Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Література українського романтизму
Література українського романтизму
Нова література (поч. XIX - до наших днів)

Романтизм як один з провідних напрямів у літературі, науці, мистецтві виник на межі XVIII-XIX ст. у країнах Західної Європи. В Україні романтизм поширюється трохи пізніше — у перші десятиріччя XIX ст. Цей напрям відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культурних традицій, мови, літератури. Романтизм розвивався передусім під впливом поглибленого вивчення історичного минулого й був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних і травестійних традицій.

Помітну роль у становленні романтичної течії в літературі відіграла Харківська школа романтиків (І. Срезневський, Левко Боровиковский, Євген Гребінка) та підготовлені ними видання: «Українським альманах» (1831), «Запорожская Жарина» (1833 - 1838).

У Галичині провідником цього напряму виступила «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), яка випустила збірник «Русалка Дністровая» (1837), що проголошував ідеї народності й слов’янського братерства.

З кінця 30-х - на початку 40-х рр. XIX ст. з’явилося нове покоління романтиків — Київська школа (А. Метлинський, М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров).

У літературі цей етап засвідчений появою історичного роману «Чорна рада» П. Куліша, історичної драми «Сава Чалий», «Переяславська ніч» М. Костомарова, розвитком інтимної, пейзажної, громадянської лірики (В. Забіла, Є. Гребінка, В. Петренко, О. Афанасьєв-Чужбинський), утвердженням жанрів побутової, історичної, ліро-епічної поеми, балади, виробленням літературної мови й стилю, конкретно-історичних форм художнього освоєння дійсності.

На підставі розуміння естетичного ідеалу, концепції особистості, головних рис поетики виділяють чотири тематично-стильові течії романтизму.

✵ фольклорно-побутову;

✵ фольклорно-історичну;

✵ громадянську;

✵ психологічно особистісну.

Тематично в романтиків виокремлюються: мотиви розчарування в сучасній дійсності, неприйняття її, спроба «втекти від неї в інший, ідеальний світ; мотиви світової туги, обгрунтування самоцінності людської особистості, милування старовиною, оспівування та смуток за минулою славою рідного краю.

Левко Боровиковський 1811-1889 рр.

Романтичні впливи позначалися на його перших творах — українській баладі «Молодиця» та російській поемі-билині «Пир Владимира Великого» (1828). Помітним явищем українського романтизму стали українські перекази О. Пушкіна, А. Міцкевича, наслідування Горація. Літературний доробок Л. Боровиковського становлять байки — збірка «Байки і прибаютки» (1852), перенесені на український ґрунт мандрівні сюжети, відомі ще від Езопа, та 12 романтичних балад, створених за сюжетами українських народних переказів. Найвідоміша з-поміж них балада «Маруся», написана за мотивами балади німецького романтика Бюргера «Ленора» — про щиру любов парубка та дівчини. Тісним зв’язком з народною поезією, передусім із соціально-побутовою і ліричною піснею та історичними думами, позначені його твори, у яких зображено героїчне історичне минуле («Гайдамак», «Козак», «Бандурист» тощо). Працював Л. Боровиковський над літературними обробками українських народних казок, легенд бувальщин. Перший поет-романтик уніс в українську літературу нові теми, мотиви, ту, як він писав, «Серйозність, що заперечує несправедливу думку, начебто малоросійською мовою, крім жартівливого, смішного, писати не можна».

Українську поезію збагатив новими жанрами, як-от: літературною піснею («Убійство», «Вивідка», «Материна стріча», «Розставання»), романтичною баладою («Маруся», «Ледащо», «Чорноморець»), елегійно медитативною лірикою («Журба», «Рибалка»), зразками перекладацької техніки.

Євген Гребінка 1812-1848 рр.

Поет, прозаїк, видавець. Значну роль відіграв у організації українського літературного процесу. Брав діяльну участь у викупі з кріпацтва Т. Шевченка, в організації видання його «Кобзаря». Видав альманах «Ластівка» (1841), де були опубліковані кращі твори тогочасних українських письменників (Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, В. Забіли та ін.).

Ліричні поезії писав українською і російською мовами. їхня художня структура базувалася на романтизмі, у них він успішно переборював бурлеску традицію. Народними сьогодні називають пісні та романси Є. Гребінки «Очи чёрные», «Молода ещё девица я была», «Ні, мамо, не можна нелюба любить».

Російською мовою написав чимало оповідань, повістей, романів («Записки студента», Нежинский полковник Золотаренко», «Чайковский», «Доктор»). Та байкарська спадщина Є, Гребінки (усього 27 творів) є найціннішою частиною його творчого доробку. Байки письменника стали художнім виявом народної мудрості, у них чітко заявлені симпатії та антипатії автора, який глибоко розуміє естетику народного життя, побуту, звичаїв — «Ячмінь», «Ведмежий СУД», «Рожа та Хміль», «Рибалка», «Сонце та Хмари». Байки Є. Гребінки представляють усі різновиди Цього жанру: власне байку, байку-казку, байку-приказку.

Микола Костомаров 1817-1885 рр.

Історик, письменник, літературознавець і критик, фольклорист, видавець, політичний і громадський діяч.

М. Костомаров був одним з найближчих друзів, побратимів Т. Шевченка, з познайомився весною 1846 року в Києві. Він був засновником Кирило-Мефодіївського братства, автором програмних документів цієї організації («Книга буття українського народу»), одним з організаторів і видавців журналу «Основа». Створив більш як 200 праць з історії України та Росії.

Головна проблематика його художніх творів — український народ, героїчні сторінки його боротьби за волю. Визначне місце в українській літературі початку XIX ст. посідають драмах М. Костомарова «Сава Чалий» і трагедія «Переяславська ніч».

У прозових історичних творах М. Костомарова широко зображено життя й побут українського народу різних епох — від часів Козаччини до остаточного поневолення України Московщиною.

Повість «Холоп» (інша назва «Холуй») письменника викриває кріпосницьке свавілля часів Катерини II. У повісті «Кудеяр» обґрунтовується думка про те, що ніколи чужинці не будуть захищати Україну. На реальних історичних фактах зловживання владою з боку московських воєвод в Україні доби Дорошенка заснована історична повість «Черниговка».

Перу М. Костомарова належить одна з перших літературознавчих праць «Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке» (1842), у якій він проголосив, що українська мова не є наріччям російської, що вона самобутня, багата.

Упродовж усього життя вчений послідовно боровся за права української мови, виступав проти царської заборони, шовіністичних цькувань і принижень.

У статті »Две русские народности» показав відмінність українського національного характеру від російського.

Амвросій Метлинський 1814-1870 рр.

Поет-романтик, перекладач, етнограф. Автор етнографічних збірників «Народные южнорусские песни» (1854) та «Южного русского сборника». Центральне місце в літературній спадщині посідає збірка віршів Думки і пісні та ще дещо» (1839), у якій він оспівує героїчну історію українського народу.

Уболівав А. Метлинський, що вже «не чувати дідівської мови» (вірш «До вас»), закликав свого героя не зрікатися колишньої вольниці, не забиратись у «панські хороми», бо є вища мета в житті козака «... під конем трощити Ворогів наших невірних проклятії кості». Зрадником називав того, хто покидав рідний край (вірш Зрадник»). У творі образ України й родини ототожнюються. Зрадникові адресує поет своє застереження й прокляття: «Хто свою віру, хто край свій покине, Хай той без роду на чужині загине», Сам він од себе в пущі

тікатиме, Бо він од себе долі не знатиме, Йому пісня в серці вуглем горітиме.

Віктор Забіла 1808-1869 рр.

Поет-романтик. Поетична спадщина невелика: близько 40 віршів і пісень. Завдяки глибокому ліризму, мовному й образному багатству чимало поезій В. Забіли стали народними піснями, як-от: «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку», «Не плач, дівчино», «Туга серця». Мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини в поезії В. Забіли розроблені в дусі характерного для романтизму своєрідного культу душевного страждання.

Михайло Петренко 1817-1862 рр.

Поет-романтик. Літературна спадщина складається з 19 віршів то п’єси «Панська любов» (утрачена)- М. Петренко — автор перших в українській літературі зразків медитативної лірики, яка тоді активно розроблялася в поезії європейських народів. Завдяки високій культур поетичного слова, вдалій мелодії окремі твори стали народними піснями «Дивлюсь я на небо», «Туди мої очі» тощо.

Олександр Афанасьєв- Чужбинський 1816-1875 рр.

Письменник, етнограф, історик, мовознавець. З ім’ям О. Афанасьєва-Чужбинського пов’язаний в українському романтизмі розвиток особистісно-психологічної та пейзажної лірики. Найвідомішими є його посвяти Є. Гребінці («Скажи мені правду, мій добрий козаче»), Т. Шевченку («Гарно твоя кобза грає»), інтимні вірші «Прощання», «Безталанна». 1861 року О. Афанасьєв-Чужбинський написав статтю-некролог «Землякам. Над могилою Т. Шевченка» та «Спогади про Шевченка».

Петро Гулак-Артемовський 1790-1865 рр.

Спадщина Гулака-Артемовського невелика за обсягом, але різноманітна за жанрами: російські й українські поезії, байки, переспіви, переклади, балади тощо.

Вірш-послання «Справжня добрість» (1817) присвячений Г. Квітці-Основ’яненку — людині, шанованій у Харкові за глибокий демократизм, невгамовну активність і благодійництво.

Гуманним ставленням до трударя, пригнобленого та приниженого, пройнята «Справжня добрість». Усі люди, незалежно від соціального стану, рівні перед Богом.

До часу над слабим, хто дужчий

вередує,

До часу мужиків ледачий пан

мордує,—

Колись до їх усіх смерть

в гості примандрує.

Байка «Пан та Собака» акцентує увагу читача на становищі кріпаків, на порушенні панами християнської заповіді: люби ближнього свого, як самого себе.

З глибоким співчуттям і любов’ю виписано образ Рябка. Працьовитий, покірний, він трудиться без відпочинку, намагаючись догодити панові, та ні його сумлінність, ні його працю належно не оцінюює кріпосник, а навпаки жорстоко карає Рябка.

Трагізм становища Рябка — у соціальній беззахисності й безправності. Ані сумлінна служба, ані покірність, ані зусилля догодити не рятують його від панського самодурства, сваволі.

Приниження й покарання викликає в Рябка обурення й протест:

«Чорт би убив того, Явтух, з

панами батька,

І дядину,і дядька

За ласку їх!.. — сказав Рябко тут

наодріз

Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

Тон дурень, хто дурним панам

іде служити,

А більший дурень, хто їм дума угодити!»

Балада «Рибалка» (1827) розкриває невластивий Гулаку-Артемовському раніше романтичний світ. Вона є переспівом балади Гете про чарівну Лореляй, яка своїм співом згубила юнака. Зміст балади побудований на народних переказах про русалок з їх фантастичністю й таємничим колоритом.

«Руська трійця»

«Руською трійцею» називали себе члени гуртка західноукраїнської демократичної молоді, що діяв у 1833-1837 рр. у Львівській семінарії. Ядро «Руської трійці» становили три семінаристи: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Для девізу гуртка взято слова з народної пісні зі збірки Михайла Максимовича «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Гуртківців об’єднувала ідея праці на ниві національної культури, прагнення розвивати українську літературу в Галичині. Свою діяльність вони розпочали з вивчення життя рідного народу, збирання фольклору. М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич наголошували на історичній, культурній і мовній єдності українців, що опинилися по різні боки кордонів ДВОХ імперій — Австро-Угорщини та Росії.

1837 року «Руська трійця» видала в Будапешті український альманах «Русалка Дністровая». Композиційно альманах складається з чотирьох розділів: «Пісні народні», «Складання», «Переводи», «Старина». Розділ «Складання» містив десять оригінальних творів, авторами яких були упорядники альманаху. Серед них — громадянський вірш «Згадка», балада «Погоня», ліричні поезії «Розпука», «Веснівка», «Туга за милою», казка «Олена» М. Шашкевича, балади «Мадей» та «Жулин і Калина» І. Вагилевича, поезія «Два віночки» Я. Головацького.

«Русалка Дністровая», — писав академік О. Білецький, — «перша заява народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність».

М. Шашкевич у «Передслів’ї» до альманаху з гіркотою писав про несправедливість історичної долі галичан, яким судилося бути останніми в інтенсивному процесі відродження слов’янських народів. Автор висловлював упевненість у тому, що інші народи зрозуміють конкретну національно-історичну ситуацію, які склалася в краї, і не судитимуть гостро «Русалочку з-над Дністра» за її скромний убір, узятий від природи свого простодушного та добросердечного народу. «Образ Русалочки й автори, і читачі осмислювали широко, - пише П. Хропко, — розуміючи, щоб «сестриці», тобто інші, зріліші слов’янські літератури, підтримували нову словесність, прийняли її до себе».

Маркіян Шашкевич 1811-1843 рр.

У західноукраїнському національному відродженні найперша роль належить М. Шашкевичу. Вся його діяльність була спрямована на те, щоб західна гілка нашого народу відчула себе органічною системою української нації. Просвітницька діяльність письменника, громадського і культурного діяча була спрямована на те, щоб бачити рідний край на високості європейської культури у рівноправному колі інших народів.

Маркіян Шашкевич народився 6 грудня 1811 року в с. Підлисся, тепер Золочівського р-ну Львівської області в сім'ї священика.

З 1829 року навчався у Львівській духовній семінарії, одночасно був слухачем Львівського університету.

На 1833-1834 рр. припадає створення гуртка «Руська трійця», у якому провідна роль належить молодому Шашкевичеві.

1837 року з’явився альманах «Русалка Дністровая».

Помер зачинатель нової української літератури в Галичині 7 червня 1843 року в с. Новосілках на Львівщині.

У поетичній спадщині М. Шашкевича виділяють три тематичні групи: громадянську, історичну й інтимну лірику.

Громадянська лірика Шашкевича органічно пов’язана з суспільно-просвітительською діяльністю «Руської трійці». У ранньому вірші «Слово до чтителей руського язика» звучить пристрасний заклик громадянина до своїх однодумців:

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмяні,

Зависть най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві!

