Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 15. Козацькі літописи
Українська література Ренесансу і Бароко
Давня література (XIII—XVIII ст.

Героїчна епоха Хмельниччини монументально відображена в козацьких літописах. Козацькими їх називають тому, що головний герой цих літописів — українське козацтво, його гетьмани; зображені події — козацькі змагання за волю, незалежність; автори літописів — січові козаки.

Манускрипт під назвою «Літопис Самовидця» знайшов і відкрив світові Пантелеймон Куліш, він же запропонував і назву. Помітно, що анонімний автор був учасником і очевидцем подій, не користувався ніякими джерелами. Учені допускають, що ним міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ракушка-Романовський, одна з найпомітніших осіб в уряді Івана Брюховецького.

Події літопису охоплюють другу половину XVII ст. На початку автор коротко характеризує всі ті причини, які призвели до початку Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі 1648-1654 рр. Завершується літопис подіями 1702 року. У ньому згадується велика кількість людей: усі визначні козацькі ватажки, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі.

У запису під 1663 роком літописець подає розповідь про Чорну раду під Ніжином, докладно описує два ворожі табори — Сомка й Брюховецького й оповідає про жорстоку розправу останнього над суперником та його прихильниками. Є тут згадка про полковника Івана Шрама. Як бачимо, цей історичний запис використав П. Куліш для сюжету свого історичного роману «Чорна рада».

«Літопис Григорія Граб’янки» описує історію козацтва з часу його виникнення до 1709 року. Його автор — гадяцький сотник Григорій Граб’янка вибудовує оповідь у формі окремих тематичних розділів — «Сказаній»: «Сказаніє чего ради возстал Хмельницький на поляков», «Сказаніє о первой брані козацкой на Жолтой Воді з ляхами», «Сказаніє о Збаразькой і Зборовськой побіді над ляхами 1649 року», «Сказаніє о войні Берестецькой» тощо. Докладно пише Граб’янка про мотиви, якими керувався Хмельницький, ідучи до Переяславської ради.

Смерть гетьмана в описі Граб’янки - велике горе для всього українського краю. Переказуючи події, що відбувалися в Україні після смерті Б. Хмельницького, автор з докором мовить про гетьманські міжусобиці, про запустіння краю.

М. Слабошпицький називає Граб’янку і героєм історії, і її «секретарем».

Григорій Граб’янка був полковим осаулою, суддею, полковником, брав участь у багатьох битвах і походах. 1737 року, коли козацьке військо вирушило в кримський похід проти татар славний літописець наклав головою.

«Літопис Самійла Beличка» охоплює події 1648-1700 рр. Оповідач літописних подій на початку твору повідомляє, що служив у Василя Кочубея, який був у гетьмана Івана Мазепи генеральним писарем.

З літопису видно, що Величко був надзвичайно освіченою людиною. Можливо, він навчався в Київській академії. Як наближена до Кочубея особа, після його страти потрапив до в’язниці на кілька років, про що обмовився в літописі: «Оскільки змінив в той час добре своє життя на невільниче».

«Літопис», лишаючись твором історичним, є водночас і твором художнім. У канву тексту автор вплітає уривки з художніх творів українських авторів, оповідь щедро пересипана народними прислів’ями, легендами, переказами. У численних ліричних відступах автор висловлює своє ставлення до подій і людей, він справжній патріот — «істинний Малої Росії син і слуга».

«Літопис Самійла Величка» — солідна хроніка тогочасних подій, він налічує чотири томи, перший вийшов у світ 1848 року.

«Історія Русів». Перше видання твору побачило світ 1864 року. Автор «Історії Русів», лишаючись невідомим, своїм твором дає відповідь польським і російським авторам, які заперечують історичну окремішність українського народу.

«Історія Русів» розпочинається з найдавніших часів, докладно подано розповідь про славетну Київську Русь, про найперших князів, про початки козаччини на українських землях.

Автор з великим захопленням змальовує Богдана Хмельницького, його родовід. Після великих перемог Хмельницького над шляхтою у Чигирин з багатьох країн пішли посли, які вітали український народ з вибореною незалежністю. Усіх тих послів і країни, які вони представляли, перелічує автор «Історії Русів».

Пише він і про те, що іноземні володарі, пропонуючи гетьманові договори про союз, зобов’язувалися за те шанувати всі права вільного народу й визнавати довічне гетьманське право нащадків Хмельницьких. Спілку з Російським царем деякі найвизначніші люди України підтримували, інші категорично заперечували.

