Довідник з української літератури

РОМАНТИЗМ

РОМАНТИЗМ — художній напрям і один з найзначніших етапів розвитку літератури, що припадає на кінець XVIII — першу половину XIX ст.

Романтизм був не тільки літературним напрямом, а й потужним духовним рухом, що охопив різні сфери культури: мистецтво, філософію та історіографію, навіть політекономію, правознавство, медицину тощо. Він формувався й розвивався як комплексна духовна культура, чим нагадує інші великі епохи в історії європейської культури — Високе середньовіччя, Відродження, Бароко, Просвітництво. В основі романтизму лежать спільні світоглядні інтенції й структури, принципи й моделі мислення, що поширювалися на різні сфери духовно-практичної діяльності людини, специфічно проявляючись у них.

Витоки та суспільно-історичний ґрунт романтизму радянська наука пов'язувала з реакцією на Французьку буржуазну революцію й Просвітництво, котре ідеологічно її підготувало. З цим можна погодитися лише почасти, стосовно певних явищ і тенденцій романтичного руху. Адже формування романтизму розпочалося задовго до французької революції, ще в середині XVIII ст., що ставить під сумнів тезу про названу революцію як передумову й визначальний стимул його появи. В своїх розвинених формах він набрав передусім характеру своєрідної романтичної опозиції тогочасному буржуазному суспільству, що склалося в Західній Європі й США.

Романтизм ніс із собою принципово нове світосприйняття, розрив з моделями й формами мислення, в тому числі художнього, що домінувало в попередні епохи. Вони базувалися на тому, що світ існує на розумних засадах і складається з окремих статичних речей і форм, які перебувають у взаємозв'язку й взаємодії, він нагадує добре злагоджений механізм і піддається раціональному пізнанню й витлумаченню. Романтичний світогляд виходив з того, що немає нічого завершеного в собі й самодостатнього, що світ, буття — жива динамічна єдність, де все взаємопов'язане у всеохоплюючому спонтанному русі. Це динамічне світове ціле романтики сприймали як „космічний організм”, і якщо просвітникам — раціоналістам властиво було поширювати механічні закони на світ живої природи, то романтикам притаманна протилежна інтенція — підкоряти неживу природу законам життя та одухотворювати її. Водночас романтикам чужа просвітницька віра в розум і раціональне пізнання. Світ для них — незбагненна таїна і загадка, доступна скоріше ірраціонально-інтуїтивному осягненню. Відповідно в романтичному художньому мисленні й структурі образотворення превалює ірраціонально-інтуїтивний елемент.

В цілому романтизм тяжіє до ідеалістичного світогляду, який набуває різних форм вияву — релігійних, спіритуалістичних, містичних, пантеїстичних. Для романтиків дух є тією креаційною силою, що діє в природі та людині й творить сенс і розмаїття буття. Відповідно й сутність людини для романтиків духовна, людина — не об’єкт прикладання зовнішніх сил, які її детермінують, а суб'єкт, втілення духовного творчого начала.

Як художній феномен романтизм виходить із іншої естетики, ніж його попередники — ренесанс, якоюсь мірою бароко, класицизм, а також реалізм. Ці художні системи засновуються на естетиці мімесису, на сформульованому ще Аристотелем розумінні мистецтва як „наслідування природи”. Романтизм же тяжіє до суб'єктивно-експресивної естетики, акцент переноситься на самовираження митця, і твір розглядається як породження творчого духу, якому за допомогою „філософії тотожності” надається онтологічний зміст: „я” тотожне „не-я”, природа ідентична духові.

З цими естетичними засадами романтизму тісно пов'язана особлива роль уяви в процесі творчості. В романтичній художній системі уява — не тільки вимисел, фантазія, а й щось незрівнянно більше: і засіб пізнання світу, й реалізація цього пізнання. Романтики вважали, що в ній поєднуються ірраціональні й раціональні пізнавальні здатності людини, це передусім „досвідома” здатність людини, але вона включає й розум і є діяльним посередником між людиною і природою, індивідуумом та універсумом. Уява володіє дивовижною здатністю проникати в речі та явища, їх сутність і їх динаміку й виражати все це в поетичних образах і картинах; тому П. Б. Шеллі й проголошував, що поезію загалом можна визначити як „вираження уяви”. І чим уява потужніша й розкутіша, тим глибше вона проникає в усе суще й переконливіше відтворює.

