Довідник з української літератури

ГРІНЧЕНКО БОРИС

ГРІНЧЕНКО БОРИС (псевд. — В. Чайченко, Б. Вільхівський, П. Вартовий, Ів. Перекотиполе, М. Тримач, Л. Яворенко та ін.; 09.12.1863, х. Вільховий Яр, тепер Харківської обл. — 06.05.1910, м. Оспедалетгі, Італія).

Походив із небагатої дворянської родини (батько — відставний штабс-капітан, мати — дочка полковника російського походження). Під впливом поезії Т. Шевченка та завдяки контактам з селянами з „13 років зробився тим, чим... єсть” — національно свідомим. Єдиний навчальний заклад, де вчився, — Харківська реальна гімназія, з п'ятого класу якої за зв'язок з революційними народниками був виключений (1879), відбув півторамісячне ув'язнення. Працював канцеляристом у Харківській казенній палаті. Екстерном склавши іспит на народного вчителя (1881), працював за спеціальністю у селах Введенське Зміївського повіту, Нижня Сироватка (нині Сумщина), Олексіївка (поблизу м. Алчевська). Був статистиком у Херсонському губернському земстві (1886 — 1889). З 1894 р. жив у Чернігові, працював діловодом оціночної комісії губернського земства, згодом — секретарем земської управи. Переслідуваний і, зрештою, звільнений з роботи, відважився на експеримент: стати „тільки письменником”. 1902 р. переїхав до Києва. Разом з С. Єфремовим, Ф. Матушевським, М. Левицьким та іншими організував Українську Радикальну Партію (1904). Брав найактивнішу участь у національно-визвольних змаганнях 1905 — 1907 рр., заснував і очолив київську „Просвіту”, став одним із організаторів і керівником Всеукраїнської Учительської Спілки. Змучений сухотами, на позичені в батька кошти 1909 р. виїхав на лікування до Італії, де й помер.

Провідною в літературно-громадській діяльності була апологія праці в ім'я національного відродження. „Кинувшись самотужки обслуговувати потреби її (України. — А. П.) духа” (М. Лисенко), Б. Грінченко виявив таку масу незадоволених національних потреб, що його праця одразу ж набула універсалістського характеру. Попри відмінність у рівні художнього обдарування, за розмахом діяльності та обсягом написаного він найближчий до І. Франка, котрий неодноразово висловлював „подивування” з приводу масштабності й результативності і, ого роботи.

Як письменник Б. Грінченко дебютував віршами у журналі „Cвіт” (1881). Окремо вийшли прижиттєві збірки: „Пісні Василя Чайченка” (1884), „Під сільською стріхою” (1886), „Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), „Під хмарним небом” (1893), „Пісні та думи” у двох книгах (1895), „Хвилини” (т. 1, 1903). Свою поетичну творчість розцінював як „робітницький одпочинок”, хоча й вона повинна „громадськую працю складати”, тобто сприяти тому, аби „виробляти народну свідомість, піднімати, зміцнювати, а не пригнічувати духа, пособляти нашому народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил”. Водночас розумів, що надмірне акцентування на підпорядкованості художнього слова поточним запитам таїть небезпеку утилітарності. Відтак є хибною поширена думка, нібито він відганяв од себе „чисте мистецтво”. Це видно з немалої кількості поезій, побудованих за принципом конфліктного протистояння: почуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку. Всією душею пориваючись саме до нічим не скутого слова, письменник розв'язував цю альтернативу на користь національної та соціальної заанґажованості. Як і М. Старицький, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, Б. Грінченко своєю переважно традиціоналістичною творчістю зробив внесок у розвиток своєрідної суворої естетики в українському письменстві кінця XIX ст. — естетики мужньої, наступальної, політично спрямованої поезії.

