Довідник з української літератури

ФРАНКО ІВАН

ФРАНКО ІВАН (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Львівської обл. — 28.05.1916, м. Львів) — пост, прозаїк, драматург, перекладач, багатогранний вчений, громадсько-політичний діяч.

Народився в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах (в останньому 1893 р. захистив дисертацію). Брав участь у роботі студентського „Академічного гуртка” „Друг”. Тричі ув'язнювався австрійською владою за небажаний для неї напрям громадсько-політичної діяльності. У 1887 — 1897 рр. працював у газеті „Kurjer Pwowski”. 1890 р. став одним із засновників радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну. Протягом 1894—1897 рр. редагував „Житє і слово”, в 1898 — 1906 рр. разом з М. Грушевським — „Літературно-науковий вістник”. За участю І. Франка видані альманахи „Ватра”, „Веселка”, „Перший вінок”, тижневики „Народ” і „Хлібороб”. Світоглядно еволюціонував від соціал-демократизму до українського самостійництва й соборництва. З 1908 р. різко погіршився стан здоров'я. Похований на Личаківському кладовищі Львова. Його ім'ям названа область — Івано-Франківська, Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні і за її рубежами.

Почав творчість у гімназійні роки оригінальними поезіями й перекладами, „увійшов на літературне поле молодим і невиробленим”, дебютувавши у „Друзі” сонетом „Народна пісня” (1874). Підсумок своєї творчості перших 20 років І. Франко визначив так: „Двадцять літ життя і праці — може, не так пильної, не так свідомої і суспільної, як би треба було, та все-таки, смію сказати, продиктованої щирим бажанням загального добра і поступу, щирою любов'ю до рідного народу і рідного краю”.

І. Франко — митець титанічної праці. Видані 50 томів є лише половиною творчого доробку. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 — перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів. Ще більше вражають масштаби інтересів, творчих шукань, ідейно-естетичних відкриттів: в обсязі його творчої обсервації — народ, характер і доля різних поколінь, верств, літературних традицій України, а водночас — історія і доля людства, переклади творчості найвидатніших митців світової літератури. Крім української, писав також польською, німецькою, іншими мовами.

За характером обдарування І. Франко належить до типу митців — реформаторів. Основа його філософсько-естетичних та етичних поглядів — майже тисячолітня духовно-культурна спадщина українського народу з часів Київської Русі, Гетьманщини до І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Драгоманова. Він глибоко володів секретами еллінської й середньовічної культури, художніх систем Реформації, Відродження й Просвітительства, сентименталізму й романтизму. Найвищими авторитетами для нього були Дайте, В. Шекспір, Й. В. Гете, Ф. Шиллер, Т. Шевченко. Хоча І. Франко дотримувався переважно засад класичного реалізму, але ніхто й ніщо, жодна з естетичних традицій, жоден зі стилів, власне, ніщо й ніхто не були для нього істиною в останній інстанції. З одного боку, він відстоював традиції, синтез національного й зарубіжного естетичного досвіду, а з другого — право бути „вічним революціонером” і в царині духа та художніх систем.

І. Франко логічно й закономірно став теоретиком і практиком „новітнюю”, або, як він називав, „наукового”, реалізму, що став прологом літературно-творчої системи XX ст., еволюціонував від натуралізму в дусі Золя до неоромантизму. Етапною на цьому шляху стала вже збірка „З вершин і низин” (1887, 1893). Саме в ній генеруючим постає образ „вічного революціонера” з поезії „Гімн”, покладеної на музику М. Лисенком. Це вічний дух свободи і справедливості, фаустівського шукання сенсу буття; бо він — Україна, яку розпинають на голгофі рабства, але вона не вмерла і буде жити, оскільки є часткою цілісного світу, незнищенним космосом, оплотом нескореності і свободи; бо той дух — прообраз українця, що еволюціонує з Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Митуси (володаря і митця), Б. Хмельницького, Г. Сковороди і Т. Шевченка, щоб виявити безсмертя суверенної особистості, безмежної мудрості і мужності людини. Саме найвищий гуманістичний ідеал допомагає йому в новаторських художніх формах виразити безмежну сутність тогочасного світу, дійсності України у циклах „Веснянки”, „Осінні думи”, „Україна” та ін., у „Галицьких образках”, „Жидівських мелодіях” та легендах („Смерть Каїна”, „Цар і аскет”).

Відбиття голосів віків і поколінь, багатство проблематики, картин, образів, настроїв, поетики були ідеальним виразом універсалізму мислення, почуттів, естетичних форм, започатковані ще мистецтвом Київської Русі та бароко.

