Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 14. Літописання часів княжої Русі
Оригінальна література

Епос у фольклорі представлений казками, легендами, міфами, думами та історичними піснями, а в професійному письменстві княжої Русі епос — це, передусім, літописи. Літописання в усіх народів було своєрідним підручником з історії й основним жанром епосу, зокрема прози. Так само й в українській літературі.

Найдавнішими пам’ятками світської літератури Київської Русі є літописи — хронологічний опис важливих історичних подій, очевидцем яких був сам літописець або про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з письмових джерел — «військових повістей», монастирських переказів, повчань тощо.

«Повість временних літ»

Серед небагатьох уцілілих книг княжої доби є «Повість временних літ» — знаменитий літопис, який дійшов до нас не в оригіналі, а в списку наступних століть.

Літопис має довгу назву «Се повість временних літ, звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля постала, і як виникла Руська земля», відомий він під короткою назвою «Повість временних літ».

«Повість временних літ» — це звід кількох окремих літописів, створених між 1039-1118 рр. Автори його — Нестор, ігумен Видубецького монастиря, Сильвестр та автор оповідання про осліплення князя Василька — Василь з Перемишля. Так, за 80 років була написана універсальна книга українського народу. «Повість временних літ» — це не лише систематизована історія України від найдавніших часів до початку XII ст., а й своєрідна хрестоматія поетичних и епічних сказань, оповідань і навіть байок та філософських творів. Лише повістей тут десятки. Джерелами твору стали візантійські хроніки, народні перекази, розповіді дружинників тощо.

Літопис містить розповіді про українських святих —- Антонія й Феодосія Печерських, Ольгу, Володимира, Бориса та Гліба.

«Повість временних літ» була з’єднана в Іпатіївському зводі з Київським і Галицько-Волинським літописами в один — «Руський літопис» як національне зведення української історії від найдавніших часів до кінця XIII ст. Видатний літературознавець Валерій Шевчук назвав «Руський літопис» «документом ментальної єдності українських племен».

Літопис починається розповіддю про Адама і Єву, таким чином поєднуючи українську історію з усесвітньою. На думку літописця, якщо наші предки походять від Яфета, то вони законні нащадки людської цивілізації взагалі.

У цій пам’ятці подано докладні відомості про полян, деревлян, радимичів, сіверян та інші племена, на які поділялися східні слов’яни, про їхні звичаї та мову. У ній описане героїчне минуле Київської держави від 852 до 1110 року, походи князів і великі битви. Літописець, мабуть, користувався поезією дружинників, бо в нього багато подробиць про Олега, про його похід на столицю Візантії Царгород, на воротах якого той повісив на знак перемоги свій щит. Описано тут войовничого Святослава, відважного Володимира; розповідається в літописі про деревлянську данину, смерть Ігоря й помсту Ольги, про княжі чвари, вбивство князів Бориса та Гліба їхнім братом Святополком і т. ін. Наприклад, захоплено змальовує літописець хоробру й загартовану в походах дружину князя Святослава, який не знав, що таке страх, ніколи не відступав перед ворогом, а коли мав намір битися з ним, завжди відверто попереджав «Іду на вас». Цей князь-сміливець не злякався навіть стотисячного грецького війська: перед нерівним боєм відважний полководець звернувся до своїх воїнів з такими словами: «Не осоромимо землі Руської, ляжемо тут кістьми: мертві бо сорому не мають, а якщо побіжимо, то сором матимемо; станемо ж кріпко, то дбайте самі про себе». Як бачимо, провідний мотив «Повісті временних літ» — захоплення героїчним минулим. Другий мотив — глибокий сум з приводу княжих міжусобиць і лиха, заподіяного ординцями.

Київський літопис

Далі опис подій веде Київський літопис, у якому докладно розповідається про велике лихоліття Руської землі — наскоки хижих орд, що переросли у «війну без перерви», та внутрішнє безладдя в державі, яке настало внаслідок князівських міжусобних війн. Князям, що дбають лише про особисту користь і сваряться між собою за княжий стіл, літописець протиставляє Володимира Мономаха, який турбується про єдність усіх руських земель. Київський літопис охоплює події з 1118 до 1200 рр.

