Довідник з української літератури

ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ

ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ (псевд. — Русин Гаврило, Балагур Яцко, Чепеленко Яцко, Галичанин; 29.10.1814, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львівської обл. — 13.05.1888, Вільно) — поет, фольклорист, етнограф, учений — славіст, педагог, громадський діти.

Народився в сім'ї священика. Освіту здобув у Львівській семінарії та Львівському університеті. У студентські роки, мандруючи селами Бойківщини, Гуцульщини, Закарпаття, збирав фольклорно-етнографічний матеріал, вивчав рукописи й стародруки, що зберігалися у церквах та монастирях. Слухав лекції на філософському факультеті Пештського університету (Угорщина), там познайомився з діячами слов'янського відродження — Я. Колларом, М. Годжею, К. Кузьмані, Ф. Курелацом, Ф. Павловичем. За їх підтримкою організував видання альманаху в Угорщині „Русалка Дністровая” (1837).

Брав участь у підготовці альманаху „Вінок русинам на обжинки” (1846, 1847). На з'їзді українських культурно-освітніх діячів у Львові (1848) виголосив доповідь про українську мову та її діалекти. У1848 — 1867 рр. — професор „руської кафедри” Львівського університету, у 1863 — 1864 рр. — його ректор. З 1867 р. жив у м. Вільно, де очолював Археографічну комісію для розбору стародавніх актів. У 1878 р. вийшло в Москві чотиритомне видання „Народные песни Галицкой и Угорской Руси”, в якому побачили світ матеріали, зібрані ним під час етнографічних екскурсій у 30 — 40-х роках.

Громадська діяльність Я. Головацького була суперечливою, в ній виразно позначаються два періоди, зумовлені його еволюцією в національному питанні. Десь упродовж 15 років (1833 — 1848) був щиро відданим ідеї національної самобутності українців, обстоював їхнє законне право на самостійний духовний розвиток, творення власного письменства, основаного на живій мові народу. Про це свідчить його широка фольклорно-етнографічна діяльність, активна участь у виданні альманаху „Русалка Дністровая”, „Вінок русинам на обжинки”. Сколихнула громадську думку його стаття „Становище русинів у Галичині”, надрукована під псевдонімом Гаврило Русин 1846 р. у німецькому журналі в Лейпцигу: в ній осуджувалося галицьке духівництво і шляхта за відірваність від рідного народу, за національне ренегатство. Його доповідь на Соборі руських учених (1848) була, за словами М. Возняка, „науковим гімном в честь народної мови”. За епіграф до неї учений обрав слова П. Й. Шафарика: „Народ, що усвідомлює значення рідної мови і сам її покидає та зрікається, здійснює самогубство”. Та, попавши під вплив „москвофілів” — історика Д. Зубрицького, церковного діяча М. Малиновського, що вважав церковнослов'янську основою „руської” літературної мови, Я. Головацький, готуючи промову до друку як видання Галицько-руської Матиці (Львів, 1849), докорінно змінив її концепцію, пропонував літераторам орієнтуватися вже не на народну мову, а на старослов'янську, оскільки, мовляв, „храм народного просвіщенім” не можна спорудити „на утлім дереві самого простонародного язика”. Так почало в Галичині культивуватися горезвісне „язичіє” як мовний конгломерат з лексичних елементів старослов'янської, російської, просторічної української в її діалектних формах, навіть польської мов. „Москвофіли” вважали такий суржик універсальною мовою, придатною і для науки, літератури, церковних проповідей, і для побутового вжитку. Цим язичієм Я. Головацький став писати статті, читати лекції в університеті.

І. Франко в розвідці „Українці”, вперше опублікованій угорською мовою 1911 р. в Будапешті, пояснював бажання окремої групи галицьких освічених кіл бути „подібними до росіян” у зв'язку з каральним походом російської армії в Угорщину 1849 р. Такі діячі сподівалися на визволення Галичини з-під влади Відня і приєднання до Росії. „Цей наївний прорив переріс у „святе переконання”. Тепер уже все вітчизняне здавалося дрібним і ганебним, інтереси простого народу не вважалися вартими уваги, розмовляти „селянською мовою”, а щонайбільше класти цю мову в основу новостворюваних шкіл, літератури, використовувати її як засіб спілкування між інтелігенцією оголошувалося божевіллям і нікчемністю, „бо в Росії вже маємо готову і багату літературу”. Перекинувся до „москвофілів” і Я. Головацький, що стало втратою для української культури. Мертвонароджені писання „москвофілів” позбавлені художньої вартості, їм не знайшлося місця ні в російській, ні в українській літературах.

Поетична творчість Я. Головацького 30 — 40-х років наснажена патріотичною ідеєю. У поезії „Два віночки” йдеться про далеку Україну, де загинув „козаченько”: не повернутися коханому, як не повернутися назад водам річки, що „за сім літ вплили”. Фольклорний мотив вічної розлуки закоханих знайшов тут утілення у відповідному жанрі романтичної балади. Образ рідної землі постає з вірша „Туга за родиною”, де образ родини має широке значення: це й „мила родинонька”, „домовая сторононька”, які асоціюються з „солоденькою рідною мовою”, зворушливими „співаночками” — голосом з рідного краю. Образність твору, його зворушлива тональність зумовлені духом романтичної поетики, притаманної творчості європейських ліриків від Дж. Байрона до А. Міцкевича та В. Ґанки, що представляли цей напрям.

Як своєрідна естетична декларація поета сприймається вірш „Весна”, в якому створено символічний образ працьовитої галичанки, котра дбайливо впорала свій „городочок”. Жінка засіває землю добірним зерном, сподіваючись на гарний урожай, вона вірить, що її ревна праця буде винагороджена. Ця праця „пов'яжеться паростками, устелиться барвінками на цілую долиноньку, на рідную родиноньку”. Ідеї єднання українців проймають вірші „В альбом Ізмаїлу Срезневському”, „Братові з-за Дунаю”. Почуття туги й жалю, виявлені у поезії „Моя доля”, передають пригніченість особистості в умовах гнобительського суспільства.

Образність, мелодійність поезії Я. Головацького привертали увагу композиторів, зокрема С. Воробкевич поклав на музику його вірші „Весна”, „Туга за родиною”, „Річка”. Поет переклав українською близько 50 сербських і кілька хорватських народних пісень. Йому належать переклади двох казок із циклу „Солдатские досуги” В. Даля.

Я. Головацький залишив слід і в царині філологічно-історичних досліджень (статті „Народнії сербськії пісні”, „Розправа о язиці южноруськім і єго наріччях”, „Пам'ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу”, „Становище русинів”, „Поділ часу у русинів”, „Ворожіння у русинів”, „Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів”, „Географічний словник західнослов'янських і південнослов'янських земель і сусідніх країн”).

Літ.: Франко І. Українці // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1984. Т. 41; Українська література в загалілюслов'ямському і світовому літературному контексті: У 5 т. К., 1987; „Русалка Дністровая”: Документи і матеріали. К., 1989; Кирчів Р. Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність „Руської трійці”. К., 1990; Хропко П. П. та ін. Історія української літератури: перші десятиріччя XIX століття. К., 1992; Петраш О. Маркіян Шашкевич та його побратими. Даллас (США), 1997.

П. Хропко