Оповідає «Історія Русів» і про смутні часи, про жорстоку розправу Петра І і Меншикова над козаками за те, що гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля.

Автор «Історії Русів» був патріотом України, тому, розуміючи, що російське самодержавство ніколи не вибачить йому ставлення до козацтва й оцінок російських правителів, вирішив лишитися невідомим.

У житті національної інтелігенції поява цієї книги стала подією надзвичайного значення. На ній виростала ціла плеяда національно свідомих істориків, письменників. Досить, наприклад, сказати, що «Історія Русів» була настільною книгою Тараса Шевченка.

Нині «Історію Русів» видано в інтерпретації Івана Драча сучасною українською мовою.

Промова гетьмана Павла Полуботка, у якій він звинувачує лютого ката України Петра І за рабство, за знищення народу, козаків, є одним з найбільш ідейно наснажених місць книги, відверто пройнятої антимосковськими настроями.

Іван Вишенський

Іван Вишенський — «перший публіцист у великім стилі», за оцінкою І. Франка, завжди посідатиме почесне місце одного з «батьків і творців української літератури». Усебічно освічена людина, він, як письменник, вивищувався над іншими полемістами, бо мав могутній літературний хист і запал релігійного пророка.

У біографії Івана Вишенського дуже багато не виясненого. Не знаємо, чи Вишенський — справжнє прізвище письменника, чи літературний псевдонім. «Іоан мніх з Вишні», — так підписував він свої твори. Тому його походження пов'язують з містечком Судова Вишня (Львівська область). Час народження датують приблизно 1545 - 1550 рр. Відомо, що перебував у Луцьку й, вірогідно, в Острозі при дворі українського князя Василя-Костянтина Острозького, який піклувався про розвиток освіти в Україні й був поборником православ’я.

У розквіті своїх фізичних і духовних сил письменник здійснює далекий шлях у Грецію на Афон (або так звану Святу гору), змінює світський одяг на чернечу рясу, стає аскетом. І до кінця життя вже не зрадить чернечого стану, майже сорок років він проведе на Афоні й там помре.

Його писання, які він надсилатиме з чужини на батьківщину, творилися в складних обставинах посилення релігійної боротьби наприкінці XVI ст. Письменник включився в полеміку між православними, з одного боку, і єзуїтами та уніатами — з другого. Безпосереднім поштовхом до появи численних полемічних (полеміка — дискусія з приводу якогось питання суспільного характеру) творів була політична Люблінська унія 1569 року та Берестейська церковна унія 1596 року (унія — союз, угода, об’єднання). Основою полеміки були релігійні розходження, але учасники її у своїх творах порушували й важливі суспільні питання. Перший значний український твір полемічно, літератури «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького. Антиунійна боротьба почалася в травні 1596 року маніфестом князя К. Острозького проти єпископів-уніатів. Невдовзі відбувся розкол українського суспільства навпіл: Берестейський уніатський собор і православний синод прокляли один одного: прийняли унію зразу майже самі єпископи- змовники. Чи була унія добром, чи злом, писав історик С. Рудницький, залишиться «спірним, доки католики католиками, а православні православними».

Проте той факт, що унія, новоутворена греко-католицька конфесія, упродовж наступних століть за несприятливих умов довела рацію існування і свою животворчу силу, уже свідчить на її користь. У сучасній історіографії переважає думка, зайняти в цій полеміці об’єктивну позицію завадив релігійний фанатизм учасників. Події 1596 року активізували обмін сторін полемічними посланнями. У творах апологетів православ’я східна церква й вітчизна вподібнюються зганьбленій матері, що оплакує дітей своїх.

