Довідник з української літератури

ЩОГОЛЕВ ЯКІВ (05.11.1823, м. Охтирка, тепер Сумської обл. — 08.06.1898, Харків) — поет.

Зростав у родині дрібного урядовця, закінчив повітову школу в Охтирці, гімназію та університет (1848) у Харкові. Більш як 20 років служив урядовцем у Харкові — столоначальником у Палаті державних маєтностей, помічником правителя канцелярії губернатора, секретарем приказу громадської опіки, помічником окружного начальника Богодухівської округи, чиновником особливих доручень при Палаті державних маєтностей, секретарем Харківської думи. Цю службу терпів лише «з-за боротьби за існування», тож як тільки дозволило матеріальне становище, він 1871 р. назавжди полишив її і зажив скромним, дещо замкненим патріархальним життям.

Небагатим на літературно-творчі події було життя поета. Він — автор двох поетичних збірок («Ворскло. Лірна поезія», 1883 та «Слобожанщина», 1898). Літературний шлях Я. Щоголев розпочав іще в роки становлення нової української літератури, увійшовши до так званого другого гуртка харківських романтиків. Дебютував віршами російською мовою в «Литературной газете» та «Отечественных записках» (1840 — 1841). Паралельно писав українською мовою, перші публікації з'явилися в альманасі «Молодик» (1843 — 1844). Високо оцінили його «первоцвіт» Т. Шевченко та П. Куліш. Так чи інакше підгримували його в ті роки І. Срезневський, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко. Сприйняття Я. Щоголевим ідейно-естетичних принципів романтиків 30 — 40-х років не було беззастережним: власну оригінальність він прагнув утвердити специфічним поєднанням у своїй творчості «фольклорності» й «літературності», в чому скоріше перегукувався з естетичними шуканнями М. Петренка. За власним визнанням, поет міг би зрости в «неабияку силу», якби «не припинив мого ледве початого тоді писательства років на 35» В. Бєлінський, котрий «мене і мого товариша Щербину (...) четвертував, та й окрім нас багатьох». Болісно переживав поет негативні відгуки па свою поезію в російських виданнях, зумовлені, крім великодержавного ставлення до української літератури, також тим, що для 40-х років, коли утверджувалися принципи гегелівської школи, романтизм був уже «старим» напрямом.

Фактично більш-менш систематичну літературну працю Я. Щоголев поновив лише 1876 р. — в рік заборони українського слова. Романтичний струмінь у його зрілій творчості не згасає (оспівування козацької героїки, звернення до улюблених романтиками народно-баладних мотивів), одначе він набирає такого високого рівня «художньої майстерності, якого не знали попередні поети» (А. Шамрай). Оспівані раніше теми Січі, Дикого Поля тощо у Я. Щоголева стали справжніми поетичними знахідками («Воля», «Запорозький марш», «Січа», «Нерозумна мати», «Запорожець над конем», «Огир» та ін.). Водночас поет пішов назустріч вимогам нової доби в житті й літературі, відгукувався зі щиро народолюбних засад на різні прояви соціального «лиха сьогочасного» («Неня», «На могилі», «Вівчарик», «Похорони», «Новобранець», «Струни», «Лист», «Чередничка» та ін.).

У світоглядному плані постать Я. Щоголева трагічна: він не сприймав сучасності у жодному її вияві, не вірив ні в національні, ні в соціально-визвольні змагання; спочивав душевно в минулому, що мало бодай моральні переваги як «світ простоти і покою»; не мав жодного оптимізму стосовно майбутнього, належав до тих, «хто до минулого оглянуться не сміє, // Кому надіями і впереді не мріє». Звідси — печать безвиході на частині його творів, повитих «чорним запиналом», писаних значною мірою поетовою хворобливою старістю («Чернець», «Ікона», «Престол», «Ангел смерті»). Ці вірші сприяли розвиткові екзистенційного та релігійного струменю в українській літературі. Це ж стосується багатьох елегійних творів «Тестамент», «Жаданнє», «Соті» тощо), спричинених природним бажанням літнього поста поділитися з молодшим поколінням набутою життєвою мудрістю. Воднораз палітра тональності поетового слова вбирає ряд граціозно-грайливих, мажорних і навіть гумористичних віршів («Добридень», «Пісня юнаків», «Серденько», «Крамар» та ін.).

Оригінальний, суто щоголевський тематичний пласт становлять вірші — портрети (близько 30), або ж «ремеслові», «промислові» (М. Сумцов), що найближче асоціюються з традицією поета XVIII ст. К Зиновіїва.

Більшість портретів представників різних професій вирізняються зримістю й пластичністю, ніби сходять з полотен живописців. Приваблює вміння автора опоетизувати деталі виробничого процесу, сповнити вірш звуками знарядь праці, майстерно передати трудовий ритм, відтворити почуття власної професійної гідності трударів («Косарі», «Бурлаки», «Ткач», «Келих», «Старець», «Будинок», «Батюшка» та ін.).

Глибоко самобутній Я. Щоголев у відтворенні української природи. «Незрівнянний майстер пейзажу», «щоголевське небо» — це характеристики, що адресував йому М. Рильський. Крап [і твори поета цієї групи, як-от «Листопад», «Осінь», — то своєрідні відблиски тонких, ледь помітних порухів, які в хвилини елегійної задуми бентежать людську душу. Вірші увиразнюють патріотичну відданість Я. Щоголева рідному краєві, синівську вірність Україні.

Поезії Я. Щоголева притаманна висока культура слова, зорієнтованого па витончений інтелігентський смак. Поет принципово стверджував, що його слово, до якого додається «крім таланту, багато праці і ювелірної чеканки», не розраховане на примітивні смаки «писарів і чичиковських Петрушок». На нього «прийде час, можливо, років через 30 після моєї смерті».

Справді, визнання Я. Щоголева забарилося. Увагу до нього як до предтечі українського модернізму початку XX ст., як до «першого українського парнасівця», який протистояв утилітарно-народницькому розумінню завдань літератури та орієнтував на розвинений інтелігентський смак, як до поета, котрий дошукувався у кожному своєму вірші «чесноти новизни» («пишіть менше, але так, щоб написане складало капітал, а не баласт»), літературознавство проявило лише в 20-х роках (праці М. Зерова, А. Шамрая, П. Филиповича, І. Айзенштока). Парафраз Я. Щоголева «Ворскло — річка невеличка, але струмені її чисті» зберігає естетичну актуальність і сьогодні. Всього нам відомо нині 199 віршів поета.

Літ.: Сумцов М. Життєпис Я. Щоголева // Щоголев Я. Твори. X., 1919; Айзеншток І. Літературні й громадські погляди Я. І. Щоголева // Червоний шлях. 1925. № 1 — 2; Харківська школа романтиків: У 3 т. X., 1930. Т. 1; Полотай А. До історії видання творів Я. І. Щоголева // Питання текстології: Поезія і проза. К., 1980; Погрібний А. Яків Щоголев: Нарис життя і творчості. К., 1986; Зеров М. Непривітаний співець // Зеров Микола. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 2.

А. Погрібний