Довідник з української літератури

ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ

ФЕОДОСІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (р. нар. невід. — 03.05.1074, м. Київ) — давньоруський книжник, письменник — полеміст.

Народився у знатній родині, яка володіла маєтностями у Василеві (тепер м. Васильків Київської обл ). Здобув високу на той час освіту. Познайомившись з життям християнських подвижників, чернецтва, вирішив наслідувати їх. Прийняв у Києві постриг у „печерах” Антонія. Був надзвичайно побожним. Після усунення ігумена Варлаама Антоній призначив на цю посаду Феодосія. Той відразу почав упорядковувати монастир. Налагодив близькі стосунки з київським князем Ізяславом, використовуючи свій вплив на нього з метою укріплення становища Києво-Печерського монастиря. Для чернецтва запровадив Студитський статут, написаний Ф. Студитом (VIII — IX ст.) для константинопольського монастиря. Статут вирізнявся надзвичайною строгістю і вимагав від ченців цілковитого відречення від усякої власності, безперечного послуху перед ігуменом, дисципліни та участі у фізичній праці.

Феодосій Печерський відомий як автор творів дидактичного красномовства, у яких висловлювалися ідеї нової християнської моралі, що утверджувалася в той час у руському суспільстві. Про літературну діяльність ігумена згадує Нестор у розлогій біографії — житії святого Феодосія, складеній, вірогідно, ще в XI ст. Він пише про „епістолярії”, адресовані Феодосієм князю Святославу. Однак жодної з них не знайдено.

Питання про обсяг літературної творчості Феодосія Печерського поки що не вирішене. Йому приписується близько 20 творів, серед яких повчання, посланія, молитви та „сказання”. Вірогідно, що йому можуть належати вісім повчань до „братії”, два послання до князя Ізяслава Ярославича („про неділю” та „про віру християнську і віру латинську”) й молитва „за всіх християн”.

У своїх повчаннях до монастирської братії Феодосій розкриває окремі положення Студитського статуту, пояснює правила поведінки монахів, висловлює думку про вибраність чернецтва. Особливу увагу автор звертає й на негативні факти тодішнього монастирського життя, про які не згадується ні у Нестора, ні в новелах Києво-Печерського патерика. Він звинувачує монахів у лінощах, недбальстві, наріканнях на ігумена, в незадоволенні спільною їжею та одягом тощо. Ці повчання невеликі за обсягом, незважаючи на значну кількість біблійних цитат; витримані у формі особистого звертання до братії, майже без будь-яких риторичних прикрас.

Значно більший історико-літературний інтерес становлять послання Феодосія до князя Ізяслава Ярославича, зокрема послання „Про віру християнську і про латинську”. Воно було написане 1069 р., коли у зв'язку з загальним незадоволенням киян з приводу приведених Ізяславом до Києва поляків питання про латинян, їхні звичаї та віру стало особливо гострим. У творі, дуже близькому за формою до полемічного трактату, автор не лише заперечує римо — католицьке вчення, вважаючи його єретичним, а й робить спробу критикувати зовнішню політику Ізяслава, котрий підгримував зносини з польським королем Болеславом, німецьким імператором і римським папою Григорієм VII. Феодосій застерігає київського князя від будь-яких стосунків з латинянами, стверджує, що істинною вірою є лише православ'я, яке зберігається східним чернецтвом і печерськими монахами.

У своїх літературних творах Феодосій Печерський перший серед руських письменників сформував найважливіші вимоги щодо вирішення проблеми стосунків між церквою та державою в епоху феодальної роздробленості, заклав основи православної полемічної літератури, а також створив ідеал християнського праведника, що був покладений його наступниками в основу релігійної пропаганди.

Літ.: Шевырев С. История русской словесности. СПб., 1887. Ч. 2; Еремин И. П. Литєратурное наследие Фєодосия Печерского // ТОДРЛ. 1947. Т 5; Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. К , 1997.

І. Савченко