Полемічне письменство, «не блискуче з літературного погляду (Д. Чижевський), знайшло в І. Вишневському натхненного творця, який зумів надати своїм писанням про релігійні незгоди непроминального значення. Відомо 17 його рукописів (Д. Чижевський їх знав 19). Після «Книжиці» 1958 року деякі твори І. Вишневського видрукував М. Костомаров у 1865 році. Дослідники спадщини І. Вишенського відзначають людинолюбство й громадянську мужність видатного полеміста, який різко критикував увесь державний устрій Польщі, особисто — короля та католицтво як агресивну конфесію. «Викриваючи католицизм, — пише В. Харитонов, — він користується соціальними критеріями й створює нову, зовсім не богословську публіцистику. Вона позначена реальним розумінням стану речей у земному, повсякденному житті й відповідає на питання, поставлені цим життям перед народом у Цілому і кожною людиною зокрема». Наприклад, діалог «Обличеніє диявола...» є символічним і до певної міри автобіографічним образом «голяка-странника», що вбивчою логікою підрядних питальних речень твердо відкидає всі спокуси диявола, навчає «простоти Ісусової», вказує шлях духовного очищення. Надзвичайно цікава й емоційно насичена характеристика вельможі з «Поради», що містить влучні неологізми: «Єще єси кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, звіроїд, свиноїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, сластьоїд, маслоїд, пирогоїд; єще єси периноспал, м’якоспал, подушкоспал; єще єси тілоугодник; єще єси тілолюбитель; єще єси кровпрагнитель, єще єси перцолюбець, шафранолюбець, імбиролюбець, кминолюбець, цукролюбець...»

«Писаніє к утекшим од православної віри єпископам»

«Писаніє к утекшим од православної віри єпископам» (1598 рік) — один з найяскравіших творів полеміста. Цей твір адресований ініціаторам Берестейської унії: М. Рогозі — київському митрополитові, єпископам Іпатію Потію, Кирилові Терлецькому, Леонтію Пелчинському, Діонисію Збируйському, Григорію Загоровському. Безпосереднім поштовхом до написання твору послужила праця Іпатія Потія «Оборона згоди».

Усі єпископи, що відійшли від православної віри, на думку І. Вишенського, стали на шлях зради, бо своїми підписами скріпили ганебну згоду, стали ворогами українського народу. Іван Вишенський уважає, що вони не мали морального права вершити справи християнської віри в Україні, бо їхні дії суперечать шести заповідям, «од Христа узаконених»: голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожнім дати притулок, голих одягти, хворим допомогти, ув’язнених відвідати. Усі єпископи, твердить полеміст, — грішні: ніхто з них у нестримній жадобі до наживи не дотримувався цих заповідей. Тягар гріхопадіння зрадників Іван Вишенський збільшує способом градації негативної дії. Вони голодних «оголоднюють» (це вже хижацтво), бідних роблять спраглими (грабіжництво), подорожніх «злословлять» і не пускають на поріг дому (людиноненависництво), голих оголюють (живодерство), за правду мучать у тюрмах, катують і вбивають (тиранія).

Істинно християнськими є висновки автора з приводу нерівності суспільних верств. Це ідеї рівності, братерства нижчих (хлопів, кожум’яків, шевців) і вищих (князів церкви). Справді вищі для нього — ті, хто ліпші «вірою діяльною». Іван Вишенський твердить, що єпископи-уніати знеславили «зґвалтили») закон церковний, єпископських посад досягли не способом «всенародного вибору», а шляхом усяких шахрайських махінацій, підкупів.

У властивій йому стильовій манері полеміст нанизує риторичні фігури (оклично-питальні інтонації, повторення), виявляючи свою любов до скривджених і ненависть до кривдників.

Громадянський подвиг Вишенського-гуманіста виявився в запереченні права шляхти на панування в Україні. Він не побоявся викрити не лише короля, хабарництво й продажність його двору, а й самого папу римського.

Свіжість барв слова, безпосередність чуття, сполучення високого пафосу і «низьких» просторічних елементів, багатство риторичних відтінків гумору, іронії, сатири, розмаїття жанрових полемічних структур і стилістичних засобів від анафор до неологізмів — усе це характеризує українського полеміста, як видатного представника барокового стилю.

Якуб Гаватович 1598-1679 рр.

Польсько-український письменник і культурно-освітній діяч. Закінчив Ягеллонський університет і здобув ступінь бакалавра. Згодом висвятився на ксьондза, жив у містечках Вишняки й Бережани (Львівська обл.). Був учасником оборони Львова від нападу турків (1669). Автор польськомовних віршів і прозових творів на теологічну тематику й перекладів з латинської мови: «Казання», «Школа терпіння», «Дзеркало духовної любові». Написав віршовану трагедію на біблійний сюжет «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого», поставлену на ярмарку в Кам’янці-Струмиловій. Після другої та третьої дії трагедії виконували дві українські інтермедії — «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». Ці твори є найранішими з відомих на сьогодні публікацій українських інтермедій.