Поезія і влада, особистість — нація — вселюдство, природа й людина, тимчасове і вічне, характер і доля народу — ці проблеми порушуються в наступних збірках. Але бачення їх щоразу глибше, багатше, новочасніше. „Зів'яле листя” (1896), „Мій Ізмарагд” (1898), „Із днів журби” (1890), „Semper tiro” (1906), „Давнє й нове” (1911), „Вірші на громадські теми” (1913), „Із літ моєї молодості” (1914) — це сплески найвищих емоцій і найглибших роздумів, рідкісний синтез емоціо і раціо, інтимного й громадянського, радості й болю, віри й відчаю, любові й страждання людини, що прагне глибин самоусвідомлення. Вражали простота й народність поезій і водночас філософічність та психологізм, які спонукали зазирати не тільки у власну душу, а й за межі видимого, до глибин космічного буття. А звідси й багатство форм: од прозорої побудовою пісні до ажурної конструкції сонета, від сповіді до самовираження, багатомірності, стрілецького патріотичного ліризму. Вершиною його творчості стали психологічно-філософські поетичні драми „Іван Вишенський” та „Мойсей”, у яких поєдналися поема — притча, епічна драма — пророцтво й заповіт. Тут знайшло гармонійне завершення злиття творчого провидіння „Я” й духовно-історичних устремлінь народу, аналізу дійсності і відчуття таємниць буття, що досягається тільки геніями і виявляє божественно-магічну природу та силу Слова.

Соціальні, національні, духовні проблеми та пошуки адекватних форм вираження, притаманні європейському мистецтву, відбивають і властивості прози І. Франка. Письменник зізнавався, що ще 1865 р. почав „списувати казки” з уст школярів. „В рр. 1875 і 1876 надрукував в... часописі („Друг”) першу свою... повість „Петрії і Довбущуки”, писану під живим впливом не стільки традиційних народних, скільки Е. А. Гофмана і Е. Сю” („Автобіографія” для О. Огоновського). Далі були „ескізи й новели” („Галицькі образки”), написані під враженням творів Л. Толстого, І. Тургенєва, Е. Золя, щоправда, про „життя галицького народу у всіх його верствах і проявах”. Це гострі, часом катастрофічні потрясіння в бутті і психіці людей, зумовлені деформацією старих (патріархальних) норм спілкування та утвердженім буржуазних. Тому 1877 р. розпочинається цикл творів „під загальним заголовком „Борислав”, у тому числі на нову для української літератури тематику — про розклад села й формування промислового робітництва („Boa constrictor”, „Борислав сміється”), А водночас цикли, повісті й романи з життя селянства, інтелігенції: „Ліси і пасовиська”, „Патріотичні пориви”, „Лель і Полель”, „Основи суспільності” (1894 —1895), „Для домашнього огнища” (1897), „Перехресні стежки” (1900) та з історичного минулого в прикладі до сучасного „Захар Беркут” (1883). Під впливом загальноєвропейських настроїв І. Франко виявляє симпатії до соціалістичного (робітничого) руху, але виявляє своє розуміння соціалізму і комунізму (зафіксоване в статті 1903 р. „Що таке поступ”), зокрема в ставленні до національної проблеми (яку нігілістично тлумачили ідеологи „світових революцій” та „інтернаціональної єдності”) та до авторитаризму, культівства осіб і партій, які проявлялися і в європейській практиці, але найпишніше розквітли на троні Росії.

Широкий резонанс не лише серед українського, а й серед інших народів мали твори І. Франка й тому, що були написані польською („Маніпулянтка”, „Панталаха”, „Лель і Полель”, „Історія кожуха”) чи німецькою („Свинська конституція”, „Острий-преострий староста”, „Історія однієї конфіскати”) мовами. Та вирішальним фактором міжнародної популярності було новаторство прози як проблематикою (інтимними, побутовими, соціальними, національними, духовними, морально-етичними, філософськими конфліктами), так і жанрами, формами, поетикою. І. Франко синтезував досвід романтиків і реалістів Сходу і Заходу, керуючись принципом: старий реалізм більше описував дійсність, „новітній” ставить за мету аналізувати життя, виявляти причину й наслідки добра чи зла та формувати людей, здатних боротися за ідеали добра, справедливості, а тому спирається і на талант, інтуїцію, підсвідоме, і на відкриття науки, вселюдський досвід. Од часу боротьби з монголо-татарською навалою („Захар Беркут”) до початку XX ст. — такий діапазон творчої сугестії письменника, в якій особливу роль відіграють як художні категорії простір і час, побачено еволюцію народу і на рівні мас, видатних історичних осіб та подій, і на рівні психіки, характеру окремої особистості, її індивідуальності, суверенності (якість людей нової епохи) та національної характеристики (старий реалізм зосереджувався на „масах”, колективах).

