Довідник з української літератури

ЯНОВСБКА ЛЮБОВ

ЯНОВСБКА ЛЮБОВ (псевд. — Ф. Екуртжа, Омелько Реп'ях; 30.07.1861, с. Миколаївка, тепер Борзнянського р-ну Чернігівської обл. — 1933, Київ) — письменниця, майстер соціально-психологічної прози і драматургії.

Походить із збіднілої дворянської родини. Навчалася у Кременчуцькому пансіоні. Закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат (1881). Працювала вчителькою в Лубенському повіті на Полтавщині, організувала там недільну школу. Після 1905 р. жила в Києві, провадила літературну й культурну роботу. Написала близько 100 творів (оповідань, повістей, романів, п'єс). Половина їх була опублікована, решта залишилася в чорнових рукописах.

Творчу діяльність розпочала наприкінці 90-х років побутовими оповіданнями про тих, „кому скрутно жити, а ще скрутніше помирати” („Злодійка Оксана”, 1897; „Смерть Макарихи”, 1900; „Городянка”, 1901; „Івась”, 1909). З часом побутово- оповідна стильова манера еволюціонувала в бік дедалі глибшої психологізації образів і ситуацій. Побутові замальовки з широким використанням фольклорно-етнографічних елементів поступилися місцем психологічному аналізові людської поведінки, її мотивів, запитів і шукань людини, спробам філософського осмислення суспільного життя. Духовний світ героя, прагнення щастя як основної передумови життя в центрі уваги в оповіданнях „Ідеальний батько”, „За високим тином”, „Людське щастя”, „Рукавички”, „Дарочка”, „Чужий”, „Правда”, „Метелик”.

„В душі у кожної людини, навіть найбільш приборканої лихом, — писав про героїв Л. Яновської С. Єфремов, — живе невмируща туга за щастям, волею та правдою, і ця туга вічно жене її шукати того щастя, хоча б це вело на видиму загибель, на руйнування всіх надій. І людина, як людина, має право на нестриманий розвиток своїх сил, на гармонію між бажанням і здобутками, — та отут саме і стає між ними щось фатальне, що в корені підтинає ту конче потрібну людині згоду між тим, що повинно бути, і тим, що буває”. Нещасливе завершення більшості творів Л. Яновської С. Єфремов порівнював з фаталістичним „ніколи” Едгара По („невловиме щастя, що ніколи не дається в руки”), — яке, проте, в української письменниці звучить по-іншому: „Песимізм Яновської не той руїнницький, розкладовий песимізм, що до мертвоти веде і квієтизму; з цим не мириться жива, активна вдача самої письменниці. Нехай і порожня мрія — щастя, але в самому шуканні його єсть уже деяка подоба щастя, наближення до нього — і всіма своїми творами кличе Яновська до такого вічного шукання, кличе рватись „до світла, до сонця, до волі”, „битись об зачинені вікна” і взагалі „робити неспокій” тим, хто навіки закам'янів у мертвотності”. Пробудження до активного життя, зростання бунтарських настроїв селянства показувала письменниця в оповіданні „Хуртовина”, драмі „В передрозсвітньому тумані” та ін. Писала вона й оповідання для дітей („Пролісок”, ін.).

Окремі прозові твори Л. Яновської, забарвлені народним гумором, не поступаються оповіданням І. Нечуя-Левицького („Зарік Горпини”, 1905; „Як Лепестина кірасіру добувала”, 1897; „Доля”; „Наглядное обучение”, 1910, ін.). У п'єсі „В передрозсвітньому тумані” (1908) йдеться про зрушення у психології селянства, поширення серед нього визвольних ідей. У центрі твору — образ інтелігента, змушеного долати недовіру селян, щоб мати змогу їм допомогти. Центральним психологічним мотивом твір перегукується з оповіданням В. Винниченка „Студент”. Складну етичну й психологічну проблему — „заради дітей боротись чи заради дітей тікати від боротьби?” — порушує письменниця в драмі „Жертви” („В підвалі”, 1908). Цікавим у п'єсі є образ дівчини — революціонерки, агітатора (деякими рисами він близький до образу героїні п'єси В. Винниченка „Великий Молох”), Спробі визначитись у складній психології інтелігента, його настроях і шуканнях присвячені мелодрами „Без віри” (1907), „Людське щастя” (1909) та ін. Стосовно розвитку драматургії Л. Яновська зазначала: „...Навіки минули часи гопаків... Етнографічно-побутова драма в тісних рамках сільського життя теж уступає місце соціально-філософській, психологічній драмі”. Вона й сама дотримувалася цього принципу. Драматургія її, писала М. Кузякіна, „еволюціонує — від прямого повторення проблем і художніх форм соціальної мелодрами і комедії — до форм психологічної проблемної драми”.

Літ.: Сінько Г. Ю. Любов Яновська. К., 1962; Ставицький О. Ф. Українська драматургія початку XX ст. К., 1964; Кузякина Н. Украинская драматургия начала XX века. JI., 1979.

Л. Дем'янівська