Громадянські мотиви у віршах М. Шашкевича «О Наливайку», «Хмельницького обступлення Львова», «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», написаних у 1833-1834 рр. про героїчне минуле народу, природно поєднуються з мотивами патріотичними. В основу поезії «О Наливайку» покладено конкретний історичний епізод бою повстанців, очолених Северином Наливайком під Білою Церквою та урочищем Гострий Камінь у квітні 1596 року. Цей бій склався для козаків нещасливо, однак і шляхта, що зазнала значних утрат, не змогла переслідувати повстанців.

Вірш був створений під впливом народних пісень про козаків. Виступ ляхів асоціюється з «димовами», що «густо закурили», з мрякою, туманами. Козацький же полк готується до бою на світанку, під повстанцями нетерпляче «коні заграли». Наливайко закликає своїх «молодців» доборотьби «за свободу». Сама битва змальована в суворих епічних тонах барвами, що нагадують картини «Слова про Ігорів похід», звучання українських народних дум. Жорстокість, нещадність бою відтінюється фольклорною фігурою синтаксичного паралелізму:

Гей, на степу густа трава,

Степом вітер віє,

Не по однім козаку

Стара неня мліє.

Гей, на степу сивий туман,

Кургани курились,

Не по однім козаченьку

Вдовиці лишились.

Гіркота поразки проймає весь твір, і все ж завершується він оптимістично: з дніпровських порогів піднімається нова хвиля народного гніву проти «вражих ляхів», «плине чайків триста».

Типово романтичний сюжет розробляється в баладі «Погоня», яка й темою, й образністю генетично пов’язана з фольклорними творами такого жанру. Ідеться тут про погоню козака за татарином, який викрав його сестру, про загибель дівчини від руки напасника й тугу героя. Поховавши сестру в рідному садочку, посадивши на могилі руту й калину, козак залишає домівку й відходить «на Украйноньку степами блукати». Ця балада типологічно близька до баладної творчості східноукраїнських роман тиків (Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського).

М. Шашкевич приніс своєю поезією в західноукраїнську словесність інтимно-особистісну лірику з виразно виявленою медитативною основою, що дає підстави поставити її в один ряд з творчістю В. Забіли, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського.

Вірш «Руська молитва» доносить душевний біль поета, викликаний національною байдужістю тих, хто відцурався від мови свого народу:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж ця мова єй немила?

Чом нею встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

Ліричні вірші «Туга за милою», «До милої», «Думка», «Розлука» нагадують народні пісні і є, власне, зразками літературної пісні. Ліричний герой поезії «Туга за милою», виявляючи свої духовні переживання, звертається із запитаннями до вітру про те, як почуває себе кохана, висловлює свій смуток, прагне «соколом злетіти, тяжку тугу із серденька яри милій розбити».

У «Русалці Дністровій» був надрукований вірш М. Шашкевича «Веснівка», який високо оцінив Я. Максимович, наголосивши, що галицька поезія почала оновлюватися. Вірш побудовано у формі діалогу між першою квіткою весни та її матір’ю — ранньою весною. «Цвітна дрібная» благає неню дати їй долю, допомогти розквітнути, скрасити луг, пригорнути «весь світ до себе». Весна ж застерігає свою доню не поспішати, бо ще можуть засвистіти холодні вітри й ударити морози, і тоді «краса змарніє, легко зчорніє, голівоньку склониш, листоньки зрониш». Метафоричність, алегоричність цього твору можна проектувати й на громадське, на особисте життя як автора, так і кожної людини.

Про різнобічність просвітительських інтересів Шашкевича свідчить і впорядкована ним у 1836 році «Читанка для діточок в народних училищах руських».

М. Шашкевич пропонував юним читачам коротенькі оповідки на морально-етичні теми, тобто прагнув приховувати їх у процесі навчання. Читанка, впорядкована Шашкевичеч, вела, за його висловом, «дітей за Ручку від сучасності до майбутнього, їх хати у широкий світ».

Тарас Шевченко 1814-1861 рр.

Творчість Шевченка запалила те поетичне світло, при якім «стало видно по всій Україні, куди... кожен мусить простувати».

П. Куліш

Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринці колишнього Звенигородського повіту (тепер Черкаська область) у родині кріпаків.

У 1829 - 1831 рр. разом з дворовими кріпаками перебував у Вільні, місці нового призначення поміщика, де вперше мав можливість познайомитися з великим містом, з польською культурою. Національно-визвольне польське повстання погнало переляканого пана Енгельгардта з Вільна до Петербурга. 1831 року а складі поміщицької челяді Шевченко прибуває до імперської столиці.

22 квітня 1838 року, на двадцять четвертому році життя, його викуплено з кріпацтва. Згодом Шевченко вступає до Петербурзької академії мистецтв (став учнем К. Брюллова).

1840 року вийшов у світ перший «Кобзар» Шевченка, до якого ввійшло 8 творів — «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», «Катерина», «Перебендя», «Тополя», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «До Основ'яненка», «Думка» («Нащо мені чорні брови»).

Упродовж 1843—1845 рр. здійснив першу подорож в Україну.

1845 року рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові «звання некласснаго художника» (тобто звичайного художника). У 1845 році виїздить на Україну «для художніх занять», як співробітник археографічної комісії подорожує по Лівобережній Україні.

У 1847 році здійснив другу подорож в Україну.

Протягом 1847-1857 рр. відбував заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, 1857 року його звільнено. На 1857-1861 рр. припадає останній плідний творчий період поета.

1859 року Т. Шевченко здійснив останню подорож в Україну.

1860 року побачив світ «Кобзар».

10 березня 1861 року Т. Шевченко помер у Петербурзі. Перепохований на Чернечій (Тарасовій) горі в Каневі.

Т. Шевченко був «немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу. Факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури» (І. Франко). Його художні твори, цей «величний храм любові до сім’ї людської» (В. Самійленко), «належать усій Україні і будуть промовляти за неї вічно» (П. Куліш) цілому світові.

Як драматург («Назар Стодоля») і прозаїк, автор повістей у дусі просвітницького реалізму, Шевченко естетично удосконалював жанри, надаючи їм гуманного змістового наповнення. Як поет, лірик і епік уводив українську літературу в коло світових, удосконалив віршування, виробив високий стиль, спричинився до усталення норм літературної мови.

Рання творчість

Шевченкові балади

Романтичний за своїм світосприйняттям, Т. Шевченко не міг не використати улюблений жанр романтиків — баладу. Романтики змальовували світ таким, яким його хотіли бачити У ньому ніби все, як у реальному світі, але все те... трохи незвичне.

Поети-романтики відкрили для себе океан українського фольклору (Г. Клочек) — силу-силенну пісень, казок, переказів, легенд... вони намагалися залучити їх у писемну літературу, адже своєю фантасмагорійністю український фольклор був співзвучний романтичному світобаченню. Молодий Шевченко блискуче продемонстрував своє вміння різноманітні народні уявлення перетворити у художнє явище. М. Гоголь писав, що в основі балад — «таємничі поетичні перекази і явища, що зворушують і лякають уяву».

«Причинна». Балада «Причинна» відповідає вимогам жанру. Сюжет у ній — незвичайний і загадковий, колоритно-похмурий. У баладі йдеться про події казково-фантастичного характеру. Початкова картина буряної ночі є, у певному розумінні, самодостатнім твором.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Дванадцять початкових рядків лади сьогодні широко відомі як народна пісня. Та цей фрагмент виконує важливу функцію в композційній структурі всієї балади. Картина бурі змінюється картиною спокійної ночі.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає...

Це — причинна (божевільна) дівчина, яка не витримала розлуки з коханим. Роздуми автора над долею сироти теж стали самостійним твором — народною піснею:

Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Русалки, викликані місяцем і зорями, під тихий плюскіт хвиль виходять з води. Танцюючи, співаючи, вони залоскотали дівчину. Козак, який усе-таки повертається з далекої дорога, з горя теж розлучається з життям. Смерть дівчини й козака схвилювала все село. Загиблих ховали разом:

Посадили над козаком

Явір та калину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

На прикладі балади «Причинна» переконуємося, що Шевченко органічно ввібрав образне мислення свого народу. Слушно про це писала Михайлина Коцюбинська: «Шевченкові художні взаємини з народною піснею... весь час будуються на переплетенні, на взаємодії двох тенденцій. З одного боку — максимальне наближення до стихії, духу народної пісні, з другого — постійне прагнення до її перетворення, переосмислення, підкорення своїм індивідуальним художнім завданням. Мовби працює потужний генератор для переробки поетичної енергії фольклору. Ці дві тенденції не є полярними, як може здатися на перший погляд. Навпаки — вони взаємозалежні. Органічне злиття з духом народної пісні дає право поводитися з нею як господар, почуватися в її стихії як вдома».

У шевченкових пейзажах є майже всі найхарактерніші для народних пісень деталі: і соловейко, і вишневі садки, і білі хати, і темні гаї, і високі могили в полі... Але в Шевченка ці характерні «знаки» українського пейзажу набули авторського забарвлення. Говорячи словами І. Франка, «увесь той, так сказати, сік українських пісень народних... перетворений в кипучу кров самого Шевченка, закрашений сильно його індивідуальністю».

«Тополя». Типова балада у контексті ранніх романтичних творів Т. Шевченка. Твір починається чарівною картиною степу: синіє безкрає поле, гуляє вітер, нагинає одиноку тополю:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Ці рядки є своєрідним обрамленням балади. У мальовничому описі тополі вгадується дівчино. Настрій тривоги охоплює душу, бо тополя «марне зеленіє», «одна як сирота», «кругом ні билини», тільки степ та могили. Символіко самотності розкривається через сприйняття тополі постійними мандрівниками степу — чумаком та чабаном, їх роздумами про дерево-сироту серед безкрайого степу.

Сюжет балади традиційний для українського фольклору. Чорнобрива дівчина щиро і вірно покохала козака, але бути разом їм не судилося. Дівчина «як голубко без голуба» залишилася одна, сиротою, скінчилось її радість, стих соловейко в лузі. Причину розлуки з милим автор не називає: «Пішов — та й загинув». Минуло два роки, але дівчина вірно чекає, «сохне вона, як квіточка».

Соціально-побутовий конфлікт, покладений в основу балади, загострюється. Мати докладає всіх зусиль, щоб дочка вийшла заміж за багатого.

І нічого, що він старий. Але дівчина не зраджує свого кохання, вона йде навіть проти рідної матері, відстоюючи свої права на щастя й любов:

Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму...

Дівчина пішла до ворожки, яка пообіцяла їй за допомогою чарівного зілля повернути коханого. Та, випивши чарів, героїня перетворюється на тополю. Це кульмінація балади. І. Франко вказував, що це греко-римський мотив. У міфологи греків і римлян багато творів про перетворення людей на дерева: Дафна перетворилася на лаврове дерево, втікаючи від Аполлона. Aттic перетворений на сосну за зраду, Нарцис перетворений на квітку без запаху за самолюбство; Геліади перетворені на тополі з великого горя. Такий мотив поширений і в українських народних піснях, де свекруха нелюбу невістку перетворює на тополю.

Образ тополі в баладі Шевченка символічний. Гнучка та висока тополя символізує красу дівочої вірності, ідею безсмертя кохання.

«Утоплена». Порушена в баладі глибока морально-етична проблема раніше не траплялося в українській літературі. У центрі балади — страшний злочин жінки, що втратило материнські почуття, занапастила доньку. Конфлікт побудований на протистоянні матері і доньки. Заздрість до молодої і гарної дівчини, гнів і лють, ненависть і жорстокість матері зробили Ганнусине життя нестерпним:

Тяжко плакала Ганнуся

І не знала, за що,

За що мати знущається,

Лає, проклинає,

Своє дитя без сорома

Байстрям нарікає.

Розв'язка твору трагічна — мати втопила доньку й сама загинула разом з нею. Конфлікт твору соціально зумовлений, адже паразитичне життя, пияцтво й розпуста привели заможну, молоду й вродливу колись жінку до морального падіння й душевного спустошення. Закоханий у дівчину «рибалонька кучерявий» теж пішов «жити в воду».

Елементами таємничості й суму пройнята заключна частина балади: ставок заклятий, тут не купаються дівчата, хрестячись, обходять його. Літньої місячної ночі з нього випливають троє утоплеників. Саме цей казково-фантастичний елемент створює другий «потойбічний світ». М. Коцюбинська зауважує: «Грань між людьми і русалками в баладах Т. Шевченка невелика, дуже умовна. Мати й дочка з «Утопленої», що стали русалками, і рибалка, що втопився, після смерті поводяться так само, як за життя. Нічого специфічного, «русалчиного» нема в Ганнусі (хіба те, що вона весь час чеше довгі коси), «рибалонька кучерявий» такий же закоханий і сором’язливий, мати і за життя була, як відьма».

Русалка-мати «мовчки дивиться на сей бік, рве на собі коси..».

Образ матері в цій баладі різко протилежний до Шевченкових матерів у багатьох інших творах; він є втіленням винятково негативних рис злої жінки. Злочинні почуття й дії матері зумовлені всім її попереднім життям, історією взаємин з дочкою, і Шевченко щиро вболіває з приводу людської моралі, спотвореної побутом (П. Приходько).

«Лілея». За формою балада — монолог Лілеї, яка переповідає історію дівчини, уже перетвореної на білосніжну квітку — символ гармонійної людини, прекрасної зовні і внутрішньо. Героїня балади — дочка нещасної покритки — перетворюється на ніжну квітку лілею й живе тепер у панських покоях. Лілея розкриває Королевому Цвітові своє життя-мордування. З болем та жалем розповідає Лілея про матір-покритку, що з туги в’яла, проклинаючи спокусника, і померла:

А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили...

А мене, не знаю за що,

Убити — не вбили.

Тільки довгі мої коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою

Та ще и реготались.

