАН з 1925 р. Член наукового товариства ім. Шевченка в Києві, Всеросійської Спілки робітників освіти, київської Спілки наукових робітників, почесний член київського правління „Товариства прихильників миру”.

Перша дослідницька праця Олени Пчілки — альбом „Украинский народний орнамент. Вишивки, ткани, писанки” (1876) — дістала високу оцінку наукової громадськості. Олена Пчілка здійснила п'ять видань „Українських узорів” — народних зразків для шиття й ткання. У „Киевской старіше” (1883) були надруковані її розвідки „Отживающая или начальная форма „вертепной драмы”, „Очерки национальных типов в украинской народной словесности”, „Украинские колядки” (1903). Записи усної народної творчості, зроблені Оленою Пчілкою, ввійшли до різних видань М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Лисенка, ГІ. Житецького, Б. Грінченка, М. Комарова, Лесі Українки, К. Квітки.

1880 р. заходом і коштом Олени Пчілки вийшли друком „Співомовки Руданського”, вибрані ліричні вірші та анекдоти, які за життя автора не друкувалися. У тому ж і наступному роках віщала повісті М. Гоголя „Записки причинного” і „Весняна ніч” у власному перекладі. В передмові до „Перекладів з Гоголя” виклала свої думки щодо вироблення української літературної мови. Вважала, що літературна мова має спиратися на народну основу (за приклад брала поезію Т. Шевченка). Її особлива заслуга полягає в збагаченні словникового складу української літературної мови.

1882 р. вийшла збірочка перекладів Олени Пчілки з М. Лермонтова, О. Пушкіна, В. Сирокомлі під назвою „Українським дітям”, що мала бути додатком до складеного нею букваря. Вона — авторка поетичної книжки „Думки — мережанки” (1886), до якої ввійшли різножанрові твори — вірші, байки, переспіви, жарти. За редакцією Олени Пчілки побачили світ переклади творів М. Гоголя (1885), „Книга пісень” Г. Гейне (1892), здійснені Михайлом Обачним, Лесею Українкою і М. Славинським. Брала участь у виданні альманахів „Рада” (1883, 1884), „Нова рада” (1908). Разом з Н. Кобринською випустила за редакцією І. Франка „Перший вінок. Жіночий альманах” (1887). Проявляла жвавий інтерес до жіночого руху, закликала до створення українських жіночих товариств. Засновниця українського відділу у „Всеросійському союзі рівноправності жінок” (1905).

З 1883 р. друкувалась у галицьких часописах „Зоря”, „Дзвінок”. Серед кращих літературних творів — оповідання й повісті „Пігмаліон” (1884), „Забавний вечір” (1886), „Чад” (1886), „Світло добра і любові” (1886—1888), „Товаришки” (1887), „Рятуйте” (1897), „Соловйовий спів” (1889), „Маскарад” (1889), „За правдою” (1889), „Артишоки” (1898).

Творчість Олени Пчілки — новаторське явище в українській літературі другої половини XIX — початку XX ст. Схильна до змалювання широких епічних полотен, вона виходить за рамки суто селянської тематики, провідними стають думки й настрої української інтелігенції. їй властива розповідна манера з увагою до детальних описів і подробиць. Прозові твори пройняті глибоким демократизмом, ідеями народництва і просвітництва. Персонажами стають представники провінційної інтелігенції, чиновники, зубожілі дворяни, ліберали, „нові жінки”, студенти, селянська біднота. Так, у національно-патріотичній повісті „Світло добра і любові” основне місце відводиться проблемі пошуку передовою інтелігенцією поліпшення становища народу через культурно-просвітницьку працю. Пора першого пробудження жіноцтва 60-х років, першого поривання його до освіти відбита в оповіданні „Товаришки”. Проблемам фальшивого народолюбства й водночас пошуків молодцю національної й соціальної справедливості присвячені твори „Пігмаліон”, „Чад”, „За правдою”.

У ранній поетичній творчості письменниці переважають мотиви історичної правди про героїчне минуле України, трагічний образ митця, місце поета в суспільстві, роль особистості в житті, любов до рідного краю („На полі честі”, „Пісні минулого”, „Переможець”, „Посмертна шана”, „Пророк”, „Краю рідний! Серце рветься”, „Волинські спогади”, „Перед блакитним морем”), Інтимні переживання притаманні поезіям „На стріванні”, „Забудь мене”, „Кохані речі”, „На спогад Шубертової сонати”, „Остання квітка”, „Мій друже”, „Люлі, люлі...”.