Галицько-Волинський літопис

У Галицько-Волинському літописі продовжено опис подій «Повісті временних літ» та Київського літопису (до 1292 року). З нього довідуємося про боротьбу за престол у Галичі між князями. У літописі яскраво описано хоробрість князя Данила та його дружини в бою з татарами на річці Калці, похід проти литовських завойовників. Далі йде оповідь про напад Батия, подорож князя Данила в Орду, про його відмову підкоритися римській церкві. Також описано історію князя Володимира Волинського, сина Василька. Літописець ідеалізує Данила (як автор Київського літопису — Володимира Мономаха). Данило в його зображенні — фізично й морально досконала людина, сміливий полководець, мудрий, усіма шанований державний діяч. Володимир Мономах — дещо інший тип князя: м’який вдачею, великий книжник, філософ.

Мотиви з Галицько-Волинського літопису (переказ про Євшан-зілля, розповідь про Митусу) використовували українські письменники ХІХ-ХХ ст., зокрема І. Франко, М. Вороний та ін.

Пишномовність викладу, напруженість, драматизм опису, образність стилю, елементи фольклору — такі основні художні особливості літописів.

Літописи є не лише історичними й літературними творами, вони містять вставні оповідання, в основі яких давні перекази, історичні пісні, легенди.

«Слово про Ігорів похід»

Найбільша гордість давньоруської літератури, одна з найвидатніших пам’яток світової культури — «Слово про Ігорів похід» (1198-1199 рр. - час написання) знайдена й надрукована в 1800 році. Первісний рукопис поеми, писаної по гарячих слідах подій, не зберігся. Один з пізніших її списків у складі збірника, придбаного в архімандрита І. Биковського, потрапив до рук обер-прокурора Синоду графа О. Мусіна-Пушкіна. Сталося це в 1787 році, а 1800 року зусиллями цього мецената й учених М. Бантиша-Каменського й О. Малиновського здійснено перше видання твору. На жаль, єдиний рукопис згорів у Москві 1812 року. Залишилася інша його копія, зроблена для Катерини II, і першодрук, які дещо різняться й мають «темні» місця. Це дало підстави деяким ученим назвати літопис учених підробкою, що врешті не підтвердилося: двовіковим вивчення довело безперечну автентичність (справжність) пам’ятки.

Історичною основою поеми є невдалий похід князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава проти половецьких ворогів Руської землі, який закінчився поразкою русичів у битві на річці Калці.

Композиційно першою частиною «Слова...» є заспів. Обираючи в ньому власну творчу манеру, автор згадує досвід співця княжої слави віщого Бояна, що «розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмари», але для себе обирає спосіб розповіді «за билинами свого часу».

Початок твору — лаконічний, динамічний. Замість епічно докладних описів збору раті — вислів непереможного прагнення Ігоря «напитися шоломом» з Дону великого, здолати хижого ворога або ж порубаним (але не полоненим) бути. Опис походу оповитий чорним запиналом символіки нещастя. Природа — повноправний учасник дії — зловісними віщуваннями наче намагається затримати русичів. Але вої женуть тривогу й міряють «чисте поле Половецьке», востаннє кидаючи оком у рідну сторону «О Руськая земле, уже за шеломянем (горою) єси!»

Людські характери відтворені скупо, але в кожному підкреслено найприкметнішу рису: в Ігоря — хоробрість (як і у Всеволода), у Святослава — мудрість, у Ярославни вірність. І розкриті ці властивості в найхарактерніших для певного героя обставинах: воїна — у битві, політика — у промові, жінки — в очікуванні коханого.

Центральний образ «Слова» — Руська земля, яку автор відтворив не тільки в просторовій, а й у часовій перспективі, бо його цікавить не лише конкретний епізод руської історії — похід і поразка Ігоря. Він задумується над історичною долею Русі, над її минулим і майбутнім. Автор малює скорботну картину становища Русі, до якого призвела поразка Ігоря, розглядає її як результат князівських чвар, і говорить про них з гіркотою в серці. Горе Руської землі змальовується за допомогою символічно-міфологічних образів: «Невеселі часи прийшли на Русь, бо степова трава прикрила її воїнів. Піднялася Діва-обида і пішла по землі давнього бога Трояна Русі.