У «Словнику символів» читаємо: «Найганебнішим на Україні для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату вінка цнотливості. Така дівчина звалася «стрига» або «покритка», бо їй хлопці за зраду відтинали волосся, їй заборонялося ходити з не покритою головою. Волосся, коса зокрема, були символом незайманості, святості.. Для більшого приниження Лілею покрили «ганчіркою».

Укладена в уста головної героїні твору безпосередня сумна оповідь — це страждання загубленої душі, що не розуміє причин людської жорстокості. Народ своїми звичаями карав не лише матір-покритку, а й невинне дитя-байстря.

Не дали дожити

Люде віку.

Я умерла

Зимою під тином.

Лілея не розуміє, чому саме змінилося ставлення людей до неї, адже вона така сама непорочна й чиста. Її хвилює те, що колишня неприязнь до неї обернулася на захоплення.

Зимою люде...

Боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

Образ Лілеї — символ цноти, душевної чистоти, невмирущості людського духу й непорочної краси.

Поет порушує в баладі проблеми суспільної моралі, взаємин людини і суспільства, разом зі своєю героїнею намагається зрозуміти етику народу.

«До Основ’яненка»

Однією з найхарактерніших ознак творчості Тараса Шевченка є звернення до історії України, її славного минулого. У вірші «До Основ’яненка» Кобзар сумує за козацькою вольницею, згадує колишню славу рідної землі. Свою тугу автор передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили — у вітру, тирса — у степу, а чайки — у синього моря одне й те саме: де ви, преславні козаки? Запитують і водночас кличуть їх повернутися. Звичайно, повернення можливе, т тільки як повернення ідеї.

Поет намагається пробудити в нащадків гідність, колишню звитягу, запорізьке лицарство, честь. На думку Т. Шевченка, нація, яка має такі пісенні скарби, не може загинути:

Наша дума, наша пісня,

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України.

«Іван Підкова»

Поему «Іван Підкова» присвячена боротьбі українського народу з турецько-татарськими завойовниками. У поемі йдеться про морські походи запорожців. Агресивна політика Туреччини й Кримського ханства була спрямована на спустошення українських земель. Під час набігів завойовники забирали в рабство чимало українців. Потім їх продавали на невільницьких ринках Криму й Туреччини. Козаки, щоб розгромити міста-фортеці й визволити полонених, вирушали через море до Туреччини.

Іван Підкова — реальна історична постать. Сміливого отамана, який не раз очолював морські походи козаків, і оспівав у поемі Т. Шевченко.

Поема складається з двох частин. У першій автор оспівує козацькі часи в Україні, а в другій уже безпосередньо зображує морський похід запорожців до столиці султанської Туреччини — Царграда.

Перша частина оповита смутком за минулими козацькими часами. Оспівуючи славні перемоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:

Було колись — запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося: осталися

Могили по полю.

У наступних рядках відчувається віра в те, що запорожці гинули не марно:

Було колись добре жити

на тій Україні...

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине.

Друга частина поеми велична, патетична.

На фоні грізної стихії моря козаки співають. Вони йдуть визволяти своїх братів з неволі, тому настрій піднесений. Поет змалював велику довіру, яка панує в козацькому середовищі. З пошаною ставляться запорожці один до одного. Такі стосунки в козацькому війську свідчать про велич запорожців у великому й буденному водночас. Це типово романтичний образ ранньої творчості Т. Шевченка.

«Думи мої, думи мої»

«Думи мої, думи мої» — один з перших творів, у якому Шевченко окреслив коло проблем, характерних для всієї подальшої творчості: славне героїчне минуле («як та воля, що минулась»), безмежна любов до Батьківщини («серце мліло, не хотіло співать на чужині»), узагальнений образ України («степ і степ, ревуть пороги, і могили — гори»), образ царського самодержавства, що знищив козацьку волю («А над нею чорний орел сторожем літає»), самоусвідомлення себе як народного поета («В Україну ідіть, діти! В нашу Україну»), екзистенціальні мотиви власної самотності («Не питали б люди, що в мене болить. Не питали б за що проклинаю долю. Чого нуджу світом? «Нічого робить», — Не казали б на сміх...»)

«Катерина»

Поема написана в Петербурзі в 1838 році, коли Т. Шевченко був уже на волі, навчався в Академії мистецтв. Поема має присвяту «Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года». За жанром — ліро-епічний твір. Ситуація, що лежить в основі сюжету поеми (дівчина полюбила чоловіка, довірилася йому, а він покинув її) є вельми поширеною в літературах різних народів. Т. Шевченко читав твори з подібними сюжетними мотивами («Кларису» С. Річардсона, «Бідну Лізу» М. Карамзіна, «Еду» Є. Баратинського). Однак він інтерпретує цей сюжет абсолютно по-своєму. Він звертає увагу на зруйновану долю жінки-матері, від якої через те, що народила «незаконну» дитину, відвернулися батько, матір, усе село. У ліричних відступах поеми автор співчутливо ставиться до Катерини («Катерино, серце моє, лишенько з тобою»). Та він не засуджує батьків, які виганяють доньку з дому. Тільки в контексті народної моралі можна зрозуміти позицію автора, який поклонявся материнству:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Поема починається зверненням- застереженням поета до українських дівчат:

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями.

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Ю. Івакін зауважує: «В «Катерині» слово «москаль» означає військового, офіцера царської армії, чужинство якого на українському терен, загострено відчувала висока національна свідомість поета».

В українській літературі існує чимало описів постою загонів царської армії в селі. Це явище було звичним. У повісті Шевченка «Наймичка» читаємо: «Когда вы въезжаете в мало российское село и видите у ворот на высоком шесте несколько соломенных кисточек, это значит, что в селе не пехота, а кавалерия квартирует». Розташування військових викликало в багатьох недобрі передчуття: «Вздрогнуло сердце не одного чернобрового косаря при виде этих зловещих вех. Не один из них припомнил страшные, трагические рассказы про бесталанных покрытою».

Композиційно поема складається з п’яти розділів. Шевченко дуже коротко говорить про стосунки Катерн ни й офіцера:

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Зав'язка подій — знайомство Катерини з офіцером, його від’їзд і народження в Катрі нешлюбного сина, односельці «кують речі недобрії» щодо Катерини. Одна з найдраматичніших сцен у поемі — вигнання Катерини з дому:

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Остались сиротами

Старий батько й мати.

Кульмінація сюжету поеми — зустріч Катерини з офіцером-спокусником. Він ганебно втікає, не бажаючи подивитися на дитину, грубо відштовхнувши ту, якій присягався.

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Трагічна смерть Катерини в кінці розділу — розв’язка сюжету.

Найкоротший, п’ятий розділ, виконує роль епілогу. Катрин син — поводир сліпого кобзаря. Завершальна сцена поеми — москаль, тепер уже великий пан, удруге відцурався свого сина:

А пан глянув... одвернувся...

Пізнав препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Трагічну долю Катерини, яку згубили «чужі люде», Шевченко показав з винятковою силою, гуманно стверджуючи людські права матері, сироти. Царська цензура відчула ще й символічний план відтворення в поемі долі обдуреної України, бо з тексту поеми були вилучені рядки про гетьманщину й навіть пейзажний образ «ставок під кригою в неволі», асоційований з Україною.

«На вічну пам’ять Котляревському»

Елегія написана 1838 року під впливом звістки про смерть автора «Енеїди». Найбільшою заслугою великого свого попередника Шевченко вважає те, що Котляревський

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Порівнюючи поета з українським соловейком, Т. Шевченко прорікає йому безсмертну славу:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Послання «До Основ’яненка» разом з поемами «Іван Підкова» і «Тарасова ніч» підносять минуле, сповнене героїчними подіями й постатями:

Не вернеться воля,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Серце поета сповнене пекучими думками про те, що «Козацтво гине;

Гине слава, батьківщина», що «над дітьми козацькими поляки панують» . Шевченко поетизує героїчну романтику, стверджує невмирущу славу українського козацтва:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де. люде, наша слава,

Слава України!

«Гайдамаки»

«Гайдамаки» — романтична поема, національна епопея про Коліївщину — гайдамацьке повстання 1768 року проти шляхетського гноблення.

Композиційно твір вибудований так. щоб читач зрозумів, що повстання було гнівною відповіддю українського селянства на нелюдські дії польських конфедератів, які «руйнували, мордували» (розділи «Галайда», «Конфедерати», «Титар»).

Розділ «Інтродукція» є експозицією поеми, у якій зав’язуються події. «Гонта в Умані» — кульмінаційний розділ, коли автор, підкоряючись законам романтизму, відходить від історичної правди й наділяє Ґонту надзвичайною вірністю присязі, через шо той і вбиває дітей. Поема має «Епілог» та «Передмову», у якій Шевченко вказує на реалістичне, історичне коріння твору. Ґонта й Залізняк для поета, як і для народу, перейняли справу Остряниці й Хмельницького.

У поемі розвиваються дві сюжетні лінії — лінія Яреми та народного повстання. Перша сюжетна лінія Ярема — наймич-попихач у шинкаря Лейби; побачення Яреми з Оксаною; рішення йти в гайдамаки; участь у боях у Черкасах; звістка, що титаря вбито, а Оксану викрадено; люта помста шляхті за особисте горе й за знущання над людьми («...а Ярема не ріже — лютує! З ножем в руках на пожарах І днює й ночує...»); порятунок Оксани; її перебування в монастирі; одруження Яреми та Оксани; знову в битвах; «А в нашого Галайди хата на помості...».

Друга сюжетна лінія — лінія народного повстання: «На ґвалт України орли налетіли»; повстанці збираються під Чигирином; освячення ножів; початок повстання; гайдамаки в Лисянці; кривава розправа в Умані як кульмінаційна точка народної боротьби за своє звільнення; спад повстання.

Головним героєм поеми є повсталий народ, який, як і Ярема Галайда, відчув свободу, перспективу розпрямлення вільних крил:

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить...

Шевченко прагне відновити історичну справедливість, розповівши правду про причини Коліївщини. Відтворення кривавих подій підпорядковане гуманній, людяній ідеї. «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов’янська земля».

Тарас Шевченко став в українській літературі новатором у багатьох жанрах. Ця ознака характерна як для раннього, так і для пізніх періодів творчості. Раннього Шевченка називають романтиком. Це логічно. Коріння його романтизму — у фольклорному багатстві баладного жанру («Причинна», «Тополя», «Утоплена»), у загостреному інтересі до історії України, особливо до героїчної історії. Романтизм для Шевченка — не лише літературний напрям, це спосіб світобачення (Є. Маланюк), «повна настроєність душі».

Період «трьох літ»

Подорожі в Україну 1843-1845 рр. здійснили переворот у світогляді письменника. Збірка «Три літа», яка з’явилася в процесі еволюції настроїв Тараса Шевченка, засвідчила, що сентиментальні та романтичні мотиви полишили поета. «Не плачу й не співаю, а вию совою», — так пише він в однойменному вірші. У посланні «Гоголю» Т. Шевченко відкриває трагічну правду про своїх сучасників: «Всі оглухли — похилились В кайданах... байдуже...» На зміну романтиці приходить драматичне усвідомлення національного самозабуття й самознищення, бо батько не карає сина за зраду, а «...викохає, та й продасть в різницю москалеві».

У 1845 році Шевченко двічі гостював у Козачковського. І з кожним із цих відвідин у нього пов’язані пам’ятні спогади й важливі творчі звершення.

«Писав ніби граючись», — згадував Шевченків приятель лікар Андрій Козачковський. Так, очевидно, можна писати лише в стані величезного творчого піднесення й розкутості, у стані високого натхнення. Тієї «благословенної» осені в Переяславі були написані поеми «Наймичка» й «Кавказ», посвята П. Шафарикові до поеми «Єретик», а згодом і геніальний «Заповіт».

Лікуючись у В’юнищі, Шевченко в стані справжнього творчого екстазу протягом одного тижня створив «І мертвим, і живим...», «Холодний яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі», «Три літа» — шедеври світової поезії.

А між ними, крім уже названих творів, були ще й «Єретик», містерія «Великий льох», політична медитація «Стоїть в селі Суботові»...

Тематичний цикл становлять вірші-медитації «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», поема-містерія «Великий льох». «Можна з певністю сказати, — зауважує П. Зайцев, — що власне там, на руїнах Суботова й Чигирина, зародилось у Шевченка непереможне бажання бити у дзвони на сполох, будити «живих і мертвих» земляків, грозити їм карою, що розпадеться над ними, благати й проклинати. Тут Шевченко виріс у пророка... Тут він, думаючи про «сплюндровану», «обчухрану» москалями Україну, дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло — злуку з Москвою».

«Розрита могила»

Твір, пов’язаний з археологічними розкопками в Березані. Розкопуваная «москалем» козацьких могил для Шевченка є нищенням і пограбуванням національних святинь України, з чим поет не може змиритися.

«Чигирине, Чигирине»

Чигирин — повітове місто (тепер районний центр Черкаської області). Під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. було резиденцією гетьмана Богдана Хмельницького. Спостерігаючи руїни Богданової столиці, поет ставить питання собі й своїм сучасникам, на яке не знаходить відповіді:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?

Край неволі та байдужих як до власної долі, так і до долі Батьківщини рабів, — край колишньої козацької звитяги:

... заснува Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю

зацвіла,

В калюжі, в болоті серце

прогноїла...

Неодноразово у творах цього періоду Шевченко звертається до постаті Богдана Хмельницького, і оцінка діяльності гетьмана у Шевченковій спадщині неоднозначна: «Великий, славний... та не дуже».

«Стоїть в селі Суботові»

Суботове (Суботів) — одна з резиденцій Богдана Хмельницького. Саме в Суботові, за заповітом великого гетьмана, він і був похований у побудованій за його наказом церкві. Через кілька літ, коли в Україні, з благословення московського царя, господарюватиме шляхта — вона викине домовину з прахом Хмельницького з церкви. Дивлячись на руїни Богданової церкви, яку «вдячні правнуки» занехаяли, поет знову не може втримати гіркі докори:

Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Україну!

За те тобі така й дяка.