Лазар Баранович 1620-1693 рр.

Письменник, ректор Києво-Могилянської колегії, релігійний діяч, меценат, одна з центральних постатей у суспільно-культурному житті України II половини XVII ст.

У Чернігові Лазар Баранович мав велику друкарню, видавав і поширював чимало книжок, тут сформувалося перше українське мистецько-літературне об’єднання. Паралельно в ті ж часи в Києві навколо Печерської друкарні виникло ще одне об’єднання письменників. І чернігівці, і кияни — це перше покоління барокових діячів української культури, позбавлених комплексу національної неповноцінності.

Літературна школа Барановича була об’єднанням митців, які прагнули до синтезу церкви й мистецтва.

Лазар Баранович — автор богословських проповідей, трактатів, духовних і світських поезій. Його творчість як проповідника реалізувалася у двох книгах проповідей «Меч духовний» і «Труби словес проповідних», написаних церковнослов’янською з домішками польської, латинської та староукраїнської мов.

Основу творчості Лазаря Барановича становлять польськомовні поетичні збірки: «Житія святих» (1670), «Аполлон християнський» (1670), «Аполлонова лютня» (1671), «Книга смерті» (1676), «П’ять нот» (1680), «У вінок Матері Божої» (1680) та ін., де є вірші духовні та світські. Духовні вірші присвячені уславленню Бога, пресвятої Діви, апостолів, пророків, ангелів, святих. Фактично вони були продовженням проповідно-полемічної практики теолога. Здобутком поета можна вважати світські вірші, у яких він торкався різних сучасних йому проблем: про любов до ближнього, милосердя, викриття пороків і вад тодішнього суспільства — паразитизму, пияцтва, лінивості, хвалькуватості, прагнення до розкошів. Засвідчені в його поезії й пейзажні замальовки, які супроводжуються філософськими роздумами про людину, світ і місце людини в ньому. У поезії Лазар Баранович висловлював свої громадсько-політичні погляди: патріотизм, біль за руїну, за пасивність народу та наростання міжусобних чвар, негативне ставлення до унії.

Його політичний ідеал — автономія України в складі Росії. Як поет-громадянин, він закликав до національного єднання:

Боже, дай людям святу, живу згоду

і по негоді дай нам погоду.

На Україні постійно гинуть.

Вкраїна — це море.

Воно червоне. Хто сам — потоне,

в гурті — переборе.

Іван Величковський бл. 1650-1701 рр.

Поет, перекладач, теоретик літератури, культурний і громадський діяч II половини XVII ст.

Навчався в Києво-Могилянській колегії, потім жив у Чернігові, працював у друкарні Лазаря Барановича і входив до чернігівського гуртка поетів. Пізніше оселився в Полтаві, служив священиком.

І. Величковський справедливо вважається одним з найоригінальніших барокових поетів. Його творчості притаманні як духовні, так і світські мотиви, що розкриваються через філософську й морально-повчальну тематику. Поезіям І. Величковського властиві типові для Бароко орнаментальність, афористичність, влучність, дотепність та курйозність; побудовані твори на контрастах й антитезах.

І. Величковський — визнаний майстер епіграм та панегіриків. Перекладав він і з європейських мов, прагнучи ознайомити українського читача з тогочасним літературним процесом.

Однією з найбільших заслуг поета є розробка теорії та практики курйозного віршування, яке він назвав «штуки поетицкіє». Узагальнений європейський та український теоретичний матеріал він ілюструє власними поетичними прикладами. Ці теоретичні положення й сьогодні служать основою для сучасної теорії зорової поезії. Автор розглядає близько 20 традиційних видів курйозної поезії (акровірш, вірш-лабіринт, фігурний вірш).

Наведемо приклад знаменитих двовіршів І. Величковського:

Магнат, як магніт, кожний

добре знає:

Сей залізо, а той злото притягає.

У вбогого трохи є, в жебрака

нічого.

Понад міру в багача,

а досить — ні в кого.

В судний день одвідать мають

усі люди,

Та для того чи задосить

дня одного буде?

Хто ловить не своє, зловлений

буває.

Смерть рівняє нас усіх,

голуб жовчі не має.

Для української літератури велике значення має той факт, що І. Величковський більшість своїх творів написав староукраїнською мовою з церковнослов’янськими та народнорозмовними елементами.

Феофан Прокопович 1681-1736 рр.