Вона сплеснула лебединими крилами біля синього моря і прогнала часи достатку. Князі стали на себе крамолу кувати, на мале велике говорити. А тим часом погані набігли на Русь з усіх боків і наносили їй поразки». Зі знанням історичних деталей, дотримуючись правди, автор говорить про те лихоліття, яке принесла поразка Ігоря І не тільки на Русь узагалі, а й на окремі її землі. Так, Київ застогнав від туги, а Чернігів — від нападів.

Розкриттю образу Руської землі І сприяють також пейзажні картини.

Природні сили допомагають руським людям, попереджають про можливе лихо. Як складова частина великої Русі і як дійовий фактор виступають сили природи в плачі Ярославни. Адже вітер, до якого вона звертається, шугає попід хмарами й гойдає на морі кораблі; Дніпро пробив кам’яні гори через Половецьку землю, що дало можливість Святославові послати свої кораблі проти ворога; сонце приносить усім тепло й радість.

Остання — третя частино — поеми звучить радісним оптимістичним акордом. Сказали колись знамениті співці Боян і Ходина, що важко голові без плеча, а тілу без голови. Так тепер і Руській землі важко без Ігоря. Тому Руська земля радісно його зустрічає після втечі з полону. На небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї, де тоді ще зберігалися руські поселення. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва.

Ставлення автора до Ігоря двозначне: Ігор — чесний, хоробрий воїн, патріот своєї батьківщини, але автор не тільки схвалює, а й засуджує князя. Він уважає великою помилкою те, що Ігор виступив у похід без підтримки інших князів. Жорстока поразка — це розплата за марнославство, егоїзм і нерозважливість Ігоря. Автор докоряє Ігореві не лише в «Золотому слові Святослава», увесь виклад побудований так, щоб підкреслити згубність учинку Новгород-Сіверського князя. Прагнення Ігоря здобути для себе славу призвело до того, що він пересів з князівського сідла в сідло рабське й загубив багато руського добра на дні Каяли.

У поемі є ще один образ, про нього у творі прямо не сказано ні слова, і водночас він у кожному рядку. Це — сам автор. Хоч до нас, на жаль, не дійшло його ім’я, ми переконані, що він — усебічно освічена й вельми обдарована людина, яка добре знала усну народну творчість, історію, географію, розумілася на політиці й військовій справі; це був не лише великий митець, а й пристрасний громадянин, палкий поборник єдності руських земель.

«Як геніальний витвір києво-руського письменства, — пише сучасний літературознавець Борис Яценко, — «Слово» займає чільне місце у світовій літературі середньовіччя...». Як героїчний епос «Слово» стоїть поряд з такими пам’ятками, як індійський та іранський епоси, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський епос «Беовульф», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги та героїчні твори. Як і перелічені твори в історії духовного життя цих народів, «Слово» є виявом могутнього творчого духу українського етносу, його самоствердження серед інших народів Землі, воно пройняте тривогою за долю Русі-України й сповнене високим патріотичним чуттям, а це, як відомо, притаманне творчості лише сформованих народів.

Щоб нав’язати Києву роль васала Московії, московські ідеологи вибирали зі «Слова про Ігорів похід» лише те, що можна було пристосувати до провідної, імперської ідеї Росії. У російській науці цей твір пропагується як «національний літературний шедевр».

Важко повірити, зауважує Б. Степанишин, але про «Слово» вже опубліковано понад п’ять тисяч монографій і спеціальних розвідок у різних країнах світу — найбільше, звісно, в Україні. У них «Слово» аналізують авторитетні вчені (М. Максимович, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, Л. Булаховський, Л. Махновець, О. Мишанич та інші) як цінне джерело з історії Київської Русі, нашої літературної мови, фольклору, міфології, історичної географії, навіть — давньої фауни й Флори України.

Тема «Слова» — зображення невдалого походу Ігоревої дружини проти половців.

Ідея «Слова» — заклик руських князів до єднання для спільної боротьби проти зовнішніх ворогів.

Києво-Печерський патерик

Патерик (від латинського patetбатько, священик) — збірка оповідань та легенд, яка уславлює подвижництво ченців-самітників, самовіддане служіння вірі, їхню високу мораль. Уперше такі рукописні книги з’явилися у Візантії. Широко знані в православному світі Єгипетський та Синайський патерики.