«Великий льох»

Поема-містерія. Містерія (грецьке mysterionтаємниця, таїнство) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма. У пізніший період - різновид романтичної алегорично- символічної поеми, для якої характерне поєднання фантастичного з реальним, таємничість, символіка, філософічність і тяжіння до драматизації.

У поемі відчуваються ремінісценції з історії України доби Хмельницького, Петра І і Катерини II. Символіка теми ускладнена. Як зауважує С. Смаль-Стоцький, головний образ першої частини «Три душі» — це три України, що караються за гріхи. Перша — Богданова. Злучившись із Москвою, вона цим отруїла все живе в собі. Несвідомість результатів Переяславської ради нікого, за Шевченком, не звільняє від відповідальності за неї. Друга «душа» — та, що стала на боці Петра проти Мазепи, «всякому служила, годила». Рівень свідомості тих, які не пішли за Мазепою, Шевченко відбив означенням «недоліток». Третя — «малоросійська» материнська Україна, що вже й не говорила, тільки плакала. Три ворони — «інтернаціоналістичні каналії», що користуються темнотою українців. Вони пророкують народження в Україні близнят:

Один буде, як той Ґонта

Катів катувати!

Другий буде ... оце вже наш!

Катам помагати.

Три лірники: сліпий, кривий і горбатий, символізують каліцтво духу — тяжкий набутий гріх України. У такому контексті сам образ великого льоху втілює трагічне, але й героїчне в історії Батьківщини, її приховані сили.

«Сон» («У всякого своя доля»)

«Сон» — ліро-епічна, сатирична поема, жанр якої сам автор визначив як «комедію». Цілком можливо, що підзаголовок «комедія» був навіяний «Божественною комедією» Данте, зокрема її першою частиною «Пекло». Вступ до поеми «У всякого своя доля» є філософським узагальненням загальнолюдських пороків: «Той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світу зазирає — чи нема країни, щоб загарбать...» Заключним акордом вступу звучить обурене гнівно- саркастичне на адресу сучасної інтелігенції: «А братія мовчить собі, Витріщивши очі».

Для основної оповідної частини твору обрано форму сну. Композиційно твір складається з трьох частин, у яких зображено Україну, Сибір і Петербург.

Україна для поета — країна контрастів. Голос Шевченка-гуманіста знову стає на захист «отих рабів німих»:

Он глянь, — у тім раї, що ти

покидаєш,

Латану свитину з каліки

знімають,

З шкурою знімають...

Прийом сну дав змогу відтворити панораму імперії. Картини «пекла у раї» спонукають Шевченка на діалог з Богом, бо, мабуть, тільки він може знати: «Чи довго ще на сім світі Катам панувати?»

«Сибірська» частина поеми осяяна благородним сяйвом, яким оповитий «цар всесвітній, цар волі» — образ борця проти тиранії та деспотизму. Г. Клочек зауважує: «На мою думку, Шевченко створив символічний образ борця із самодержавною системою — борця за волю, за демократичне суспільство. Згадаймо, що за євангельською легендою Христос був розп’ятий між двома розбійниками. У Шевченка ми бачимо «царя волі» між «злодієм штемпованим» та «розбійником катованим». Ісуса Христа увінчали під час розп’яття на Голгофі терновим вінком. У Шевченка борець за волю увінчаний штемпом.

Петербург змальований штрихами досвідченого маляра, адже поет сам собі блукав вулицями туманної столиці й неодноразово зупинявся перед вершником на коні, що простягає руку, мов увесь світ хоче загарбать і читав напис: «Первому — Вторая», щ. мим криком звучало гірке yсвідомлення заслуг, увіковічнених камені:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

В унісон Шевченковим звинуваченням звучать голоси царевих жертв — гетьмана Полуботка:

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах.

Запорізькі козаки теж знайшли тут своє пристанище:

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

Нерідко зустрічався Шевченко в Петербурзі із землячками-перевертнями, які викликали тільки огиду в душі поета.

Землячок-українець, який трапився ліричному героєві поеми «Сон». дуже непривабливий. Його мова жахлива, своєї рідної він відцурався, а чужої так і не навчився. Дешеві «цинові ґудзики» на мундирі «землячка» свідчать, що він належить до дрібних чиновників. Проте пихи в нього багато. Пишається, що став «здєшнім». що знає всі входи й виходи. Про себе думає як про освічену людину («Мы, брат, просвищенны...»), але ця його (.освіченість» зводиться до того, що він навчився брати хабарі. У Шевченка різко негативне ставлення до цієї морально деградованої людини.

«Сміх і сльози» викликала в ліричного героя сцена «генерального мордобитія» (І. Франко) у царському палаці. Поет не співчуває тим, кого б’ють, — «блюдолизи», а навпаки, іронічно ставиться до них саме через те, що їх б’ють, з них знущаються, а вони тільки радіють від того й кричать: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!., ура!..». Вони стогнуть, бо замордовані, але при цьому Господа благають «за батюшку».

Шедевр світової сатири — поема «Сон» — стала одним з основних доказів звинувачення Шевченка у III відділі жандармерії в написанні віршів «підбурливого змісту».

«Кавказ»

Поема написана 1845 року під враженням од звістки про загибель на Кавказі поетового друга Якова де Бальмена від рук кавказців. Гнів автора спрямований не проти них, а проти загарбницької політики Російської імперії:

Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну.

Автор розуміє, поділяє і схвалює прагнення народів Кавказу бути вільними:

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая!

Багатолітні змагання за право бути вільним викликають у Шевченка почуття поваги до незламного народу. З їдким сарказмом звертається він до тих, хто змирився:

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

У поемі переосмислено світовий сюжет античного міфу про титана-богоборця Прометея, якого прикуто до скелі саме в горах Кавказу.

Поема «Кавказ» — це сатира, спрямована проти імперії, яка прикриває християнськими та просвітницькими гаслами свої ненаситні колонізаторські інтереси:

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана...

Поема «Кавказ» є свідченням геніальної прозірливості Тараса Шевченка, світло його істини сягає сучасності, майбутніх віків прийдешніх поколінь, допоки будуть існувати імперії та загарбники.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнее посланіє»

Жанр послання представлений в українській літературі творами Мелетія Смотрицького («Тренос»), Івана Вишенського («Послання до єпископів»). Послання — твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Однією з основних рис цього жанру є гострота, актуальність порушених у творі проблем, публіцистичність. Якщо виходити з назви, Шевченкове послання мас всеукраїнську адресу, передусім автор апелює до української інтелігенції.

Під час перебування в Україні Шевченка, уже як відомого поета і художника, часто запрошували погостювати в мастках заможні поміщики. Серед українського панства тих часів немало було освічених патріотичних людей, як-от: родина Тарновських (володіли маєтком у Качанівці), «старий панич» Віктор Забіла — український поет, Євген Гребінка, і, звичайно ж, Пантелеймон Куліш. «В особі Куліша Шевченко вперше зустрів українця цілком новітнього типу, про який мріяв і якого шукав — справжнього українського патріота, що мав перед собою виразний ідеал розбудовування української культури і ширення української національної свідомості» (П. Зайцев). Це і Михайло Максимович — заслужений дослідник ипрод11(ІІ творчості, і Олександр Афанасьев, Чужбинський, і Яків де Бальмен і Микола Костомаров, і Опинас Маркович, і Микола Гулак, і Яків Кухаренко, і Андрій Козачковський...

Та частіше зустрічалися такі, які на словах були щирими патріотами та народолюбцями, а насправді ж вони жорстокі кріпосники. Шевченко однаково ненавидів як кріпосницьку сутність тогочасного панства, так і його зрадницьку щодо своєї нації поведінку:

І знову шкуру дерете

З братів незрячих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову...

Пристрасно та гнівно звучать слова Шевченка, коли він засуджує своїх сучасників:

✵ за пасивність і байдужість:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

✵ за незнання рідної мови:

І всі мови

Слов’янського люду —

Всі знаєте.

А своєї дастьбі.

✵ за надмірну романтизацію козацької слави:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу.

Шевченко саме в цей період переосмислює своє ставлення до історії, минулого України, позбавляючись романтичного пафосу. Реалістично сприймаючи українську історію, він закликає наївних патріотів не ошукувати себе, а бачити історію такою, якою вона була насправді.

Із сарказмом поет зауважує, шо козацькі нащадки негідні вихваляти подвиги предків:

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, лій топили.

Шевченко поскидав з п’єдесталів колишніх лжезаступників народних, розвінчав «тяжкі діла» тих, хто кров’ю вмивав українську землю та засівав її «окраденими вольними трупами»: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.

Т. Шевченко — палкий і послідовний патріот свого народу, своєї країни, — бо ж для нього

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра...

«Послання» Шевченка для сучасної України надзвичайно актуальне. Поет ніби змоделював образ національної еліти, показав, якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Досвід новітньої історії доводить, що найбільшого соціально-економічного та духовно-культурного прогресу досягають переважно країни, які у своєму розвитку спирались на національні традиції. При цьому вони завжди вміли «чужому научатись».

Посланням «І мертвим, і живим...» Шевченко започаткував в українській літературі традицію «вимогливої» любові. Саме так треба розуміти критичний, викривальний пафос, яким сповнений безсмертний твір: «Велика любов прозірлива і вимоглива. Вона може породжувати і гнів, і сором. Шевченко — творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того «національного сорому» (вислів К. Маркса), який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Подібні мотиви знайомі багатьом літературам світу, а особливо літературам народів, що переживали національне пригноблення, катастрофу чи занепад і які піднімалися на велику справу національного відродження» (І. Дзюба).

«Єретик»

Поема «Єретик», написана 1845 року, — художній вияв слов’янофільської ідеології Т. Шевченка, що невдовзі став кириломефодїївцем. Єретик — людина, яка відступилася від догм панівної релігії. Католицька церква оголосила єретиками видатних філософів і вчених: Джордано Бруно, Томмазо Кампанеллу, Галілео Галілея та ін. Єретиком був проголошений також ідеолог чеської Реформації, професор Празького університету й проповідник Ян Гус (1371-1415), який гостро викривав у своїх творах, лекціях католицьке духівництво й німецьких феодалів. Головний герой поеми «Єретик» — Ян Гус, в основу покладено події початку XV ст. у Чехії. Кульмінація поеми — судилище в Констанці та спалення Яна Гуса у вогні інквізиції. Художні засоби в поемі максимально розкривають ідейний задум автора: возвеличення реформатора — «єретика» («Мов кедр серед поля Ліванського,— у кайданах став Гус перед ними!») і викриття духовної й світської влади («Зашипіли, мов гадюки, ченці в Ватікані»). Фінал «Єретика» передає впевненість поета, що боротьба за національну волю триватиме:

Постривайте!

Он над головою

Старий Жижка з Таборова

Махнув булавою.

Ян Жижка — національний герой Чехії. Після спалення Яна Гуса очолив визвольну війну чеського народу проти німецьких феодалів і римсько-католицької церкви.

Поема «Єретик» присвячена П. Шафарикові, чеському і словацькому філологові, історику, який у своїх працях пропагував ідеї єдності слов’янських народів.

Братською ідеєю «слов’янської сім’ї» пройнятий твір:

І брат з братом обнялися

І проговорили

Слово тихої любові

Навіки і віки!

І потекли в одно море

Слов’янськії ріки.

«Наймичка»

Поема «Наймичка», написана 1845 року, стала логічним продовження теми материнства у творчості Шевченка. Психологічна драма Ганни, яка все життя спокутує гріх, — народивши без шлюбу дитину, підкидає сина заможним людям,— увінчана щастям материнства, хай і схованого від людей. Поема «Наймичка» передає уявлення автора про звичайне, людське щастя. Тут опоетизовано патріархальний уклад родинного й побутового життя хутірської сім’ї, заможного та непоруйнованого, моральні цноти простолюду, потяг його до краси, до духовності. «Краса етичного ідеалу, піднесення родини як основи суспільства роблять «Наймичку» вершинним явищем європейських літератур» (В. Погребенник).

«Заповіт» («Як умру, то поховайте»)

Цей твір можна вважати одним з національних гімнів України. Шевченко написав його в час тяжкої хвороби у грудні 1845 року. Та, як зауважує Г. Клочек, не слід перебільшувати значення цього факту. Безсумнівно, що поет думав про можливу смерть. Але ймовірніше, що рядки «Заповіту» почали складатися ще раніше. «Як ніколи раніше, Тарас Шевченко усвідомлював свою значимість як поета: щойно він пережив кілька місяців геніального творчого злету. Піднімався до найвищих духовних вершин, до геніальних прозрінь. Він знав справжню вартість створеного ним. «Заповіт» — останній твір, написаний у цей період. Він завершував вулканічний творчий вибух. Після «Заповіту» поет довго, майже півроку нічого не писав: відбувалося накопичення творчої енергії» (Г. Клочек).

Безперечно, Т. Шевченко був знайомий з «Пам’ятником» Горація, знаменитим твором давньоримського поета, що започаткував у світовій літературі традицію створення своєрідних заповітів, з якими поети звертаються до нащадків. Шевченко ~ випускник Академії мистецтв, у якій велику увагу приділяли вивченню історії та культури античного світу, — не відчував труднощів у Прийманні цього твору. До того ж він був знайомий з переспівами Горацієвого «Пам’ятника», що належали Ломоносову, Державіну, Пушкіну. І Горацій, і Пушкін, коли говорили про свою майбутню славу, зовсім не переоцінювали її — історія повністю підтвердила їхні слова. Можливо, названі поезії спонукали Шевченка до написання власного «Заповіту», але їхній вплив мало помітний. Якщо Горацій і Пушкін у перших строфах писали про пам’ятники, які вони собі вибудували власною творчістю, то й Шевченко говорить про пам’ятник, яким має стати степова могила, де він просить себе поховати. Шевченко не оцінюватиме свою творчість, не вишуковуватиме в ній те, що, на його думку, принесе славу в прийдешніх поколіннях. Йому хотілося б, щоб нащадки згадали його «незлим, тихим словом». Шевченків заповіт — порвати кайдани, вибороти волю. Це найсокровенніше бажання, мрія його життя.