Новаторськими стали й драматичні твори І. Франка: комедії „Рябіша” (1886), „Майстер Чирняк” (1894), „Учитель” (1896), драми „Украдене щастя” (1894), „Сон князя Святослава” і „Кам'яна душа” (1895), „Будка ч. 27”, етюд для дітей „Суд святого Николая” (1895). Написані для народного театру, вони, як і п'єси Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Р. Роллана, українських митців „театру корифеїв”, стали життєдайною школою самопізнання й виховання людини та нації.

Не менш вагома роль І. Франка як фольклориста, літературного критика, історика й теоретика мистецтва, перекладача, публіциста. За свідченням письменника, ще в шкільні роки він зібрав більш як 800 народних пісень. Пізніше збирав і аналізував український фольклор у системі загальнослов'янських і світових контактів, що допомогло йому у відкритті не тільки суті народності письменників, як-от Т. Шевченка, а й праджерел та суті української художньої системи, які І. Франко відносив до язичницької доби Київської Русі. Праця „Студії над українськими народними піснями” (надрукована в „Записках Наукового товариства ім. Шевченка”, видана окремою книжкою 1913 р.) і досі залишається настільною книгою для українських фольклористів.

Етапними стали й естетико — теоретичні та історико-літературознавчі праці І. Франка. В студіях „Руський театр у Галичині” („Зоря”, 1885), „Приповідки галицько-руського народу” (у 5 томах), „Пам'ятки української мови й літератури”, „Задачі і метод історії літератури” („Руська школа”, 1891), „Етнологія і історія літератури” (1898), „Южнорусская литература” (1904), „Теорія і розвій літератури” (1909), „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року” (1910), „Дещо про штуку перекладання” (1912) автор дає свою концепцію творчого процесу (на засадах естетико-соціологічних критеріїв та з урахуванням тогочасних європейських методів дослідження), періодизацію історії української словесності (як синтезу фольклору й писемної літератури з часу Київської Русі, на ґрунті історико-порівняльного методу та на багатому зарубіжному матеріалі). Вершинами і на сьогодні є теоретичні студії та висновки І. Франка щодо факторів, специфіки творчого процесу („Із секретів поетичної творчості”), еволюції творчих методів діалектики національного й загальнолюдського, природи народності в літературі („Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних європейських літературах”) тощо. Вагомість праць та відкрить І. Франка зумовлена і талантом, і методом: він використовує досягнення історії, політології („Що таке поступ”, 1903), психології, логіки, природничих наук, веде полеміку з найновішими концепціями поступу та людини (фрейдизм, ніцшеанство, декадентство).

Енциклопедизм І. Франка знайшов відображення і в сфері перекладу. В його творчій спадщині — переклади й переспіви з Гомера, Сапфо і Софокла, Горація і Овідія, індійської „Махабхарати” та арабської поезії, старогерманські, старонорвезькі та ісландські балади, іспанські романси, португальські, китайські, італійські й багатьох слов'янських народів пісні, твори Дайте, Шекспіра, Бернса, Шеллі, Рейне, Гюго, Гете, Лессінга, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова; це й сприяло тому, що Франко став „учителем української нації” (Д. Павличко).

Твори І. Франка виходили більш як 400 виданнями. Вони перекладалися десятками мов зарубіжних країн. Мовами багатьох народів вийшли також дослідження творчості І. Франка.

Про глибинні джерела, спонуки, масштаби творчості чи не найкраще сказав сам Р Франко: „Як син українського селянина, вигадуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де яснують вселюдські ідеали”. Віра в силу, право, красу людини та нації й зумовила віру в щасливу історичну долю народу.

Як і народ, І. Франко є людиною трагічної долі, як і він, належить до верховіть вселюдського генія.

Літ.: Дей О. Іван Франко і народна творчість. К., 1955; Журавська І. Ю. Іван Франко і зарубіжні літератури. К., 1961; Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. Л., 1966; Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. К., 1981; Спогади про Івана Франка. К., 1981; Гундорова Т. І. Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років. К., 1985; Іван Франко і світова культура: Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО: У 2 кн. К., 1990. Кн. 1— 2; Зеров М. Франко-поет // Твори: У 2т. К., 1991. Т. 1; Филипович П. Шляхи Франкової поезії // Літературно-критичні статті. К., 1991; Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. К., 1992; Кононенко П. П. Українська література: проблеми розвитку. К., 1994.

П. Кононенко