З-поміж великих поетичних творів вирізняється соціально-побутова поема „Козачка Олена” (1883), в якій змальовується образ мужньої жінки — патріотки часів військових походів Петра Дорошенка. Славному гетьманові правобережної України присвячений патріотичний твір „Орлове гніздо” (прибл. 1892 р.). Ця поема перегукується з драмою Лесі Українки „Бояриня”. Цікаві в ідейному плані й поеми, запозичені з біблійних тем („Юдіта”, „Дєбора”), Героїні цих творів є символом нескореності народу, що бореться за свою незалежність.

У літературному доробку Олени Пчілки є й драматичні твори, що мали свого часу сценічний успіх. Це побутовий водевіль з життя міських обивателів „Сужена — не огужена” (1881) і комедія „Світова річ” (1884) на тему культурно-просвітницької роботи інтелігенції серед народу. Ці твори входили до репертуару театральної трупи М. Старицького. П'єси „Злочинниця”, „Згуба” („Втрачений рай”), „З-під неволі”, „Отрута”, „Скарб” („Вечір на Івана Купала”), „Трубочист” залишилися в рукописі.

У літературній спадщині Олени Пчілки початку XX ст. — оповідання й новели „Біла кицька” (1901), „За двором” (1905), „Збентежена вечеря” (1907), „Пожди, бабо, нових правів” (1906), „Півтора оселедця” (1908), „Золота писанка” (1911), „Статуетка” (1912). У них переважають визвольні настрої і сподівання на кращі соціальні зміни. Свої позиції щодо нових літературних течій авторка розкриває, зокрема, в гумористичному оповіданні „Поезія в стилі модерн” (1911).

У поетичних творах останніх років вона прагне осмислити буття української нації, відстояти її гідність. Тут звучать нотки смутку за долю України, за втратою надій на відродження рідного краю. Продовжує викривати лицемірне народолюбство („Метаморфоза”, „Червоні корогви”, „Епілог”, „Виринай, наш Боже”, „Золото”, „В моїй самотині”, „До Зеленого Гаю”).

Олена Пчілка — автор численних виступів, доповідей, публіцистичних, літературно-критичних, суспільно-політичних статей, етнографічних розвідок, рецензій, бібліографічних заміток, фейлетонів тощо, їй належать статті та нариси про Т. Шевченка, Є. Гребінку, Д. Яворницького,

О. Сластіона, М. Кропивницького, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, М. Комарова, П. Житецького, Грицька Григоренка, М. Аркаса, спогади про М. Драгоманова, М. Старицького, М. Лисенка. Перекладала світову класику (Овідія, Гомера Андерсена, Дж. Свіфта, Г. Мопассана, И. В. Гете, В. Гюго, Г. Гейне, С. Надсона, О. Уайльда, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Св. Чеха, Ф. Тютчева, Л. Толстого та ін.).

Для молодших читачів окремими виданнями вийшли книжечки „Зелений Гай. Віршики й казки з малюнками для дітей” (1917), „Байки. Для сім'ї та школи” (1916), „Книжка-різдвянка для дітей. Оповідання та вірші” (1919). Для дитячого театру писала мініатюрні п'єски „Весняний ранок Тарасовий” (1914), „Сон — мрія або казка Зеленого Гаю” (1916), „Кобзареві діти” (1920), „Щасливий день Тараса Кравченка” (1920) та ін.

Як педагог Олена Пчілка на власному досвіді заклала основи родинної материнської школи: виховання дітей на засадах патріотизму і національної самосвідомості. Через серце матері пройшла початкуюча творчість її дітей, яким вона дібрала такі промовисті псевдоніми — Леся Українка, Михайло Обачний, Олеся Зірка.

Олена Пчілка належить до найяскравіших постатей в історії української культури. „Це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значима її роля і місце в житті не лише всіх нас, й особливо Лесі, а в цілому українському житті”, — писала про матір О. Косач-Кривинюк.

Літ.: Огоновський О. Історія літератури руської. Л., 1893. Т. 3; Чернишов А. Олена Пчілка // Чернишов А. Невмирущі: Статті та розвідки. X., 1970; Вишневська Н. Олена Пчілка // Пчілка Олена. Твори. К., 1988; Іскорко-Гнатенко В. Олена Пчілка і її „Молода Україна” // Література. Діти. Час: 36. літ.-крит. ст. К., 1990; Донцов Д. Мати Лесі Українки Олена Пчілка // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Л., 1991; Аврахов Г. Олена Пчілка: кольори особистості! і феномен духу // Визвольний шлях. 1993. № 4; Одарченко П. Славна дочка українського народу Олена Пчілка // Одарченко Петро. Українська література: 36. вибраних статей. К., 1995; Гуляк А. Б. Олена Пчілка: Нарис життя і творчості. К., 1996; Літературно-естетичні та суспільні погляди Олени Пчілки. Одеса, 1988; Дрофань Л. „І правду й боротьбу благословити” // Дивослово. 1999. № 6.

В. Іскорко-Гнатенко