«Давидові псалми»

«Давидові псалми» були першим Шевченковим переспівом біблійних текстів, поезією яких він захоплювався, часто декламував уголос. Псалтир (так називається частина Біблії, що містить псалми) у дяківській школі, де Тарас навчався грамоти, замінював і буквар, і читанку. Пізніше, коли він служив у дяка, йому часто доводилося читати Псалтир над померлими.

Біблійні тексти складні й потребують напруженого осмислення. Зате вони щедро винагороджують читачів своєю мудрістю, глибиною загальнолюдських істин, афористичністю висловів. Переспівами псалмів поет актуалізував довічні морально-етичні цінності, започаткувавши цим духовну традицію нового письменства. Центральні в переспівах — мотив незабутньої патріотичної любові, ідея братолюбія і образ «сім’ї великої». Часом псалом був тлом для виразу власних антисамодержавних ідей зі звертанням до Бога «поможи нам встать на ката знову». «Давидові псалми» пройняті щирим релігійним почуттям. Завдяки церковнослов’янській лексиці переспіви набувають піднесеного, патетичного чи драматичного тону.

Творчість періоду заслання

Цикл «В казематі»

5 квітня 1847 року при в’їзді в Київ Тарас Шевченко був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства, братчиків заарешували раніше. Роздуми про свою долю, долю однодумців-товаришів, туга за Україною — основні мотиви віршів, написаних в казематі. Народними піснями навіяні поезії «Ой одна я, одна...», «Рано-вранці новобранці, що варіювали народні мотиви. 3наменита пейзажна мініатюра «Садок вишневий коло хати» з’явилась як результат ностальгії Шевченка за рідним краєм. У цій поезії автор малює вимріяну ним гармонію краси природи й радості життя у взаємній любові в органічному зв’язку з природою.

У вірші «М. Костомарову» знову звучить характерний для Шевченка мотив самотності в цьому світі («І жалем серце запеклось, що нікому мене згадати!»). Це почуття переростає в німотний крик, викликаний неможливістю розділити з кимось свою долю:

Молюся! Господи молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

«В неволі тяжко...» Вражають своєю гіркою правдивістю, безнадією, приреченістю міркування 33-річного поета про долю:

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Справді, з прожитих 33 років (вік Ісуса Христа), 9-років — офіційного статусу вільної людини «хоть на чужому, та на полі...». У хвилини розпачу приходить каяття, відчуття власної провини за те, що опинився за ґратами:

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Сумніви Шевченка в правильності убраного шляху породжені розлукою з вітчизною:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа хвалить.

«Чи ми ще зійдемося знову?» Можливо, цей твір був написаний, коли братчикам оголосили вирок, або вже на засланні. Шевченко говорить про «степи і дебрі», куди їх заслано, закликає своїх однодумців молитися Богу, згадувати один одного й змиритися. І залишає їм і нам ще один заповіт:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Попри сумніви, що терзають душу й бентежать розум, Шевченко вірить у благородну мету й місію товариства, яке «слово правди і любові» понесе шляхами долі.

«Мені однаково...» Усі запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — усе це довершено виконаний літературний прийом (Г. Клочек), завдання якого полягало в тому, щоб з особливою силою наголосити на тому, що поетові й справді не однаково, щоб створити в читача враження виняткової важливості сказаного:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Незважаючи на сувору заборону писати та малювати, Тарас Шевченко створює мистецькі твори на засланні, бо тільки так може самовиразитися. Осмислюючи свій стан і життєву позицію, поет проголосив: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

Ностальгічна пам’ять про Україну оповита в Шевченкових творах цього періоду ореолом святості й палкою мрією жити в Україні: «І серцем лину в темний садочок на Україну».

У світ спогадів і дум автора, які прилітали з-за «Дніпра широкого», вводять автобіографічні поезії «N.N» («Мені тринадцятий минало»...), «І золотої й дорогої». Та навіть туга за рідним краєм не дозволяє Шевченкові забути людської кривди, соціальної несправедливості:

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози...

(«Якби ви знали, паничі»)

Відчай і протест викликають у нього спогади про погоріле село й німих кріпаків («І виріс я на чужині»), результатом чого є проголошення ідеї соціальної революції, щоб «не осталось сліду панського в Украйні».

Події і постаті історії оживають на сторінках «захалявних» Шевченкових книжок: поема «Іржавець» висловлює симпатії до Мазепи, поема «Заступила чорна хмара...» підносить іншого «славного гетьмана» — П. Дорошенка. Мрія про «братерську волю» українців, яка поверне історичний шанс батьківщині, втілена в поемі «Чернець».

Повертається Шевченко до улюбленого свого жанру раннього періоду творчості — балади («У тієї Катерини»), засуджує кріпосництво («Варнак»), заперечує національну несвідомість («Москалева криниця»).

Невільницькі вірші багаті на особистісні мотиви. Смуток за втраченими «літами невольничими» долається лише розрадою від «мережання» віршів («Лічу в неволі дні і ночі»). Нудьга в «незамкненій тюрмі» робить поетові навколишній світ, природу непривабливими («І небо невмите, і заспані хвилі...»).

Творчість останніх років

«Неофіти»

Т. Шевченко розпочав писати поему 1857 року (по дорозі із заслання) і присвятив її талановитому акторові М. Щепкіну (колишньому кріпакові, викупленому з неволі), який мораль. но підтримував поета й одним з перших зустрічав його в Нижньому Новгороді.

Твір складається з епізодів, пов’язаних темою великої правди, що повинна переродити світ, а також ліричних відступів і коментарів автора, 14 розділів сконцентровано навколо конфлікту між деспотом Нероном (у його образі вгадується Микола І) і носіями правди — неофітами — так називали перших християн. По- дієвою основою поеми є мученицька смерть Алкіда разом з іншими неофітами (читай — борцями за свободу). Алкідова мати, витримавши випробовування, пішла слідами апостольської місії сина.

«Сон» («На панщині пшеницю жала»)

У поезії створено уявою поета ідилічну картину майбутнього, коли народ буде господарем своєї долі на своїй землі:

На вольній бачиться, — бо й сам

Уже не панський, а на волі;

І на своїм веселім полі

Удвох собі пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть...

«Доля», «Муза», «Слава» — триптих

На противагу раннім творам, у яких поет часто докоряв своїй долі, пізній Шевченко усвідомлено приймає шлях, накреслений найвищою силою і вважає його правильним та достойним:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Як перед алтарем — престолом Всевишнього — звучать ці слова своєрідним звітом людини за пройдений шлях, пройняті пророчо-творчим самопрозрінням.

«Я не нездужаю…»

Роки після заслання (1858-1861), прожиті в Петербурзі, сповненні очікування омріяної волі для селянства. Закінчення похмурої миколаївської епохи й прихід до влади Олександра II, який тоді був прихильником радикальних реформ, сприяли пожвавленню суспільного життя, посиленню боротьби прогресивних сил за скасування кріпацтва. Останні дні життя Т. Шевченка були пройняті тривожно-болісним сподіванням найзаповітнішої мрії: «В неділю 19 лютого (3 березня 1861 року за новим стилем) хворого провідав інж. Ф. Черненко. Це був день шостих роковин воцаріння Олександра II. У цей день усі чекали опублікування царського маніфеста про звільнення селян від кріпацтва. Коли Черненко ввійшов до хати, поет стояв під вікном, спершись руками об стіл. В очах його і в усій болісній постаті видно було схвильованість від дожидання. Замість привітання Шевченко запитав гостя:

— Що?.. Є!.. Є воля? Є маніфест? — і, глянувши в вічі Черненкові, зрозумів, що маніфеста нема. Глибоко зітхнувши, сказав: — Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?! — кинувши гостру фразу, закрив лице руками і, впавши на ліжко, заридав. Черненко потішав друга, запевняючи, що маніфест уже підписаний, а лише опублікування його відкладене на піст — на 5 березня, «щоб народ зустрів волю не по шинках, а по церквах» (П. Зайцев). Не судилося Шевченкові бути свідком цієї події. Антикріпосницький мотив завжди був центральним у творах колишнього кріпака Шевченка. У вірші «Я не нездужаю...» (1858) поет передає стан напруженого, болісного, тривожного очікування:

І серце жде чогось. Болить,

Болить і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Та в пасивній бездіяльності бачиться небезпека:

Лихої тяжкої години.

Мабуть, ти ждеш...

Від самодержавства марне сподіватися волі:

Добра не жди.

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав.

Шевченко розуміє облудність царських обіцянок і тому знову проголошує ідею національно-визвольного повстання:

... Треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

«Ісая. Глава 35» («Подражаніє»)

Жанр переспіву з Біблії. Подражаніє — один з улюблених жанрів поета. «Давидові псалми» (1847) були першим Шевченковим переспівом біблійних текстів. Після заслання поет кілька разів звертався до цього жанру («Подражаніє Ієзекіїлю», «Осія. Глава XIV»).

Поезія «Ісая. Глава 35» є гімном вільній людині на вільній землі, вона повністю присвячена темі щастя народу, що дочекався волі.

Порівнюючи образну систему 35 розділу книги пророка Ісаї «Блаженство божого народу по муках з «Подражанієм» Шевченка, спостерігаємо, що митець використав у своїй поезії майже всі опорні образні моменти біблійного тексту;

✵ «розплющаться очі сліпим і відчиняться вуха глухим»;

✵ «буде скакати кривий, мов олень»;

✵ «буде співати безмовний язик»;

✵ «води в пустині заб’ють джерелом, і потоки в степу! І місце сухе стане ставом, а спрагненний край збірником вод джерельних».

Окрім того, автор уніс у поетичний текст кілька нових образів, які певною мірою наблизили зображував- картину до Шевченкового часу, активізували її смисл.

Шевченко фактично не відступає від композиції біблійного тексту а повторює його смислову структуру Спочатку йде загальна картина пустелі, що поступово розквітає:

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле не повитая

Квітчастим злаком!

Пустеля зазеленіла, укрилася квітами — з’явився зелений рай. На цьому тлі по-весняному розквітлої природи до людей приходить довгождане звільнення;

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Шевченко намагається залишити у своєму переспіві якомога більше образно-смислових моментів з першоджерела. І якщо автор додає свої образні штрихи, то вони наповнюють твір характерним Шевченковим поетичним змістом. Вони органічно поєднуються із суто біблійними мотивами:

Тоді, як, Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита

Прокинеться...

Категорія Правди, Найвищої справедливості — це категорія із Шевченкового поетичного світу.

Біблійні образи є найвищою мірою художніми, і поет прагне їх максимально зберегти. Проте в його поезії на берегах річок та озер ростуть не тростини й папірус, а гаї. Цей штрих «натякає», що йдеться про майбутнє звільнення не так ізраїльського, як українського народу.

«Марія»

Ліро-епічна філософська поема, у якій на матеріалі біблійної образності осмислено найактуальніші проблеми людського буття.

Поема стала заключним акордом наскрізної для творчості поета теми материнства, особливо материнства зганьбленого, зневаженого, тобто теми матері-покритки, яку поет зобразив у різних ситуаціях, пережитих різними жіночими характерами. Якщо Катерина, Сліпа, Марина, Титарівна не змогли подолати трагізму власної ситуації, то вже наймичка Ганна заради того, щоб її син жив достойним людським життям, зрікається власного імені, материнських прав. Відьма, розплатившись божевіллям за жадобу помсти над паном-кривдником, морально одужує в праведному служінні односельцям. Поет найвище підносить матерів-страдниць, чиє життя є втіленням високої та всеосяжної любові до людей, проголошеної християнством: на цей шлях стає мати неофіта Алкіда після його мученицької смерті; втіленням жертовного материнства й високої духовності є Марія, Матір Божа.

Основним джерелом для сюжету поеми стала євангельська оповідь про Марію, Йосипа та Ісуса. Події євангельської історії поет поставив «на чисто людському ґрунті» (І. Франко).

Образ Марії є центральним у розгортанні подій: її доля, мрії, зустріч з апостолом, заміжжя, народження Сина, втеча до Єгипту, повернення, перші роки життя в Назареті й виховання Сина, тобто саме ті події, які найповніше розкривають материнство Марії, віддану любов до Сина, навчання його добра — ті риси й учинки, без яких її Син не виріс би в Боголюдину.

На переконання поета, висловлене і в поетичних, і в прозових творах, узагалі саме мати — головна вихователька й навчителька добра й любові до людей — це її роль у суспільстві.

І Марію зображено такою ідеальною матір’ю, причому матір’ю стражденною-покриткою, яку Йосип, по-батьківськи люблячи свою наймичку, врятував від побиття камінням, одружившись із нею. Шевченко малює високу шляхетність, порядність і надійність Йосипа, який рятує життя Марії та її Синові. Це типово український сільський дід-тесляр і бондар, з характерними рисами зовнішності. У зображенні постатей і буднів святої родини загальнолюдський ідеал за традицією світового мистецтва набув суто національної форми вияву.

По-своєму реконструювавши сюжет, український поет подав Марію продовжувачкою місії Христа: розіп’ята фарисеями за ширення «правди божої», вона вже встає на землі, щоб стереглися «фараони».

Поема «Марія» говорить про Шевченка як про «філософа, носія остаточної правди, відважного експериментатора з мовою, поетичними образами, стилем» (Ю. Шевельов).

Інтимна лірика

Земний світ для Тараса Шевченка — це світ «Широкий та веселий, ясний та глибокий». І такий світ неможливий без кохання.

Шевченко кохав і був коханим, мав свій ідеал жінки. Інтимний світ поета — цілий океан, розлитий у його баладах, віршах, ліро-епічних поемах.

Уже в ранніх баладах Шевченко, оспівав таке кохання, над яким невладна навіть смерть. Усе життя поет згадував своє перше кохання, Оксан Коваленко, «чужу чорнобриву», згадував своє щастя від того, «як побачить диво — твою красоту».