До атрибутивних рис поетики романтизму належить також звернення до символу й міфу як іманентних засобів художнього вислову. Романтиків особливо цікавило духовне й душевне життя, але ж це зміст, позбавлений предметно-чуттєвих форм, і звідси неминучість звернення до символу й міфу в його вираженні. В міфі романтиків найбільше приваблювала його „символічна природа”, те, що вони вважали первісним і органічним втіленням символічних форм мислення. їхній поетичний символізм був, зрештою, ствердженням єдності природи й духу і водночас — духовної сутності світобудови, яка знаходить вираження в символах, в „читанні” природи як системи символів і знаків, що розкривають духовний зміст.

Поширене розуміння романтизму як мистецтва, вісь якого зміщена в сферу суб'єктивності, духовного та емоційного світу особистості. Йому справді притаманна підвищена активність суб'єктивно-ліричного первня, не випадково найповніше й найяскравіше проявився він у ліричній поезії та музиці. До найважливіших його звершень належить відкриття „внутрішньої безконечності” індивідуальної особистості, „суб'єктивної людини” з її глибиною, складністю і неоднозначністю. При цьому внутрішній світ людини постав у романтиків у динаміці й світлотіні, в борінні суперечливих прагнень і пристрастей, в поєднанні раціонального та ірраціонального, найчастіше — в драматичному напруженні. Та це не означає, що романтизму властива суб'єктивістська замкненість. Він був відкритий і об'єктивному світові, в певних своїх течіях активно спрямований до природи, суспільства, історії, де його відкриття й здобутки теж дуже значні. Тут, зокрема, романтики відкрили „історичну людину”, тісно пов'язану зі своєю добою і середовищем, „місцевий колорит”, у відтворенні якого злилися історія й побут, цінність видового, індивідуального, що не сходить до родового, „типового”, нове сприйняття й переживання природи.

Звідси наявність у романтизмі значної кількості течій і тенденцій, які проявлялися з різною мірою визначеності. Це питання спрощено трактувалося радянським літературознавством, яке поділяло романтизм на „прогресивний” і „реакційний”, засновуючись на ідеологічному принципі, який є зовнішнім до художнього процесу. Насправді в романтизмі маємо широкий спектр течій і тенденцій, між якими існували й значні розбіжності, і нерідко їхній розвиток відбувався в різноспрямованих напрямках.

Вкажемо на найзначніші із цих течій, виходячи з іманентних закономірностей і структур художнього процесу. Це передусім ранній, або універсальний, романтизм з його настановою на охоплення буття в його повноті, в тому, що існує і що має існувати, зверненням до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження. Романтикам цієї течії ще чужий розлад з дійсністю, протиставлення їй ідеалу, розчарування й негація, — для них, сучасників французької революції, дійсність була ще дійсністю становлення і надій, нерозтрачених можливостей. Найраніше і найяскравіше ця течія проявилася в німецькій літературі, у романтиків енської школи (А. В. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Л. Тік та ін.) і Ф. Гельдерліна, до неї належать В. Блейк і С. Кольрідж в англійській літературі, американський трансценденталізм, Ф. Тютчев у російській літературі тощо. Однією з найпоширеніших є також течія, орієнтована на фольклор та його поетику, яку можна назвати народно-фольклорним романтизмом. Романтики цієї течії не тільки збирали народну поезію і черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній моделі та архетипи творчості. Найраніше ця течія проявилася в англійській поезії (В. Вордсворт), але розквіту набула в Німеччині, у романтиків гейдельберзької школи (А. фон Арнім, К. Брентано, Я. і В. Грімми, Й. фон Ейхендорф) та їх послідовників, згодом — у слов'янських літературах, зокрема в українській.