Український і російський церковний та громадський діяч, учений-гуманіст, педагог-просвітник, драматург, поет, перекладач, публіцист.

Хоч Феофан Прокопович був далекий від українського національно-визвольного руху (тривалий час служив головним помічником Петра І у церковних справах, підтримував та возвеличував у своїх панегіриках реформаторську політику російського царя, брав участь у заснуванні російської Академії наук), його діяльність і творчість сприяли розвиткові української літератури й загальнолюдському суспільно-історичному поступові. Феофан Прокопович залишив велику творчу спадщину, яка складається з філософських трактатів, «Поетики», «Риторики», «Математики», численних проповідей, драми, віршів, перекладів, листів. Більшість творів припадає на київський період життєдіяльності, коли письменник працює спочатку викладачем, а потім ректором Києво- Могилянської академії. Він створив учення про просвітницько-абсолютистську державу, де стверджується примат світської влади над Чиновною.

Феофан Прокопович — автор кількох історичних праць («Собрание от летописателей», «Реєстр государей росийских», якими започаткував, задовго до М. Ломоносова і В. Татищева, російську історичну науку.

Феофан Прокопович — автор першої історичної драми в українській літературі «Володимир», яку 1705 року поставили студенти Києво-Могилянської академії. Це твір про запровадження князем Володимиром християнства на Русі. У центрі п’єси князь Володимир — самовладний, але розумний правитель, борець за освіту і прогрес загалом.

Стиль драми, написаної тогочасною книжною українською мовою, перебуває на межі між бароко і класицизмом. Характерна для бароко символіка простежується у фабулі (Володимир — Мазепа — Петро І). П’єса має алегоричний підтекст. В образі князя Володимира — розсудливого державця — прославляється культурницька діяльність гетьмана Івана Мазепи та Петра І, а в сатиричних образах жерців (Жеривол, Курол, Пияр), які відстоюють поганство, висміюються захисники старовини.

Після офіційної анафеми І. Мазепи автор переприсвятив драму Петрові І (у першому варіанті панегірик виголошувався І. Мазепі та Петру І), чим висловив свою підтримку політиці російського самодержавця.

Григорій Сковорода 1722-1794 рр.

Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух : волю до свободи, із повним правом заповів написати на могилі слова: «Світ ловив мене, та не впіймав».

І. Іваньо

Григорій Савич Сковорода народився в с. Чорнухи, тепер смт Полтавської обл.

1738 року вступив до Києво-Могилянської академії, навчався з перервами 10 років. Відмовився від духовної кар’єри. У 1745-1750 рр. перебував в Угорщині, подорожував по Австрії, Польщі, Італії. Ознайомився з німецькою філософією, італійською культурою. Працював викладачем Переяславського й Харківського колегіумів. домашнім учителем у поміщика.

Полишив педагогічну діяльність через невідповідність змісту й методів викладання офіційним постановам. З 1769 року Г. Сковорода вів мандрівний спосіб життя. На цей час припадає написання більшості творів, які через заборону книгодрукування в Україні не друкувалися, а переписувалися й поширювалися усно. Вибрані твори вийшли в Петербурзі 1861 року.

Щастя письменник убачав не в маєтках і славі, а в житті в злагоді із совістю, шляхом до щастя вважає самопізнання. Ченці Києво-Печерської лаври запрошували Сковороду стати ченцем: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані, нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Г. Сковорода саркастично відповів: «ОХ преподобні! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних у храмі божому! Світ мене не піймає». І таки не піймав. Навіть Катерині II не вдалося заманити Сковороду в золоті тенета солодкого життя при царському дворі. «Я не покину батьківщини, — гордо відповів філософ. Мені моя сопілка і вівці дорожчі за царський вінець». Він обрав шлях утечі від світу зла й досягнення свободи в царині духу. Помер великий мудрець так просто, як і жив. Мабуть тільки праведникам Господь дарує таку смерть. У щирому товаристві серед друзів, своїх прихильників він у задушевних розмовах провів свій останній день. Згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. На здивоване запитання, що то він задумав, філософ як про щось буденне сказав: «Копаю собі могилу, бо прийшов мій час». А коли всі розійшлися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

З творчої спадщини Григорія Сковороди залишилися збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі.

Сковорода-лірик є одним з представників класичного бароко. Характерним для творів Сковороди є те, що в ліричних поезіях він — філософ, а У філософських працях — лірик.