Самобутність любовних віршів Кобзаря — передусім в оспівуванні дівочої цнотливості, високої моральності. Лірична героїня вірша «Зацвіла в долині» на щебет пташечки вийшла з хати, а назустріч — «козак молоденький». Кохання козака й дівчини таке ж чисте й незаймане, як білий цвіт калини. Розквітле перше кохання цих двох молодих людей підкреслює образ квітучої калини, чистоту кохання — біла світлиця, біла хата, красу першого почуття - пісня, яку вони вдвох виконують, а їхню фізичну незайманість — невинний поцілунок. Тому логічним є риторичне запитання автора наприкінці поезії: «Якого ж ми раю у Бога благаєм?» Без кохання людина не може повноцінно жити, без кохання «літа тії молодії марно пронеслись», без кохання «не живем, а тільки ходим та згадуєм тії годи, як жили колись»- Поезія «У широкую долину» побудована у формі спогадів молодої пари, яку розлучила доля. Три сходинки цієї долі: «снилось — говорилось», «не побрались» — «помарніли обоє». І як наслідок: «Не живем, тільки ходим». Ліричний герой сумує за втраченим коханням.

Поезія «Не тополю високую» побудована за принципом художнього паралелізму. Висока одинока тополя — струнка самотня дівчина; вітри шматують тополю — доля кривдить чорнобриву, народжену для любові дівчину. Та судилося їй увесь вік продівувати. Поет розуміє, що без милого страшна жіноча доля:

Ой мамо,

Страшно дівувати,

Увесь вік свій дівувати,

Ні з ким не кохатись.

Серед віршів Тараса Шевченка про кохання особливе місце займають автобіографічні: «Г. 3.», «І станом гнучким, і красою», «Ми в купочці колись росли».

Драматургія

Драму «Назар Стодоля» Т. Шевченко написав у 1842 році. За жанром це соціально-побутова п’єса. Її опублікував П. Куліш лише 1862 року (після смерті автора). Твір дійшов до нас повністю, але не в первісному варіанті.

В основі п’єси — соціально-побутовий конфлікт, що розгортається на тлі історичного минулого України після Національно-визвольної війни 1648-1654 рр.

Козак Назар Стодоля й дочка сотника Хоми Кичатого Галя кохаються. Батько ж надумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника, багача. Сприяє цьому й ключниця Стеха, а закоханим допомагає Гнат Карий, побратим Назара. Після довгої боротьби сотник змушений дати згоду на шлюб Галі з козаком.

Сотник Хома Кичатий є типовим представником козацької верхівки. Метою свого життя він бачить збагачення й оволодіння полковничою булавою. Егоїстичний, безчесний розжирілий багач, він готовий віддати заміж свою єдину дочку Галю за старого, але багатого чигиринського полковника Молочая. Кичатий — моральний покруч. Коли він має владу над Назаром, то знущається з нього, коли ж змінюються обставини, то падає перед козаком навколішки.

Стеха — тип хитрої, підступної й користолюбної людини. Вона мріє вийти заміж за Хому. За гостинець допомагає закоханим, а потім і видає їх сотникові.

Пихатому Хомі протиставляються образи Назара Стодолі й Гната Карого. Вони належать до козацьких низів, сміливі, рішучі, вольові. Обидва щирі й віддані, вірні в дружбі й коханні.

Запорожець Назар уміє постояти за свою гідність. Натура його поетична, пристрасна, він емоційний.

Гнат Карий — стриманіший, але водночас і відчайдушніший. Урятувявши Назара й Галю, він ладен убити Хому, хоч і знає, що за козацьким звичаєм живого козака ховають разом з убитим

Образ Галі автор змалював з особливим ліризмом. Вона щира, віддана, життєрадісна, благородна душею й чиста серцем дівчина. Галя дуже любить батька н навіть не припускає, що він може її обдурити. Вона прагне волі в почуттях. Багатство не приваблює дівчину. Дівчина кохає Назара, готова на все заради нього.

П’єса «Назар Стодоля» — реалістичний твір. Сюжет драми розгортається на тлі картин народного життя й побуту. Автор майстерно зображує народні традиції й образи.

Т. Шевченко в п’єсі «Назар Стодоля» висміяв частину козацької старшини, прославив благородство та відвагу низових козаків. Ця драма розвинула новаторські традиції п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, збагатила українську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перейняв І. Карпенко-Карий.

Леонід Глібов 1827-1893 рр.

Бойки Глібова, що найбільшої слави здобули своєму авторові, наскрізь перейняті українським колоритом. Хоча він часто бере загальносвітові теми, не раз оброблені байкарями всього світу, але завжди вміє прибрати їх у оригінальне вбрання.

С. Єфремов

Леонід Іванович Глібов народився 5 березня 1827 року в с. Веселий Поділ на Полтавщині в сім’ї управителя поміщицького маєтку, у 1849-1855 рр. навчався в Ніжинському ліцеї.

Протягом 1856-1858 рр. учителював у повітовій школі на Поділлі.

1858 року переїздить до Чернігова, де розгорнув широку літературну діяльність як поет- лірик, байкар, прозаїк, драматург, фейлетоніст і фольклорист. Друкує свої твори в журналі «Основа». У 1861 — 1863 рр. видає тижневик «Чернігівський листок».

1863, 1872, 1882 рр. — три збірки байок Глібова.

Помер Леонід Глібов 10 листопада 1893 року в Чернігові, де його й поховано.

Леонід Глібов увійшов до історії української літератури як талановитий поет-лірик, класик дитячої літератури (дитячі твори підписував псевдонімом — дідусь Кенир). Був він драматургом, найвідоміша його п’єса «До мирового!» Проте «головним титулом заслуги сего талановитого поета» І. Франко вважав байки.

«Найкращий український байкопис» (І. Франко) створив понад 100 байок. Жанр байки, відомий в Україні, розвинений Г. Сковородою, Глібов удосконалив до найвищого ступеня довершеності. Байки Глібова, сповнені українського колориту здобули своєму авторові найбільшу славу.

У перші десятиліття XIX ст. байка була одним з провідних і найпопулярніших поетичних жанрів, до якого зверталися майже всі українські письменники: П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, Є. Гребінна — саме завдяки їм цей жанр набуває повнокровності й повноправності.

Жанр байки обов’язково вимагає дидактичної спрямованості, моралізаторського повчання. У невеликому за змістом алегоричному оповіданні за допомогою якогось поодинокого випадку зображується певне моральне правило.

Багатющим невичерпним джерелом тем, мотивів, сюжетів для байкарів усього світу стала Езопова байка-притча. Саме до Езопа — напівлегендарного мудреця (VI ст. до н.е.) зверталися майже всі байкарі всіх часів і народів. При цьому, зрозуміло, Езопові байки-схеми зазнавали нової художньої інтерпретації й докорінної трансформації.

Протягом тисячоліть байкарі широко користуються традиційним фабульним матеріалом із спільної міжнародної байкарської скарбниці.

Отак і Глібов, запозичуючи відомі Фабули, художньо переосмислював і видозмінював їх відповідно до власних уподобань, наснажував їх злободенним змістом, надавав виразного національного колориту й самобутнього характеру.

У творчості Л. Глібова прийнято було виділяти два періоди: дореформений і післяреформений.

Байки дореформеного періоду були спрямовані проти кріпосництва, а другого періоду — проти нових, капіталістичних порядків. Проте такий підхід є ідеологічним і примітивним, він значно спрощує універсальність широкого узагальненого змісту байок Л Глібова.

Дотепно, у широкому сміховому діапазоні — від іронії до сатири — картав Глібов людські й суспільні вади, значну увагу приділяв морально- етичним проблемам, які мають загальнолюдський характер.

«Охрімова свита»

Фабула байки досить проста: мав Охрім гарну світу, та не вмів берегти («Таскав, коли й не слід таскать»). Починає він лагодити потерту одежину, але не маючи до цього хисту, понівечив свиту так, що люди на вулиці з нього глузують:

Так от біда: куди він не поткнеться —

Усяк од реготу береться за живіт.

Слушно зауважує Б. Деркач, що в недотепному Охрімові автор малює «типового дрібного поміщика, нездатного до раціонального господарювання», будь-яку неощадливу та марнотратну людину. Навіть більше, це той «догадливий парубіка», близький до «героїв» народних анекдотів про дурнів, який покалічив мальовничий народний одяг («Іззаду вусики з червоного сукна, На комірі мережечка...»), знехтував національною традицією. Після того мусив одягати щось куце, «Неначе той німецький каптанець», і мерзнути.

«Лисиця-жалібниця»

Ця ліризована байка (термін В. Погребенника) теж присвячена етичній проблемі. Байкар застерігає своїх читачів від лукавих людей, які прикривають словами свою хижацьку суть. У поетично оспіваному «тихому гаю»:

І вдень, ввечері там соловей співав,

І пташки пурхали, зозуленька кувала,

Скрізь зеленіло, все цвіло;

Так гарно, любо там було.

Лисичка проповідує праведне життя:

От де по правді можна жить

І доленьку хвалить,

В добрі кохаться, всіх любити

Ніколи зла і кривди не чинити!

Проте лисиччина правдонька була «щербата». Як тільки трапилася нагода, «жалібниця» хутенько поїла пташат, що випали з гнізда.

Соціальне зло, несправедливість суспільного устрою також є об’єктом сатири Л. Глібова.

На світі вже давно ведеться

Що нижчий перед вищим гнеться.

А більший меншого тусає

та ще й б’є

Затим що сила є

«Щука»

Щуку притягли до суду, бо «вона такеє виробляла, що у ставу ніхто життя не мав». Іронічне ставлення до суддівства, невіра в те, що зло може бути покаране, простежується за діями тварин-суддів:

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа, —

Усе народ,як бачите, такий

Добрячий та плохий.

І хоч Щуку вирішили повісити на вербі, Лисичка врятувала злодійку, бо та частенько присилала їй «то щупачка, то сотеньку карасиків живеньких, або линів гарненьких». Щуку із ставка викинули у річку, де вона зможе й далі чинити сваволю.

«Ведмідь-пасічник»

Байка написана в пореформений період, з попередньою творчістю Л. Глібова її пов’язує подібне розв’язання конфлікту. Під перо сатири байкаря потрапили запроваджені після 1861 року земські вибори. Про те проблема чесного проведення ви борів актуальна для будь-якого часу — підлабузники, які діляться награбованим із злодієм, пропонують громадській раді призначити пасічником Ведмедя. Хоч:

Не то розумний — дурень знає

І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає.

Переповівши історію про недбале, байдуже ставлення виборців до своїх обов’язків, письменник ніби ненароком підтверджує реальність ситуації:

Таких Ведмедів на приміті

Ще трохи є у нашому повіті.

«Цуцик»

Дві життєві позиції з’ясовує Глібов в образах Цуцика — запанілого в панських покоях, і Бровка — сумлінного вартового господарського добра.

Неприйнятним для автора є підлабузницьке прислужництво, яке принижує людську гідність. Цуцикові добре живеться, бо він «на задніх лапках» вміє по-вченому служити. Автор протестує й проти пасивного, безправного мовчання українського простолюду й інтелігенції:

Бровко мовчить, і я мовчу

Води не сколочу...

«Мірошник»

Критика нераціонального господарювання. Мірошник Хома «був чоловік такий, що не гаразд за діло брався». Замість того, щоб полагодити греблю, він «спить та спить». А потім починає безладно господарювати, що спричиняє нові збитки.

Мораль байки: треба робити все вчасно й до ладу.

«Мальований Стовп»

Як зазначає В. Погребенник, ця байка є складнішою за своїм змістом, ніж зазвичай про неї писали. «В цілому ж байкар показав не процес переродження людини, приреченої на презирство, а філософськи по-сковородинівськи та ліро-драматургічно розкрив оте каяття (що не дає, проте, вороття — це вираз із байки «Лев та Миша») через придушення власної сутності, відмову від свого природженого діла».

Ключ до розуміння байки дає пояснення поетового сина, який зауважує: в основі тут реальна історія селянина, що вибився в чиновники, а потім каявся через це.

У ліричному плані передано внутрішню драму Стовпа, котрий усвідомив: щаслива для нього була та година, коли він іще був самим собою (зеленим деревом).

«Журба»

Елегія, ще за життя автора покладена на музику М. Лисенком, стала улюбленою піснею народу. Ліричний герой вірша, споглядаючи природу, проводить паралель зміни пір року з людським життям і доходить невтішного висновку:

До тебе, люба річенько.

Ще вернеться весна;

А молодість не вернеться.

Не вернеться вона.

Незважаючи на сум («Пробігли дні щасливії і радощі мої»), ліричний герой стверджує радість життя:

Як хороше, як весело

На білім світі жить!..

«Журба» — це медитація про минущість людини й вічне оновлення природи.

Творча спадщина Леоніда Глібова — ліричні перлини, байки, дитячі твори — класичне надбання української словесності.

Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) 1833-1907 рр.

Письменницький доробок Марка Вовчка був високо оцінений видатними людьми свого часу. І. Франко відніс її твори «до найкращих перл нашої літератури», а Шевченко назвав їх «джерелом істини і краси».

Марія Вілінська народилася 22 грудня 1833 року в сім'ї армійського офіцера в мастку Єкатерининське (тепер с. Козаки Липецької обл. Росія).

У 1846-1848 рр. виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Згодом жила в м. Орлі в сім’ї багатої тітки. Тут познайомилася з відомим етнографом і фольклористом Опанасом Марковчем, що відбував заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

1851 року одружилася з О. Марковичем і виїхала в Україну. Почала вивчати її мову, фольклор. Жила в Чернігові, у Києві, Немирові та Вінниччині.

1857 року в Петербурзі за редакцією П. Куліша вийшли «Народні оповідання» Марка Вовчка.

У 1871-1872 рр. редагувала журнал «Переводы лучших иностранных писателей», перекладала з французької, англійської, німецької польської (Жуля Верна, Дж. Грінвуда, Г. К. Андерсена, Б. Пруса). Разом з Д. Писарєвим перекладала «Походження людини» Ч. Дарвіна

Померла Марія Вілінська 1907 року на хуторі Долинськ (тепер м. Нальчик), де й похована.