Творчим пошукам Б. Грінченка притаманні два якісно відмінні етапи. З одного боку, він разом з іншими визначними поетами підвів риску під „цілим одним (шевченківським. —А. IT.) періодом нашої літератури”, долаючи „псевдошевченківські шаблони” та „виводячи нашу поезію на широкий шлях творчості” (І. Франко). З іншого — почасти прилучився до процесу художнього оновлення, що визначив розвиток літератури з XX ст. У поезії Б. Грінченка простежуються: протистояння хвилі епігонства та поглиблення демократичної тематики (як домінанти ранньої творчості) до все ширшої гами роздумів і настроїв, її жанрове урізноманітнення (сонет, елегія, віршована казка, байка, сатиричний вірш, „зернятка”), збагачення інонаціональними мотивами (поеми „Беатріче Ченчі”, „Матильда Аграманте”, „Дон Кіхот”, „Лаврін Костер”), долання часом одноманітної декларативності віршів, тяжіння до психологічно-рефлексивного письма з нешаблоновим строфічним вирішенням, використанням засобів звукозапису. Часто озивається у поетичному доробкові Б. Грінченка творчий досвід видатних митців світу — Г. Гейне, Й.-В. Гете, Дж. Байрона, В. Гюго, В. Шиллера, М. Лермонтова та ін. З точки зору поетичної техніки у його зрілій творчості літературна стихія рішуче переважає народнопоетичну.

Як прозаїк Б. Грінченко створив 5 повістей (хоча дилогія „Серед темної ночі” та „Під тихими вербами” — це, власне, роман) і близько 50 оповідань. Є з-поміж них слабкі, що висновуються не так від дійсності, як від певної культурницької ідеї, але більшість відповідає високим мистецьким критеріям, становлячи окремий етап у розвиткові української прози — між творчістю Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького й пізнього М. Коцюбинського та В. Стефаника (О. Білецький). До хрестоматійних належать оповідання „Хата”, „Непокірний”, „Екзамен”, ряд творів, героями яких є діти, — „Дзвоник”, „Олеся”, „Кавуни”, „Украла” та ін. Почавши писати у традиціях „старої” манери письма (з увагою до статичного, етнографічно-побутового опису з ряснотою подробиць), Б. Грінченко, залишаючись в цілому у неонародницькому руслі, з другої половини 90-х років вдався до нових пошуків у літературі. Це виявилося у вимогливому ставленні до форми творів, прагненні відобразиш дійсність крізь призму настроїв персонажів, спротиві „нейтральним” тропам, що засвідчують такі твори, як „Покупка” (тут виявлене оволодіння прийомами новелістичного письма в дусі стефаниківського „крайнього реалізму”), „Болотяна квітка”, „На замку св. Янгола”, „Історія одного протесту”, „Брат на брата”.

Особливістю Грінченкової прози став цілеспрямований вихід із „селянського кругу” до інтелігентського середовища, що відповідало назрілій потребі розширення тематичних обріїв літератури. Це узгоджувалося і з переконаністю письменника (хоча дещо скоригованою у 900-х роках, коли він зазнав певного впливу соціалістичної утопії) в тому, що вирішальну роль у поверненні волі в Україну має відіграти національно свідома інтелігенція. Кожна з повістей прозаїка — своєрідна художня апробація тих чи інших суспільних тенденцій під кутом зору їхньої надійності та перспективності у визволенні народу з соціального й національного мороку. Так, „Сонячний промінь” (1890) акцентує, що українська інтелігенція як сила ще не сформувалася, „існують тільки українські інтелігенти”, розпорошені, погрузлі у світоглядній блуканині, лише в окремих випадках (як-от Марко Кравченко та його кохана Катерина) готові присвятити себе просвітницькій роботі серед народу. Про реальне становище, у якому опинилася українська інтелігенція, йдеться і в повісті „На розпутті” (1891) — спробі художньо довести необхідність витіснити „інтелігенцію панства” (Гордій Раденко) „інтелігенцією мужика” (Демид Гайденко). Ці дві повісті І. Франко характеризував як „цікаві спроби” „показати зародження нового типу радикального демократа і разом з тим переконаного українського націонала”.

Дійшовши висновку, що „власне тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття”, Б. Грінченко в дилогії „Серед темної ночі. Під тихими вербами”, обходячись без інтелігентів-культурників, зобразив село „сам на сам” у безвиході й показав, як просвіченого селянина, борця за життя „по правді” Зінька Сиваша те ж затуркане село й проковтнуло. Дилогія поєднує в собі прикмети соціально-побутового й соціально-психологічного письма; рисами новизни позначене тут змалювання міського заробітчанства та суспільного дна. Помітно, проте, що під впливом соціалістичних постулатів автор перебільшив тривогу з приводу капіталізації села, зростання у ньому заможних господарів — куркулів, для зображення яких використав лише темні фарби.

