Довідник з української літератури

УНІЯ

УНІЯ — церковне об'єднанім української православної церкви з римо — католицькою при єдності віри в різнорідності обрядів.

Відомо кілька спроб такого об'єднання; вперше за Данила Галицького 1253 р. з наданням Данилу корони, за що просилося від Заходу військової допомоги проти татар. Але, не одержавши її, Данило порвав із Римом. Удруге підписав унію в 1439 р. київський митрополиту Ізидор від імені Київської митрополії. Його підгримували князі Олелько Володимирович та Юрій Лінгвенович, але супроти того виступили Московія та Польща, і Ізидор покинув Україну. Умови Флорентійської унії були підставою для третьої унії, укладеної 1596 р. в Римі й проголошеної 1596 р. у Бресті; ініціаторами її були І. Потій та К. Терлецький. Православні скликали у Бресті свій собор і засудили унію.

В 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан висвятив православним митрополитом Іова Борецького; відтоді стало дві митрополії — уніатська і православна, що призвело до загострення боротьби між обома конфесіями. Унію 1596 р. підгримував польський уряд, якому був вигідний розкол між православними. Внаслідок цього почалася релігійна боротьба, яка зумовила появу значної полемічної літератури з обох сторін. У полеміці на боці уніатів узяли участь єзуїти, зокрема П. Скарга, який прагнув цю духовну ідею перетворити в політичну на користь Польщі. Козаки сприйняли унію як форму національного розколу й повели супроти неї рішучу боротьбу. Кульмінаційним пунктом боротьби православних з уніатами (прихильниками унії) було вбивство уніатського полоцького архієпископа Й. Кунцевича.

На Закарпатті так звану Ужгородську унію прийняли 1646 р. (спершу частина священиків, а 1652 р. усе Західне Закарпаття). Проти унії повстала більшість українського народу: міщани, духовенство, православна шляхта, козацькі гетьмани (II. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський). У договорах Б. Хмельницького та І. Виговського з Польщею стояла вимога про знищення унії. Загалом уніатський рух цього періоду був елітарним і набув певного поширення через підтримку Польською державою. До уніатів, однак, пристали й визначні діячі свого часу: М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький. Відбувалися зіткнення і між уніатами та римо — католиками. Саме уніати спонукали православних до пожвавлення літературної діяльності, розвитку освіти та книгодрукування, через що останні перенесли свою культурну столицю зі Львова до Києва, де було засновано школу й друкарню, а Київ знову став загальнонаціональним культурним центром.

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького потужно вдарила по уніатству, і цей конфесійний рух почав згасати, літературної продукції уніати створювали все менше. Полеміку проти православних у другій половині XVII ст. вели не так уніати, як римо — католики (Т. Рутка), зокрема єзуїти (М. Ціховський, Б. Бойм, З. Согникевич). Загалом ідея унії не могла стати визначальною, доки до неї не приєдналися єпископи Перемишльської (1672) та Львівської (1700) єпархій. Мараморошська єпархія прийняла її в 1716— 1721 рр., а братська Львівська ставропігія — 1708 р. Вчетверте ідея унії воскресла в українських православних колах 1677 р., коли львівський єпископ Й. Шумлянський звернувся від свого гуртка (І. Винницький, В. Шептицький) до папського нунція з готовністю прийняти унію. Цьому сприяло, можливо, змагання з турками під Чигирином, що відкривало можливість російської експансії на захід України. Та після взяття Чигирина турками (1678) ідея унії не була втілена в життя. Після 1686 р., коли встановлено Вічний мир між Росією та Польщею, що закріплював поділ України, і після підпорядкування української церкви Москві Й. Шумлянський перестав підлягати Владі київського митрополита й найменувався блюстителем Київської митрополії, не допускав на свою територію людей київського митрополита.

Уніатські настрої знову поширилися серед західноукраїнського православ'я. Під вплив Й. Шумлянського перейшла й Луцька єпископія після відходу до Києва Г. Святополк-Четвертинського — у Луцьку єпископом став брат Й. Шумлянського Атанасій. Але унію приймати не поспішали, хоча король Ян Собеський на тому наполягав. Її прийняли лише 1700 р., коли почалася Північна війна. Вже через рік російські війська ввійшли до Польщі; отже, цим актом Й. Шумлянський оборонявся від російської експансії. Відтоді уніатська церква стала набувати функцій національної, але в певному регіоні. 1732 р. розпочала свою діяльність Почаївська друкарня, що сприяло активній діяльності Почаївського культурного осередку. Вийшла велика кількість книг для потреб уніатської церкви, з'явилася антологія духовної пісні „Богогласник”, саме тут почала культивуватися ідея заміни церковнослов'янської і книжної української мови народною (видання Ю. Добриловського); з цього гуртка вийшов ряд цікавих письменників, зокрема Т. Щуровський.

Уніатська церква не відразу стала національною, були в ній сильні по лонізаційні впливи, але в силу історичних умов їй випало стати духовним провідником народу в межах свого поширення. Із занепадом Польської держави Росія почала ліквідовувати унію: починаючи з Катерини II, ліквідовано уніатську митрополію і всі єпархії, окрім полоцької. 1839 р. Микола І ліквідував рештки унії на Правобережжі, а Олександр II — на Холмщині та Підляшші. В XIX ст. українську інтелігенцію Галичини та Закарпаття в масі своїй становило уніатське духовенство, з числа якого вийшло немало письменників, акторів, композиторів, художників, деякі були одночасно священиками й митцями чи вченими. Водночас в уніатстві сплодилося й таке потворне явище, як галицьке москвофільство. В час окупації Росією Галичини (1914) було заарештовано митрополита А. Шептицького і силою насаджувано православіє російського зразка під проводом єпископа Євлегія. Це ж було й після 1939 р. Після Другої світової війни заарештовано всю ієрархію уніатської церкви й скликано собор (1946), якому силою нав'язано рішення ліквідації уніатської церкви і приєднання її до російської. 1949 р. ліквідовано уніатську церкву на Закарпатті, 1950 р. — на Пряшівщині. Синод української католицької ієрархії в 1980 р. визнав акт ліквідації уніатської церкви недійсним. Уніатська церква відновилася як греко-католицька в наші часи, і її можна вважати п'ятою унією.

Літ.: Зубрицкий Д. Начало унии // Чтения в обществе истории и древностей российских. М., 1849. Кн. 7; Архив Юго-Западной России. Ч. 1. Акты, относящиеся к истории православной церкви в Юго-Западной России. К., 1859. Т. 1; Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: В 2 т. К., 1883; Т. 1; 1898. Т. 2; Франко І. Дві унії. Окрема відбитка з Буковинського православного календаря. Чернівці, 1890; Возняк М. Історія української літератури: У 2 т. Л., 1921. Т. 2.

В. Шевчук