Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Довідник з української літератури
ДІАЛОГ — жанр давньої української поезії та прози XVI — XVIII ст.
ДІАЛОГ (від грецьк. — розмова, бесіда) — жанр давньої української поезії та прози XVI — XVIII ст.
Інша назва — „розмова”, „розмисел”. Розрізняють такі типи діалогічних творів: 1) як різновид драми, побудованої на системі монологів (тут діалог наближається до декламації); 2) як жанр суто літературний, із театром і декламаціями не пов'язаний; 3) як диспути у прозі та філософських творах (зокрема, С. Оріховського, Ф. Прокоповича, а найбільше Г. Сковороди). В драматургії діалоги бували різдвяні та великодні на теми побутові й релігійні. Такими є „Вірші з трагедії „Христос Пасхон” Григорія Богослова” (1630) А. Скульського, „Розмисел про муку Христа Спасителя нашого” (1631) І. Волковича, „Dialogus de passione Christi” (1670) — „Діалог на страждання Христа”, „Слово про збурення пекла” (кінець XVII — початок XVIII ст.), „Вірші на воскресіння Христове, і інтермєдіум, і Епілог” (початок XVIII ст.), „Діалог, коротко зібраний на персон сім, на дві частини розкладений” (кінець XVII — початок XVIII ст.), „Діалог Енея з Турном” з „Поетики”, складеної в Чернігові в 1745 р., діалоги Т. Щуровського „Голос похвали неба і землі” (1770), „Вид мудрості в образах, від поган висміяних” (1774) тощо.
Діалогічна форма вживалася в інтермедіях: „Розмова між поляком та ковалем”, „Розмова між жовніром та жидом” та ін. Значно більшого поширення набув літературний діалог без зв'язку з театром, побудований на відтворенні розмови героїв. Така форма вже культивувалася в XVI ст. — „Еклога” Григорія Чуя, Русина з Самбора (розмова латиною двох персонажів — Кастора і Полукса). Діалогічну поезію значною мірою культивували представники польсько-української літератури першої половини XVII ст., зокрема С. Симонід („Селянки”, 1614), М. Пашковський („Україна, татарами терзана”, 1608; „Розмова козака запорозького з перським гінцем”, 1617), В. Кіцький „Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання турецьких нападів” (1615, польською мовою); Б. Зиморович („Селянки нові руські”, 1663). Чудовий зразок діалогічної поезії створив К Транквіліон- Ставровецький „Ліки пустельникам і чесним ченцям на помисли гріховні” (1646), що є розмовою душі й тіла.
Форма діалогу перейшла у XVIII ст.: елегію в розмові між Купідоном і Йоасафом написав латинською мовою І. Ярошевицький: „Купідон, або крилатий амур” (1702); дуже цікавий твір цього жанру створив С. Дівович: „Розмова Великоросі! з Малоросією” (1762), у якому подав широку картину української історії і змагань козацтва за свободу своєї землі; М. Мозалевському приписують створений на основі інтермедійної поетики (низове бароко) „Діалог, або розмову пастухів” (друга половина XVIII ст.) — українською народною мовою; таку поетику використовував і І. Пекрашевич („Ярмарок” та „Сповідь 1789 р.”). До 80-х років XVIII ст. відносять „Розмову священика з ієромонахом” на тему поліпшення побуту духовенства. У 1786 р. Яків написав діалог „Плач лаврських ченців”, що має вигляд сатири, діалогічна форма тут суто літературна. Форма діалогу певною мірою перейшла і в XIX ст.; можна назвати діалог „Василь, Кирило і Федько” С. Петрушевича.
Загалом діалогічний жанр у XVIII ст., хоч і має ряд цікавих, навіть видатних розробок, починає занепадати; найвищий розвиток він мав у першій половині XVII ст. Інколи діалог набуває катехізисної форми — запитань і відповідей, власне, є літературною формою його популяризації; ця форма культивується і в XVIII ст.: „Вірші за запитаннями та відповідями складені” (1743).
Літ.: Петров Н. Очерки из истории украинской литератури XVII и XVIII вв. К., 1911; Рєзанов В. Драма українська. К., 1926. Т. 1; Антологія української поезії. Т. 1. Поезія XI — XVIII ст. К, 1984; Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст. К, 1984; Українська поезія XVI ст. К., 1987; Марсове поле. Героїчна поезія на Україні. Кн. 2. К, 1989.
В. Шевчук