До «Саду божественних пісень» увійшло 30 пісень. Кожна з них, часто взаємопов’язаних, є варіацією на біблійні теми. Провідні в збірці — барокові мотиви уславлення Христа, любові до нього й посвяти себе йому (пісні 1, 3, 17, 28, 30), здолання пристрастей суєтного світу, відкидання влади плоті над душею (2, 11, 29).

Своєрідним диптихом-двовіршем є пісні 9-та і 10-та — «Всякому городу нрав і права». Іронічні шестивірші «Пісні 10-ої» формують універсальний образ часу, у якому всякому голову мучить «свій дур». Григорій Сковорода шикує в один ряд усіх, кого засуджує, — здирників, бюрократів, пияків, розпусників, підлабузників, ледарів. Це пани, що безупинно стягають собі землі, чиновники та юристи, що зловживають своїм становищем, багаті, у яких «дім, як вулик, гуде від гуляк». І тільки ліричний герой (сам автор) позбавлений цієї суєти, бо перед смертю всі рівні:

Знаю, що смерть — як коса замашна,

навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, —

все пожере, як солому пожар.

Совість і мудрість у цій поезії не лише протиставлені багатству й знатності — їх автор підносить над усім дріб’язковим, буденним, нікчемним.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь.

(Переклад В. Шевчука)

Ця «Пісня» набула широкої популярності в народі, вона використана І. Котляревським в «Наталці Полтавці», модифікована в поемі Т. Шевченка «Сон».

Мотив «вольності» — свободи — перейшов із пісень (9, 12) у значний твір Сковороди «De Libertate» (латинською — «До свободи»). У цій оді оспівано волю як найбільше багатство людини. Золото проти свободи, за словами автора, — ніщо, «болото». Усі думки ліричного героя про те, як би не втратити волі. Батьком свободи, героєм називає автор Богдана Хмельницького. «Славословіє», як і народні думи, високо ставить заслуги визволителя Вкраїни:

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Вольності отче, герою Богдане!

Один з основних мотивів «Саду божественних пісень» — гармонійність людини із собою, з навколишнім світом. Щоб змінити макро- та мікросвіт, тобто себе самого, пізнай себе, а пізнавши, — удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить власне місце в суспільстві й принесе йому більшу користь.

Щастя людини — у внутрішньому стані, у єдності з природою, у роздумах про красу:

О щастя, світе наш ясний!

О щастя, світе наш красний!

У багатьох поезіях автор милується красою рідної природи, духовно збагачується її чарами.

Зокрема, у поезії «Ой ти, птичка желтобока» відчутне замилування автора красою рідного краю. Поет використовує народну пісню «Стоїть явір над водою», проте творчо перероблює її.

Видатний мислитель утілює ідеї гуманізму, любові до простої людини. Він наголошує на необхідності виховувати в людях правдолюбство, чесність, працьовитість, натомість засуджуючи тих, «хто високо вгору дметься», використовує своє становище заради вигоди, почестей і багатства.

Людина, уважає філософ, може відчути себе щасливою лише серед природи, справжнє задоволення лише в душевному спокої й почутті свободи.

Поезія Г. Сковороди «Кто сердцем чист і душою» відбиває найістотнішу ознаку творчості мислителя: віру в оновлення людського суспільства за допомогою морального вдосконалення людини, виховання в ній найкращих рис. Поет мріяв про новий світ, у якому не буде війн, ворожнечі. Він засуджує загарбницькі війни Й прославляє мир.

За думками Г. Сковороди, добро й справедливість притаманні лише людині з чистими помислами. А побудувати світ добра й справедливості можна лише тоді, коли кожна людина прагнутиме розвивати в собі гуманістичні риси характеру, самовдосконалюватиметься.

На вибір і формування жанрів сковородинівських творів впливала українська поезія XVII-XVIII ст., зокрема твори Феофана Прокоповича і антична філософія — Епікур, Сократ, Платон, а також ідеї західноєвропейських просвітителів і фольклор рідної України. Перед кожною піснею у збірці — епіграф-джерело, яке давало авторові натхнення, — це книги Святого Письма. Звідси логічно випливає й назва збірки «Сад божественних пісень». Хоч Сковорода всі свої вірші назвав піснями, але вони не однотипні за особливостями викладу. Серед них є власне пісні, оди, панегірики, канти, псалми. Об’єднує ж усі поезії Сковороди безперечна наспівність, медитативність (роздумливість), філософський характер — про високе призначення людини на землі.