Прикметною особливістю драматургійного доробку Б. Грінченка є те, що з-поміж його п'єс немає жодної, присвяченої селянському житло у „чистому” вигляді — всі відтворюють або історичне минуле України („Ясні зорі”, „Степовий гість”, „Серед бурі”), співвідносячись із такими визначними явищами, як „Сава Чалий” І. Карпенка-Карого чи „Оборона Буші” М. Старицького, або тему життя сучасної інтелігенції („Нахмарило”, „На громадській роботі”, „Миротворці” та ін.). Тобто Грінченко розробляв лише ті тематичні пласти, які були заборонені цензурою, протиставляв свої твори етнографічній малоросійщині, свідомо їх інтелектуалізуючи, орієнтуючи на європейські зразки. І хоча останнє завдання було невдовзі блискуче виконане не ним, а Лесею Українкою, роль Грінченка в оновленні вітчизняної драматургії незаперечна. Найяскравіше це засвідчує психологічна драма „На новий шлях” (1905), у стельовій манері якої відчутні перс гуки з „Норою” Г. Ібсена.

Знаючи кілька мов, Б. Грінченко активно працював у царині перекладацтва. „Вільгельм Телль” і „Марія Стюарт” Ф. Шиллера, цикл „Північне море” Г. Гойне, „Лісовий цар” і „Фауст” (не закінчено) Й.-В. Гете, „Візник Геншель” і „Перед сходом сонця” Г. Гауптмана, „Забавки” А. Шніцлера, „Рідний край” В. Сарду, окремі твори В. Гюго, Дж. Байрона, І. Чавчавадзе, О. Пушкіна, І. Тургенєва — тільки частка з відтвореного ним рідною мовою.

Б. Грінченко вирізнявся здатністю тримати в центрі своєї уваги весь український літературний процес, був одним із найневтомніших його організаторів (навіть у часі перебування в „глухому куті глухого царства”), істориків і критиків. Це яскраво характеризують такі твори, як „Три жіночі постаті” (про героїнь творів Ф. Шиллера), „П. А. Кулиш. Биографический очерк”, „А. Е. Крымский как украинский писатель”, „Петро Кузьменко”, просторі й численні розвідки про українське письменство в „Большой знциклопедий” С. Южакова (як засвідчує архів, друковані дуже скорочено), передмови до творів Т. Зіньківського, Ганни Барвінок, численні відгуки й рецензії, де він підтримував літературну молодь початку XX ст. Особливою вагомістю позначається літературно-соціологічна та народознавча книжка „Перед широким світом” (1907) — перше в Україні широке дослідження соціології народного читання, де автор гостро заперечує прибічникам творення якоїсь спеціальної „народної” (простонародної) невибагливої літератури, доводить, спираючись на власний досвід читання селянам не тільки творів Т. Шевченка чи М. Гоголя, а й Й. Шиллера, Софокла, В. Шекспіра, що дбати про „народну” літературу — то значить „пустити в народ, поширити всі видатніші твори світового письменства”.

Відчутно пожвавлювали літературне життя загальноукраїнські літературно-суспільні дискусії, спричинювані виступами Б. Грінченка, наприклад статтею „Галицькі вірші” (1891), де обстоювалася літературно-мовна єдність Східної України та Галичини, публіцистичною працею „Листи з України Наддніпрянської” (1892 — 1893) тощо.

Як фольклорист та етнограф Б. Грінченко найбільше відомий тритомовими „Етнографическими материалами, собранными в Черниговской и соседней с ней губерниях” (1895, 1896, 1899) і виданням, яке продовжувало їх, „Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и гір.” (1900), збіркою „Думи кобзарські” (1897), ґрунтовним бібліографічним покажчиком „Литература украинского фольклора” (1901). Ці видання, як і ряд фольклористичних розвідок, здобули визнання також у зарубіжному науковому світі.