«Народні оповідання»

До першої книги «Народних оповідань» (1857) увійшло 11 творів «Сестра», «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Сон», «Викуп», «Чумак» тощо, до другої (1862) — «Три долі», «Не до пари», «Два сини», «Ледащиця», «Чари» та психологічна повість «Три долі».

«Сестра». Як і в інших народних оповіданнях, розповідь ведеться від першої особи. Сестра спокійно-лагідно, без гніву, не втрачаючи людської гідності, розповідає про себе, про своє стражденне життя. Брат її щирий і приязний, але його дружина — черства й скупа, несправедлива жінка. Безіменна жінка-оповідачка не втратила любові до брата і його дітей, зазнала кривди и принижень.

Уже в «Сестрі» окреслилися сталі риси прози Марка Вовчка. По-перше, манеру викладу. Це оповідь від «я», оповідачка — проста селянка самозречена у вірності добрим порухам серця та слухняна господарям, до яких найнялася, фактично продавши себе в добровільне рабство задля порятунку братової сім’ї. По-друге, місце дії. Це село, ще не зруйноване й заможне, хоч у ньому з’являються розорені та пролетаризовані. По-третє, характери. Як правило — контрастні: благородні й жорстокі та невдячні, безкорисливі та ненависні до всього «мужичого». Об’єднують «Народні оповідання» морально-етичні конфлікти, колоритні побутові малюнки, тонке відчуття краси природи, багата на влучне народне слово, приказку мова.

«Козачка». Оповідання розпочато в ідилічному ключі, як і ряд інших. У вільній домашній сім’ї козака Хмари зросла дівчина Олеся, як сонечко в небі. Жила в батька-матері, лиха не знала. Та так склалася доля, що вийшла заміж по любові за кріпака Івана Золотаренка. І гарний, і роботящий, і добрий чоловік був Іван, та довелося Олесі випити гіркої долі кріпачки до дна. Викривальні інтонації проти кріпацької неволі переростають у гуманістичний протест, коли в Олесі відбирають спочатку чоловіка, потім синів.

«Ледащиця». У творі відображено природне бажання й право людини бути вільною, бути господарем власної долі. Без волі, як показано в оповіданні, людина «світом нудить», шукає втіхи в чарці, як Настя, замикається в собі, як Чайчиха. Особиста свобода перероджує людину, що психологічно передано новим світобаченням героїні: «Тоді я тільки побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура».

Усі «Народні оповідання» пройняті гуманістичним співчуттям авторки до її знедолених персонажів, особливо жінок. «їхня доля оповита ліро-драматичним серпанком, як у народних піснях» (В. Погребенник).

«Кармелюк»

Історична повість-казка. Жанр цей започаткувала в українській літературі Марко Вовчок.

Історична та фольклорна основа. Устим Кармелюк (1787-1835) — легендарний народний месник, що діяв на початку XIX ст. на Поділлі. Народився він у сім’ї кріпака, але виховувався й навчався за кордоном разом з синами поміщика. Коли ж повернувся в панський двір, покірним кріпаком бути більше не зміг. За «бунтарство» його віддають у солдати, він тікає і разом з іншими селянами організовує загін повстанців. 23 роки очолював Кармелюк антикріпосницький рух на Поділлі. Проти нього діяли загони жандармів, потім військо. Чотири рази ловили месника й засуджували до каторжних робіт, стільки ж разів він тікав. І лише підступно, із засідки, шляхтичі вбили хороброго борця за волю. Народ створив чимало легенд про свого відважного лицаря, у яких наділяє його винятковими рисами, гіперболізуючи силу, мужність, винахідливість. У фольклорних творах Кармелюк став безсмертним. Широко відома історична пісня про Кармелюка «За Сибіром сонце сходить», яку використала письменниця у своєму творі.

У казці Марка Вовчка, створеній за народними переказами, Кармелюк теж лишається жити.

Сюжетну лінію Марко Вовчок вибудовує поєднанням повстанської діяльності Кармелюка та його особистого життя. Якось Кармель зустрів молоду дівчину та й закохався в неї, незабаром Устим з Марусиною побралися. У подружньому житті Кармелюк був щасливий: «жили вони, як риба з водою», але не міг він тішитися щастям, коли стільки «людського лиха й вбожества». Народний месник словами пісні так розповідає про себе:

Зовуть мене розбійником,

Кажуть, що вбиваю,

Я ж нікого не вбиваю,

Бо сам душу маю!

Якщо візьму в багатого

Я вбогому даю,

І, так гроші розділивши,

Я гріха не маю.

Маю жінку, маю діти —

Коли ж я їх бачу?

Як згадаю про їх лихо,

Може, й сам я плачу.

Заклик закутого в кайдани Кармеля сподіватися на ліпші часи — кульмінація твору. Розв’язка твору відповідає ідеальним уявленням народу про свого романтичного героя: «Востаннє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востаннє чутка, було, розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувшись — чутка та пропала, й ані Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшли повік».

«Інститутка»

«Інститутка» — перша в українській літературі соціальна повість. Була надрукована в журналі «Основа» з посвятою Т. Шевченку. У традиційній для письменниці манері розповідь ведеться від імені персонажа з простолюду. Перший розділ повісті є експозицією: у панському дворі всі готуються до приїзду лак ночки, котра навчалася в інституті. Устина, так звати оповідачку, коротко переповідає своє життя: «Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях», «На десятиліттях взяли мене у двір». Іронічно-викривально звучать її слова про стару пані, при якій «жили спокійненько», бо битися вона стара вже була. Спокійно, розмірено, навіть смиренно переповідаючи «день при І дні», ніби ненароком, мимоволі Устина висловлює те, що сховано глибоко на споді — заповітне, вимріяне, недосяжне: «Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало». Зав’язкою е приїзд панночки й обрання Устини покоївкою. Розвиток дії настає через загострення стосунків панночки з кріпаками, її одруження та переїзд на хутір. Кульмінація сюжету твору — сцена, у якій панночка побила стару кріпачку. Хотіла вдарити й Устину, та її захистив Прокіп. Розв’язка: Прокопа віддають у рекрути, а Устина, як дружина рекрута, стає вільною і йде до міста в найми.

Психологічно тонко творить Марко Вовчок виразні індивідуалізовані характери персонажів: терпляча Устина, садистка-панночка, «добрий» пан лікар (за влучною оцінкою Назара «квач»), непокірні Назар та Прокіп, велична у своєму християнському терпінні бабуся.

Класичний гуманний реалізм, наскрізна ідея визволення народу, непідробний демократизм прози Марка Вовчка, шо знала й зуміла майстерно відтворити «такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер уже ніхто не знає або виповісти не вміє» (І. Франко), забезпечили їй особливе місце в історії письменства.

Ще за життя письменниці її твори перекладали російською (І. Тургенев), французькою (П.-Ж. Сталь (Етцель)), німецькою, італійською, польською, чеською, болгарською, угорською мовами, що сприяло зміцненню зв’язків української літератури з літературами народів Європи та піднесенню її авторитету у світі.

Пантелеймон Куліш 1819-1897 рр.

Куліш — це надзвичайно складна натура, палка в почуваннях («гарячий Куліш», як жартома звало його товариство) і холодно-розсудлива в практичному житті, зіткана з суперечностей; людина велика в позитивней діяльності, велика і в помилках, хитаннях та і в самому занепаді.

С. Єфремов

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня 1819 року в м. Вороніж (тепер Сумська обл.) у сім’ї заможних хліборобів, нащадків давнього козацько-старшинського роду.

У 1831-1840 рр. навчався в Новгород- Сіверській гімназії, потім у Київському університеті св. Володимира.

У 1841-1847 рр. викладав у різних навчальних закладах України і Росії.

1845-1846 рр. П. Куліш написав роман «Чорна рада».

У1841-1850 рр. письменника заарештовано, ув'язнено в справі Кирило-Мефодіївського братства, вироком стало адміністративне заслання в Тулу.

Після повернення до Петербурга займається активною літературною, науковою, видавничою, освітницькою діяльністю.

1860 року впорядковує альманах «Хата», 1861 — засновує український журнал «Основа».

1862 року вийшла друком його поетична збірка «Досвітки»; 1873 року — 3-томне дослідження «История воссоединения Руси».

У 1883-1897 рр. усамітнюється на хуторі Мотронівка для літературної праці, історичних досліджень.

Помер П. Куліш 14 лютого 1897 року за робочим столом. Похований на своєму хуторі.

П. Куліш — особистість багатогранна, до певної міри суперечлива, охоплена невтомною діяльністю над пробудженням суспільно-національної свідомості України. Цей «піонер культури на Україні* (М. Зеров) був письменником-мислитилем, перекладачем українською мовою Біблії, Байрона, Шекспіра, Гете, справжнім «першим українським критиком» (С. Єфремов), видавцем, співредактором першого загальноукраїнського журналу «Основа», ученим-україно- знавцем широкого профілю. Як автор історичних романів, поем, драм, лірики розвивав фольклорно-історичну течію українського романтизму 40-х рр. «Апостоли народної свободи», братчики Куліш, Шевченко Костомаров мали на меті «видвигнути свою націю з темряви» насамперед культурно-просвітніми засобами проголосили ідею спілки вільних і рівних слов’янських народів.

П. Куліш розробив фонетичний український правопис, який назвали кулішівкою. Ця орфографічна система лежить в основі нашого сучасного правопису. 1857 року вийшла його «Граматка» — один з перших українських букварів, що також використовувався і як читанка.

За висловом І. Франка, П. Куліш був у плеяді українських літературних корифеїв «перворядною звіздою».

Пантелеймон Куліш видав п’ять поетичних збірок: «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Позичена кобза», «Хуторні недогарки». Він автор понад десяти великих поем: «Україна», «Маруся Богуславка», «Сторчак і Сторчаниха», «Кумейки», «Грицько Сковорода», «Дон Жуан», «Магомет і Хадиза», «Солониця», «Кулішу пеклі», «Настуся», «Великі проводи».

Традиційним для Кулішевої поезії є використання образу кобзи або бандури як символу своєї творчості.

«До кобзи» — «заспівний» вірш У збірці «Хуторна поезія». Поет протиставляє неволі, холодному вітрові з півночі звуки кобзи, що не даватись заснути братерським душам скликатимуть «рідну сім’ю». Цей народиий інструмент автор називає «непорочною утіхою»:

Може, чиє ще не спідлене серце

Важко заб’ється, до серця озветься.

Як на бандурі струна до струни.

«Рідне слово». Епіграфом до твору поет обирає Шевченкове «Я на сторожі коло їх поставлю слово», цим самим визначивши основні мотиви вірша — роль поетичного слова у суспільному житті й місце письменника в ньому. У Куліша рідне слово буде виконувати надзвичайну роль у відновленні історичної справедливості:

Ми ждатимем суду,

Що судити Україну

Рідне слово буде.

На думку автора, суд історії повинен звершитися правдивим вироком для «перевертнів-гетьманів», які:

Радували, продавали

За маєтки волю,

Засівали головами

Безголів по полю.

Засівали, насипали

Пам’ятні могили,

В тих могилах рідним трупом

Правду придушили.

Поет вірить у торжество національної ідеї, не сумнівається, що українство збереться на силі, щоб відстояти твою державу, мову, культуру:

Рідне слово, рідний розум,—

Рідна й правда буде.

Кулішевій поезії властиве постійне звернення до теми ролі поезії — скарбниці національного духу («Побоянщина») — і місця поета в суспільстві. Автор звертається до поета: «Ти — невмирущий цар, ти й над царями пан». Гімном українському слову, здатному розвіяти хмару недолі, повернути силу й волю, звучать натхненні семивірші «Сум і розвага», послання октавами «До Марусі В.».

Постійною для поезії Куліша є українська національна ідея, яка була центральною і в письменницькій діяльності, і в науковій, і в громадській. Хоч у способах реалізації української державотворчої проблеми він був не завжди послідовним. Куліш сподівався все-таки на можливість збереження національної своєрідності України в умовах мирного співжиття українців і росіян. Так, у вірші «Старорус — малорус до нової, Великої Русі» він малює утопічну картину такої гармонії: «Вкупі з вами в вольнім храмі заспіваєм», «Топімо ж у Дніпрі ненависть братню дику, спорудимо втрьох одну імперію велику». Та Емський указ 1876 року позбавив Куліша цих ілюзій.

Збірка «Хуторна поезія» — нещадне викриття російського шовінізму.

У «Слов’янській оді» поет розвінчав імперську політику російського самодержавства, яке, прикриваючись культурницькими гаслами, насправді вело загарбницькі війни:

Обняти світ залізними руками

Силкуєшся, щоб людському уму

Спорудити з продажними попами

Вселенськую, безвихідну тюрму.

І всіх слов’ян скликаєш воєдино:

Зливайтеся! Я — море, ви руч’ї,

Корітеся і нахиляйте спини.

«Іродова морока». Цей твір — гнівний осуд російського самодержавства. У першій редакції поема має відверте антимосковське спрямування, то й не дивно, що вона була заборонена й на століття забута. У 20-х рр. XX ст. учений-історик Михайло Грушевський, який віднайшов «Іродову мороку», зазначив, що це «до неба вопіюща сатира на сучасне московське царство та його насильство над Україною... Мало можна назвати в тодішній українській творчості таких різких, рішучих і безоглядних засудів царського режиму і його гнобителів».

У поемі символічні образи Правди й Кривди відтворюють вічне протистояння України й Москви. Відомий біблійний сюжет Куліш уводить у контекст українських реалій. Ірод — московський цар, що повелів знищити всіх козацьких дітей, щоб рід їх перевівся. Та на перешкоді — Гайдамака, що виплекав у грудях дух «як орла на скелі». Москалі доповідають цариці, що вони в Україні «погасил всюди світло: і в церкві, і в шкоді «козацькими кістьми загатили болота», «здерли з українців шкуру», тепер вони голі — і «вже нічого, окріп, духу у хохлів немає». Ще один персонаж поеми — Чорт, царський міністр, який споює й одурманює невсипущих українців, щоб їхній національний дух пішов у небуття.