Третьою виразно окресленою течією романтичної літератури є „байронічна”, що склалася в 20 — 30-ті роки XIX ст. їй притаманні специфічний комплекс умонастроїв, коло сюжетно-тематичних і ліричних мотивів, тип героя, особливості поетики й стилю. Байронізм був найбільш бурхливою і палкою реакцією на буржуазне суспільство, що стабілізувалося, і його безапеляційним запереченням. Саме в цій течії і з'являється те загострене протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності, яке у нас тривалий час вважалося детермінантою всього романтизму. Окрім Дж. Байрона, до цієї течії в певні періоди творчості належали А. де Віни і А. де Мюссе у Франції, Г. Гейне і Н. Ленау в німецькомовних країнах, Д. Леопарді в Італії, X. де Еспронседа в Іспанії, А. Міцкевич і З. Красінський у Польщі, О. Пушкін і М. Лермонтов у Росії та ін.

Значного поширення набула також гротескно-фантастична течія, яку за іменем її найхарактернішого представника, Е. Т. А. Гофмана, можна назвати „гофманівською”. Її субстратом є внесення романтичної фантасмагорії в сферу повсякденного життя, побуту, внаслідок чого дійсність постає в примхливих гротескно-фантастичних образах і освітленні, що виявляють її приховану сутність. Крім творчості Гофмана, до цієї течії належать тією чи іншою мірою проза Едгара По, М. Гоголя (передусім „петербурзькі повісті”), „філософські етюди” О. Бальзака, „несамовитий романтизм” тощо. Важливою пізньоромантичною течією є „вальтерскоттівська”, яка зосередилася на розробці історичної тематики, зокрема жанру історичного роману, який набув великого розвитку в європейських літературах 20 — 40-х років XIX ст. В цій течії найповніше проявився „зовнішній романтизм”, спрямований на об'єктивний світ.

В кожному літературному напрямі складається своя система жанрів і встановлюється їхня ієрархія залежно від ролі того чи іншого жанру на даному етапі літературного процесу; при цьому жанри, що вінчають ієрархію, мають відчутний вплив на інші, на поетику всього напряму. В силу названих вище чинників романтизм характеризується превалюванням лірики і її інтенсивною дією на інші роди й жанри літератури та їхньою ліризацією. Ліризується поема, яка до того зберігала епічну природу, ліризуються прозові жанри — оповідання, повість, роман, такої ж дії зазнає драма. Водночас романтизм є розімкнутою і рухливою жанровою системою, відкритою взаємодії різних родів і жанрів, а всіх їх — з іншими мистецтвами й фольклором. Епоха романтизму ознаменувалася появою нових синтетичних жанрів, серед яких слід вказати передусім на жанри ліро-епічної поеми й драматичної поеми, які належать до провідних в літературі зрілого романтизму.

В українській літературі романтизм складається наприкінці 20-х — на початку 30-х років, а його розквіт припадає на 30 — 50-ті роки. Як і в більшості європейських літератур, його появі передували преромантичні тенденції та віяння, які ширилися в першій третині XIX ст. Вершиною українського романтизму, його найпотужнішим і найяскравішим виявом є поезія Т. Шевченка. Найзначнішого розвитку в українській літературі набула течія народно — фольклорного романтизму, що зумовлено соціальним станом тогочасної України та її національної культури. Представлені в українській літературі й інші романтичні течії, які зазнавали значної трансформації.

Літ.: История зстетики: Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3; Дьжонова Н. Английский романтизм. Проблемы зстетики. Л., 1970; Берковский Н. Романтизм в Германии. Л., 1973; Литературные манифесты западноевропейских романтиков. М., 1980; Наливайко Д. Спільність і своєрідність: Українська література в європейському контексті. К., 1988; История мировой литературм: В 6 т. М., 1989. Т. 6; Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. Тернопіль, 1994; Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. К, 1995—1996. Кн. 1 — 2.

Д. Наливайко