Довідник з української літератури

ДЕКЛАМАЦІЇ

ДЕКЛАМАЦІЇ — жанр віршованих творів XVI — XVIII ст., який є проміжним між поезією у власному розумінні цього слова і драмою.

Не можна вважати, як твердять деякі дослідники, що декламації передували шкільній драмі, бо цей жанр існував і в часи функціонування шкільної драми, хоча часово він і віддаленіший. Декламації були текстовим матеріалом для рецитаційного дійства, тобто публічного виконання в церквах і школах різного рівня, під час різдвяних та великодніх свят, тих чи інших важливих подій, при похоронах, привітаннях іменитої особи, зустрічах. їх писали, як правило, вчителі шкіл для учнівського виконання, хоч іноді декламацію складав цілий клас поетики, що було складником учбового процесу. Декламаторів могло бути від 3-х до 20-ти і більше.

Найдавніша відома нам декламація — „Просфонима, привіт преосвященному архієпископу кир Михаїлу, митрополиту київському, галицькому, і всієї Росії”, складена у Львівській братській школі, коли той був спершу посвячений, а тоді рукоположений у митрополити (17 січня 1591 р.). Декламація має цікаву форму, складається із запрошення — проказувалось перед народом у церкві від дітей і ліків (хорів). У першому ліці рецидує 5 отроків, у другому — 8, в треті,ому — 5. Потім іде „Молитва”, звернення „До старійших”, привіт архієпископу у школі, „Моління від нищих” (два отроки) і „До всіх загалом”. Отже, рецитація могла відбуватися в кількох місцях: у церкві і в школі. Це зразок урочистої декламації.

Існували й сумні ляменти. Тут особливо цікавий „Лямент дому князів Острозьких” Д. Наливайка (1603), часом лямент має форму не так декламаційну, як писемно-літературну, наприклад „Лямент на смерть Л. Карповича” М. Смотрицького (1620) чи „Лямент на смерть І. Василевича” Д. Андреєвича (1628), хоча в останньому є елемент декламаційний („Трен нищих спудеїв школи братської Луцької”, „Герби і трени на труні... Сильвестра Косова”, 1658). Найвидатнішим серед такого типу творів є „Вірші на жалобний потреб П. Конашевича-Сагайдачного” К. Саковича, що складаються з Передмови і рецитації 19 спудеїв (кожен із них підписаний під віршем), а завершуються „Епілогом смертю побитого до живих” та Епітафією. Твір поєднує декламацію з твором писемно-літературним.

З різдвяних декламацій чи не найдавніша „На Різдво Христове вірші” П. Беринди (1616); певною мірою декламацією можна назвати „Візерунок цнот... Є. Плетенецького” О. Митури (1618). У П Беринди рецидує сім отроків з передмовою та епілогом, у О. Митури твір розбитий на окремі вірші, присвячені достоїнствам оспівуваної особи, що було зручно при рецитації. Зразком колективно написаної, привітальної декламації, де декламаторами виступають автори віршів, є „Імнологія” Петру Могилі, яка подається у формі „піснеслов'я”; тут кожен вірш пишеться та проголошується па задану біблійну тему.

Одна з найвидатніших декламації „Евхаристиріон, або Вдячність” С. Почаського (1632) з присвятою також П. Могилі, яка проголошує становлення у Києві Парнасу, починається із „Стемми ясновельможних Могил”, має прозову передмову автора і складається з двох частіш: Гелікону з його складниками (науками) та Парнасу з його літоростями (мистецтвами), які мають культивуватися в Києві, і завершальними віршами: Вдячністю, Молитвою, зверненням до Зоїла; кожен рецитатор підписаний під віршем. Форму декламації використовує у своїй збірці „Роксоланки, або руські панни” С. Зиморович. Тут є поділ па хори (ліки), подається співпа партія кожному. Але це лише літературний прийом, хоч писалися вірші на весілля і, можливо, мали па меті й рецитацію.

У 1648 р. вийшла окремим виданням декламація студентів Києво-Могилянської колегії на честь князів Вишневецьких. Зразком великодньої декламації є „Вірші на пресвітлий день Воскресіння Христового” А. Скульського (1630) та „Вірші на радісний день Воскресіння Христа, Спасителя нашого” І. Волковича (1631). Особливість їх полягає в тому, що декламації входять компонентом у драматичні твори, а не є самостійними. Дуже цікава декламація на „Воскресіння Христове” у Петра Поповича-Гученського, як з'єднання поетики низового та високого бароко (кінець XVII ст.). У першій частині (Пролог і 12 отроків) декламатори рецидують на богословські теми, а отроки (13 — 20) викопують жартівливу партію про боротьбу зі смертю й описують епізоди шкільного життя в інтермедійному дусі. Декламацію на Страсті Христові написав Д. Туптало, складається вона з Пролога і двох частин, рецидують 11 отроків.

Створювалися декламації і в стінах Київської академії. Зокрема, на честь св. Катерини написано колективно під керівництвом проф. І. Ярошевицького декламацію польською мовою „Геній св. Катерини” (початок XVIII ст.). Слід згадати волинську „Декламацію на свято Великодня” з інтермедією до неї (1719), створену в якійсь сільській школі. Складається вона з 14 вітальних віршів, які викопували учні та вчителі (дяки), в текст вставлялися пісні. Поетика декламації часом використовується при написанні драм, але не як вставні частини, а структурно. Такою декламаційною драмою є „Милість Божа” (1728), вірогідно, І. Неруновича; в основу твору покладено не так дію, як декламаційні пасажі. Загалом розквіт жанру декламації припадає на XVII ст., у наступному столітті він занепадає. З цікавих пізніх декламацій можемо назвати „Declamacio” Мануйла Базилевича (1752 — 1755 ).

Літ.: Петров Н. Очерки из истории украинской літератури XVII — XVIII веков. К, 1911; Резанов В. Драма українська. К., 1926. Вип. 1; 1928. Вип. 5; Українська поезія: Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978; Українська поезія XVII ст. (перша половина). К, 1988; Українська поезія: Середина XVII ст. К., 1992.

В. Шевчук