Найвагомішим підсумком років „словарної неволі” (так називав Б. Грінченко 1902—1904 рр.) стало упорядкування та редагування ним „Словаря української мови” в чотирьох томах (1907 — 1909). Історія цієї праці, що поставила його нарівні з найвидатнішими європейськими лексикографами Я. і В. Гріммами, В. Далем, Б. Лінде, Й. Юнгманом, сягає ще часів „Основи”, коли про намір друкувати словник заявив П. Куліш. З тих пір багатьма діячами було зібрано немало матеріалу, однак дати йому лад могла тільки сильна своєю наполегливістю особистість, якою і став Б. Грінченко. Він переглянув усе, зроблене до нього, додав величезну кількість власного матеріалу, фактично, як сам свідчив, здійснив „складання нового словаря з того матеріалу, який дала „Щиевская] Стар[ина]”. Був одним із співробітників та основним редактором відомого російсько-українського словника у чотирьох томах М. Уманця та А. Спілки. Найпомітніші мовознавчі дослідження — „Огляд української лексикографії” (1905), „Три питання нашого правопису” (1908).

Підвалиною національної педагогіки як науки стали педагогічні праці Б. Грінченка, що розвивали на українському ґрунті ідеї Й. Песталоцці, К. Ушинського, Дж. Локка: „Як тепер народна школа на Вкраїні” (1896), „Народопросвітні книжки” (1901), „На безпросветном пуги. Об украинской школе” (1906), „Якої нам треба школи” (1906) та ін. Письменник створив „Українську граматику до науки читання й писання”, читанку „Рідне слово” (спільно з М. Грінченко). Своєрідною формою його педагогічних зусиль стала діяльність заснованого ним у Чернігові (1894) народнопросвітнього видавництва, що мало за мету допомогти народові оволодіти писемним словом та було зорієнтоване на початкову стадію залучення трудящих до художніх надбань. Прагнучи „скласти популярну бібліотечку, таку, щоб з неї міг читач здобути елементарну загальну освіту”, Б. Грінченко у постійній війні з цезурою, яка не дозволяла перекладів, творів для дітей та науково-популярних розвідок українською мовою, зумів видати 45 книжок тиражем близько 200 тис. примірників. Йому вдалося видати збірку „Кобза” П. Грабовського, вірші Т. Шевченка, оповідання М. Коцюбинського, твори Є. Гребінки, Ю. Федьковича, Л. Глібова. Була це відчайдушна і небезуспішна боротьба за гідність рідного народу та престиж його мови, за зняття з неї заборон. Чернігівський „серіал” Б. Грінченко продовжив у 900-х роках у Києві виданням бібліотеки (під назвою „Молодість”) європейської і світової класики (переклади здебільшого самого Б. Грінченка та його дружини й доньки).

Б. Грінченко упорядкував і видав літературні збірники та альманахи „Хвиля за хвилею” (1900), „Червона квітка” (1905), „Досвітні огні” (1906, 1908). У 1906 р. редагував перші засновані ним повноформатні україномовні періодичні видання в Східній Україні — щоденну газету „Громадська думка” та журнал „Нова громада”. Досить об'ємною є розпорошена у цих та багатьох інших виданнях публіцистична творчість Б. Грінченка на громадсько-політичні та національно-культурні теми. Особливо помітною стала брошура „Нарід в неволі” (1895) про утиски царату над українством, яка в перекладі кількома іноземними мовами (німецькою — переклад І. Франка, французькою, російською, угорською, реферативно-польською і чеською) винесла справу українського письменства „з вовчої кошари на вільне європейське поле” (М. Павлик). Національному самоусвідомленню народу сприяли популярні історичні праці Б. Грінченка: „Київська держава і татарське лихоліття” (1906), „Оповідання з української старовини” (1906), „Братства і просвітня справа на Вкраїні за польського панування до Б. Хмельницького” (1907), а також просвітницько-публіцистичні видання „Нова сім'я. Було, є, буде” (1895), „Де ми і скільки нас” (1906), „Чого нам треба” (1906).

Після десятиліть замовчувань і фальсифікацій діяльності Б. Грінченка у підрадянській Україні нині багата спадщина письменника все виразніше розкривається у своїй художній, пізнавальній і виховній значущості.

Літ.: Білецький О. Борис Грінченко // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2; Пільгук І. Поетична творчість Б. Грінченка // Грінченко Борис. Поезії. К., 1965; Погрібний А. Г. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. К., 1988; Погрібний А. Г. Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX — початку XX ст. К., 1990; Левчик Н. В. Борис Грінченко // Історія української літератури XIX ст.: У 3 т. К., 1998. Т. 3; Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка. К., 1999.

А. Погрібний