У 1769-1774 рр. письменник створив 30 байок, які ввійшли до збірки «Байки харківські», органічно пов’язані зі світовою традицією (започаткованою Езопом). Для Сковороди байка — це «мудра іграшка», приховує в собі зерно божої істини- Композиційно байки двочастинні розповідь змінює «сила» (мораль), що подекуди переростає у філософські мінітрактати. Як зауважує В. Погребенник, специфіка байок Сковороди полягає в тому, що вони є не викривальними, а гуманістично- дидактичними, пропагують дорогі йому ідеї й цим пов’язані з трактатами й піснями, хоч і створені в іншій літературній манері.

У байці «Жайворонок» автор іронізує з примітивності мислення та розумової обмеженості окремих його сучасників. Молодий Жайворонок сприйняв за орла Черепаху, коли та з «великим шумом і грюкотом упала на камінь». З приводу такої нерозсудливості старий Жайворонок слушно зауважує «Не той орел, що літає, а той, хто легко сідає».

«Байки харківські» підносять розум, простоту й убогість життя, інакше-бо можна потрапити до клітки, як Чиж із байки «Чиж і Щиглик». Милосердя, справедливість, постійність, справжню дружбу, твердить Сковорода, можна перевірити не за зовнішніми, а за внутрішніми якостями і справами. У байці «Зозуля та Дрізд» автор прославляє працю як зміст життя. Дрізд сам вигодовує, доглядає й навчає своїх дітей. Зозуля ж нудьгує й не може зрозуміти, чому їй нудно. Людині, яка трудиться, — свято щодня, запевнює автор: «... немає нічого солодшого, як спільна для нас усіх робота. Щасливий той, хто поєднав любе собі заняття із загальним. Воно є справжнє життя».

Значна частина байок присвячена темі «сродної праці». Байкар переносний, що кожну людину Бог наділив певним даром. Треба вчитися розпізнавати його. Той, хто вибирає собі життєву справу не за природними нахилами, а орієнтуючись на якісь інші чинники (славу, матеріальну вигоду, прибутки), той шкодить і собі, і суспільству. Саме цю думку розвиває автор у байці «Бджола і Шершень». Бджоли збирають мед, тому що «для цього народжені», для них сам процес збирання меду «незрівнянно більша радість від споживання його». Цього Шершень збагнути не може. Мораль байки: праця має стати для людини природною потребою, «най- солодшою поживою». Тільки тоді життя буде змістовним. Байка «Бджола і Шершень» набула неабиякої популярності, бо проголошувала мораль трудового народу: у праці людина відчуває радість буття, а в безділлі деградує.

Провідні ідеї Сковороди, наприклад, «сродної праці», пізнання себе — перейшли у філософський трак- тат-діалог про щастя «Розмова, звана алфавітом, чи Буквар світу».

Звичайного людського щастя, як уважав Г. Сковорода, можна досягти лише завдяки працьовитості. Праця є внутрішньою потребою кожного. Творча праця сприяє формуванню в людині найкращих моральних рис.

Письменник зазначає: «Багато хто, потопивши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але сим лише ошукує себе», адже лише «Природа — всьому початкова причина і рушійна сила».

Причину «несродності» Г. Сковорода бачив у бажанні людей матеріально збагатитися, здобути славу, почесті, привілеї, зайняти найкраще «місце під сонцем». На думку письменника, невідповідність обраного способу життя здібностям завдає шкоди не лише людині, а й державі.

Щастя, на думку філософа, не за морями, не в царських палатах, а в наших помислах, у нашому серці, у любові. Це найкраще людське почуття — любов. Г. Сковорода стверджує: «Любов — це початок, середина і кінець, альфа і омега». Істинна ж любов не в багатстві, а в спорідненості душі, доброчесності.

Філософський трактат «Благородний Еродій» випередив свою добу ідеєю природовиховання.

Філософія Григорія Сковороди й сьогодні актуальна своєю критикою розбещеності сильних цього світу («Сон», «Розмова п'яти мандрівників про істинне щастя в житті»), узагалі людської зажерливості («Убогий Жайворонок»); своєю «проповіддю життєрадісної гуманності» (слова І. Франка); вірою в те, що «Ми збудуємо світ кращий. Створимо день веселіший» (діалог «Поток зміїн»).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.