Києво-Печерський патерик оповідає про життя ченців, як і з чого починався славетний Печерський монастир. Це одинадцять «житій», або «слів», повість про чудеса, пов’язані з будовою Печерської церкви, оповіді про перших печерських чорноризців, «Слово, від чого назвався Печерським монастир, про канонізацію Феодосія», «Слово про перенесення мощей» . Авторами цієї книги вважають єпископа Симона, ченця Полікарпа й Нестора Літописця.

В основі кожної оповіді патерика — дивовижна подія, чудо, що вражає людську уяву, як-от: чернець Григорій Чудотворець прийшов до Дніпра по воду й випадково зустрівся там з князем, який готував похід проти половців. З князем були дружинники, що стали сміятися з Григорія.

А чернець дивився на них і бачив у недалекому майбутньому їхню смерть. Сказав їм про те, чим дуже розгнівив князя, який наказав зв’язати старцеві рук й ноги й кинути у воду. Григорій потонув. За три дні його знайшли в келії. Одяг Чудотворця був зовсім мокрий, сам він видавався всім живим. Князь з усією дружиною, як те й передбачав святий Григорій, зустрів несподівану смерть — усі потонули в річці.

У цих легендах та оповідях багато сюжетів з чудесними поворотами. У них чимало й конкретного матеріалу, точних деталей про життя ченців у монастирі, про їхні щоденні заняття. Це твори історичні, художні й релігійні водночас. Популярність Києво- Печерського патерика в Україні була безмежною. З цією книгою виросло чимало поколінь людей. Історик Михайло Грушевський назвав її «золотою книгою українського письменного люду» і щодо популярності серед читачів поставив патерик поряд з «Кобзарем» Тараса Шевченка.

«Повчання» Володимира Мономаха

Володимир Мономах (кін. XI - поч. XII ст.), онук Ярослава Мудрого, увійшов в історію не тільки мудрим і далекоглядним правителем, однією з найавторитетніших політичних постатей Київської Русі, а ще, за висловом М. Грушевського, «єдиним нашим князем-літератором з останніх літ XI і перших років XII ст.». Цей князь дбав про освіту рідної землі, кохався в книгах, вільно володів п’ятьма мовами. Після нього лишилися рукописи й твори — знамените «Повчання» дітям, лист до князя Олега й молитви. Його звертання до дітей неодноразово вносили до літописів, що незмірно посилювало їх моральний пафос і підкреслювало літературну майстерність. «Повчання» Мономаха є складовою частиною «Руського літопису». До речі, ім’я Володимира Мономаха згадується не тільки в «Повісті временних літ», а й у Галицько-Волинському літописі.

М. Костомаров зауважував, що навколо імені цього великого київського князя обертаються майже всі важливі події руської історії в II половині XII ст.

«Повчання» Володимира Мономаха створене близько 1117 року. Знаменитий державний і військовий діяч, великий київський князь у своєму творі підсумував досвід державного діяча, батька й книжника, намагаючись виховати своїх дітей і християнському дусі, показати, якими вони мають бути як громадяни могутньої Київської Русі, як майбутні її правителі.

Композиційно «Повчання» В. Мономаха складається із вступу, дидактичної (повчальної) та автобіографічної частин. До твору додано «Граматку до Олега Святославовича» і «Молитву». У вступі автор зазначив основну причину, що змусила написати «Повчання» — відмову брати участь у спільній боротьбі проти ростиславичів, бо не міг «хреста переступити», тобто порушити присягу. По-друге, «сидячи на санях», тобто готуючись до смерті, князь намагався передати життєвий досвід своїм дітям («дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи»), отже, Володимир Мономах хотів навчити своїх дітей правилам особистої й суспільної моралі, підготувати їх до високої місії — стати високоосвіченими й розумними правителями Київської Русі, справедливими до підданих, суворими до внутрішніх і зовнішніх ворогів.

«Повчання» містить поради: «Язик стримуй, розум усмиряй, тіло упокорюй, гнів придушуй, помисли май чисті й спонукай себе до добрих діл Господа ради». Мудро сказано й про навчання: «А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того навчіться». Особливо наголошує автор на тому, що князь має сам опікуватися державними справами, а не покладатися на воєвод. Доречна майбутнім правителям і така порада: без потреби не давай присяги, а заприсягнувши, свято дотримуй її. Своє пристрасне «Повчання» Мономах закінчує проханням виконувати якщо не всі його поради, то хоч половину з них і завжди пам’ятати Бога, що дасть людині наснагу на духовні подвиги.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.