Москва споконвіку забирала з України найкращих її синів, цвіт нації послабляючи цим Україну й зміцнюючи Росію. Натомість же спроваджувала в Україну для деморалізації й денаціоналізації народу величезну кількість шинкарів:

Розпоїли мир хрещений

Шинками без ліку,

А найбільше Україну,

Сліпую каліку.

Навіть через 130 років після написання ця поема звучить актуально. Свою мету поет розуміє як велику національну ідею:

Щоб ми вміли Україну

Докупи єднати

І на ворога лихого

Одностайно стати.

У вірші «Піонер» автор висловлює своє життєве кредо, визначає свою громадську місію:

Я не поет і не історик — ні!

Я — піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою.

«Чолом доземний моїй же таки знаній» — інтимна лірика поета —вірш адресований терплячій і вірній дружині, відомій письменниці Ганні Барвінок. І. Франко назвав цей твір «найліпшим віршем» поета. Ця поезія переконує, що на схилі літ Куліш досяг висот у вислові любовного почуття. Линучи думкою в молодість, і сам помолоділий, герой передає кохання через видиму мову почуттів:

... Лягала головою і слухала

музику тих копит,

Що до твоїх несли мене воріт.

Шедеври інтимної лірики відтворили велич подружньої самовідданості («Благословляю час той і годину...»), сердечний щем від усвідомлення того, що не захистив найріднішу від ударів долі («Дивлюсь на срібний волос твій, кохана...»).

«Чорна рада»

«Чорна рада» (1846) — перший україномовний історичний роман. У цій «хроніці 1663 року» Куліш відтворив відомі історичні події — Чорну раду, яка відбулася в Ніжині в 1663 році. Він з глибоким знанням доби й законів історичної романістики зобразив у творі події Руїни, коли на Правобережжі гетьманував П. Тетеря, а на Лівобережжі наказним гетьманом був Я. Сомко. З ним змагалися за булаву полковник І. Золотаренко і запорізький кошовий І. Брюховецький, який спритно її й захопив на Чорній раді під Ніжином у червні 1663 року й скарав суперників на смерть. Основним історичним джерелом для Куліша став Літопис Самовидця, літературним зразком — романтичні історичні романи Вальтера Скотта.

Описуючи час кривавого розбрату, автор «Чорної ради» раз по раз згадує недавнє, а то й давнє минуле України та її славетних лицарів — Петра Конашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряниию і Наливайка, Нечая і Морозенка. Куліш акцентує свою увагу на суперечносях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами; між городовими козаками і запорожцями. Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає священик Шрам із своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Я. Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за своїм соціальним походженням і політичними поглядами.

Автор зумів вибудувати майстерну романтичну композицію з пригодницькими перипетіями (викрадення Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара), кульмінаційною сценою самої ради з її багатоголоссям. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору. У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично: хоч історична завірюха зламала старе дерево, та будуть рости і цвісти нащадки Петра й Лесі. Найбільшу вартість роману Б. Лепкий побачив у тому «смутку- тузі за якимись кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних учинків, котрі будяться в серці українського читача під впливом «Чорної ради...», а скрізь розбурхані пориви присланої душі голосить до нас, мов архангельська труба, сильне Шрамове слово: «Блюдітеся, да не порабощені будете!»

Степан Руданський 1834-1873 рр.

Письменник, перекладач, фольклорист, поет «справжнього таланту» (М. Драгоманов) упродовж короткої, але плідної літературної діяльності виявив себе послідовним і сумлінним трудівником на літературній ниві, «обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві XIX ст.» (І. Франко), свідомо відмовившися від духовної кар’єри (як найкращий учень був направлений на навчання до Петербурзької Духовної академії), терпить нестатки, навчаючись у Медико-хірургічній академії, бо батько відмовився допомагати йому. З приводу батькових заборон писати листи українською мовою відповідав: «…В мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців».

Незважаючи на несприятливі умови для розвитку української культури (Валуєвський циркуляр 1863 року) С. Руданський залишив багату та різноманітну спадщину, хоч за життя не вийшла жодна поетова збірка.

У його доробку ліричні твори (ранні шедеври поета «Ти не моя», «Мене забудь!», «Повій, вітре, на Вкраїну» стали народними піснями), балади, громадянська лірика (вірш «Гей, бики!» входив до всіх хрестоматій), співомовки (написав більш як 200 творів), байки, шість історичних поем-хронік, які природно вписуються у фольклорно-історичну течію українського романтизму.

«Павло Полуботок». Фабульна основа твору ґрунтується на реальних фактах біографії гетьмана П. Полуботка, який домагався від Петра І повернення колишніх вільностей, що викликало лють у російського царя.

Підійнявся на погибель Мої України...

І всі вольності козацькі хочеш потопити.

Петро І викликав П. Полуботка до Петербурга, посадив його в тюрму, де й помер. Поет зображає гетьмана патріотом, чия діяльність була спрямована на пробудження національної відомості українського народу. Концепція образу головного героя спирається на народнопоетичні традиції, поет вдається до свого улюбленого коломийкового розміру.

«Мазепа, гетьман український». ЧИ не перша спроба в українській літературі осмислення постаті українського гетьмана як державного діяча і людини. Гетьман приходить до висновку про необхідність військового союзу з Карлом XII для протидії Петрові І, який проводив жорстоку колонізаторську політику щодо України та її народу.

Поет, дотримуючись історичної правди, художньо переконує, що шведський король був демократичнішим і гуманнішим від московського царя. Окрім того, він обіцяв Україні перед усім світом повну державну самостійність і незалежність.

С. Руданський наголошує, що гетьмана в усіх його діях підтримував український народ.

«Байки світові в співах». «Лірникові співи» — віршована обробка записаних С. Руданським народних апокрифів. Композиційно поема складається з п’яти «дум» сивого лірника — «Початок світу», «Велетні», «Цар Давид», «Премудрий Соломон» і «Бог на землі», що передають народні уявлення про походження всього сущого на землі, про боротьбу Бога і Сатани.

С. Руданський шукав можливості надрукувати свої твори. Окремі поезії та оповідання були надруковані в журналах «Основа» 1861 року й набули великої популярності. Відомі три рукописні томи його творів, які він впорядкував у Петербурзі. Назва кожного тому — «Співомовки козака Вінка Руданського». Поет називав себе «Вінком», бо його ім’я Степан походить від грецького stepanos — вінок. У ці три збірки увійшли основні поетові твори, написані в різний час, — лірика, гуморески, поеми. Таким чином, сам С. Руданський назвав свою поезію «співомовками». І. Гульчук уважає, що помилково було б відносити цю назву лише до його гуморесок.

«Гей, бики!». У вірші поет закликає розорювати поле, засмічене бадиллям і будяками:

Та гей, бики! Зоремо поле,

Посієм яреє зерно,

А спаде дощик незабаром —

В землі пробудиться воно.

Пробудиться і на світ гляне,

І, як дівочії вінки,

Зазеленіють наші ниви, —

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Алегоричний образ поля, яке треба розорати, засіяти зерном і сподіватися з нього доброго врожаю, є традиційним в українській літературі.

Утілюючи свої волелюбні прагнення, Т. Шевченко у вірші «Не нарікаю я на Бога» писав:

Орися ж ти, моя ниво.

Долом та горою'

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

До сіячів народної ниви звертався М. Некрасов, закликаючи сіяти «розумне, добре, вічне». Подібними алегоричними образами користувався І. Франко.

С. Руданський підкреслює, що для розорювання рідного поля вже викувані «чересло, леміш нові». Бадьорий, сповнений оптимізму вислів Руданського «Пора настала!» спонукає до творчого життя.

«Повій, вітре, на Вкраїну». Мотив вірша навіяний народними піснями, які записував поет. З далекої північної столиці думки автора линуть на Україну, до коханої дівчини, що «кохати присягалась»:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі...

Повій, вітре, з полуночі!..

Малює Руданський дорогі й рідні йому краєвиди України:

Між ярами там долина,

Там біленькая хатина.

Вірш сповнений теплотою хвилюванням, пройнятим щирим почуттям юнака, серце якого не знаходить розради:

Вітер віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє.

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю розпукає.

Найбільшого визнання С. Руданському принесли його віршовані гуморески-співомовки. «Близькість до народного духу, національна колоритність «співомовок» роблять жартівливі писання Руданського безконкуренційними в українській літературі» (В. Погребенник). Готуючи до друку, як він називав «приказки автор поділив їх на рубрики: «На чужих», «На своїх», «На самих себе» виокремивши підрозділи: «На москалів», «На ляхів-панів», «На жидів «На циганів» тощо. За конкретними нерідко побутовими фактами, проступають міжлюдські, міжетнічні станові стосунки, хиби національної вдачі. Тут гонорні поляки, дурисвіти-цигани, хитрі чи боязкі євреї злодійкувато-зажерливі москалі зледащілі на панській службі й не ощадні українці. Руданський підкреслює як позитивні, так і негативні риси. Наявні в нього історичні та політичні гуморески, існують у його творах розумні і дурні, пани й наймити, попи, ксьондзи, мужики й запорожці.

«Понизив». Два сусіди посперечався, хто з них ліпший стрілець, хто може збити, вистріливши з рушниці, шапку з голови. Трохим натягує шапку на чоло, щоб її важче було збити з голови; куля йому й пролетіла через шапку й чоло. Неважко в запальній суперечці й голову втратити - така мораль гуморески.

«Піп на пущі». Зображено епізод з життя попа, який, начитавшись про аскетизм святих, відмову від усіх радощів «мирських», вирішив таким чином урятувати й свою душу. Попрощавшись із громадою, піп пішов у пущу- Та повернувся звідти він досить швидко, бо:

Привик до ковбаски,

До чарочки горілочки,

До борщу, до кашки...

Поет підкреслює невідповідність між проповідями попа і його ситим, безтурботним життям.

«Баба в церкві». Ця гумореска набула великої популярності. Богомільна баба прийшла до церкви, свічок накупила, поставила під усі ікони. Запобіглива старенька трішки перестаралася, залишилося ще дві свічки, які вона не знала куди «приліпити». Одну свічку вона ставить «святому Микиті», а другу чортові. На зауваження людей, що вона робить, баба винахідливо відповідає:

—Не судіте, люди!

Ніхто того не відає,

Де по смерті буде...

Чи у небі, чи у пеклі

Скажуть вікувати;

Треба всюди, добрі люди,

Приятелів мати.

Олександр Кониський 1836-1900 рр.

Письменник (поет і прозаїк), педагог, журналіст, громадський діяч. Член полтавської та київської громад, автор підручників «Українські прописі» (1862), «Арифметика, або Щотниця» (1863), «Перша граматика, або читання» (1883). О. Кониський — палкий оборонець української культури, відстоював вивчення української мови в школах, виступав за скасування Валуєвського циркуляра та Емського указу про заборону української мови, за що був звинувачений та ув’язнений 1885 року на 16 місяців.

Стаття О. Кониського «Український націоналізм» (1875), у якій фактично вперше зроблено спробу дати теоретичне обґрунтування українського націоналізму й висловлено міркування про стан української нації, культури та мови в умовах колоніального гніту і тотальної русифікації, як відзначає Н. Скоробагатько, ще й понині, більше ніж 120 літ лежить в архівах наукових бібліотек.

Політичне життя України, літературний процес, полеміка навколо українських національних проблем давали письменнику матеріал для художньої творчості. Його працьовитість порівнювали з працьовитістю П. Буліша й Б. Грінченка. «Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя», — писав С. Єфремов. За життя поета вийшла збірка поезій «Порвані струни» (Житомир, 1886), куди ввійшли 34 поезії. Друга збірка під назвою «Вибір поем Олександра Боннського» вийшла у Львові 1901 року (після смерті письменника). Сюди увійшло 24 поезії. О. Боннський написав близько 80 епічних творів різного жанру. Це були оповідання, нариси, образки, новели, спомини, поезії в прозі, романи, повісті тощо. Найповніше ідеали Боннського знайшли втілення у творах з життя інтелігенції. Повість-хроніка «Семен Жук і його родичі», роман-хроніка «Грішники», оповідання «Антін Батана», «Непримиренна», «Сестра-жалібниця» пройняті народно-просвітительськими ідеями.

У повісті «Юрій Горовенко. Хроніка смутного часу» (1885) створено цікаві образи колишнього кирило-мефодіївця Пучки й представника нового покоління, який самовіддано служить народові й ненавидить російський деспотизм. Ці твори І. Франко назвав «ідеологічними». Юрій Горовенко є рупором переконань самого письменника, який тяжко переживав брак морального стрижня, відсутність ідеалів, громадську незрілість сучасників, Юрій Горовенко спочатку був «благонаміреним» українофілом-культурником. Але під впливом репресивних засобів (заслання, звільнення зі служби, заборона давати приватні уроки, суворий поліційний нагляд) його світогляд зазнає кардинальних змін. Письменик робить спробу створити позитивний тип нової людини, але Юрій Горовенко не зміг реалізувати себе. Він стає жертвою «смутного часу».

Основою повістей О. Боннського служить не інтрига, не сюжетна ситуація, а провідна ідея — залежність людей від згубних обставин.

Заслугою О. Боннського було написання біографії Т. Шевченка «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (створена в 1898—1901 рр.), яку високо оцінив І. Франко.

Юрій Федькович 1834-1888 рр.

Він перший на Буковині почав писати народною мовою, продовжуючи і розвиваючи традиції Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, став основоположником нової української літератури на Буковині.

ф. Погребенник

Народився Юрій Федькович 8 серпня 1834 року в гірському селі Сторонець-Путилів на Буковині у сім’ї управителя поміщицьких маєтків. У 1846-1848 рр. навчався в Чернівецькій нижчій звальній школі.

У 1848-1851 рр. через переслідування австрійською владою його старшого брата за участь у загоні Лук’яна Кобилиці покидає рідний край і подається на заробітки в Молдову. У 1852-1863 рр. під тиском батька йде на військову службу в австрійську армію. Підчас боїв в Італії 1859 році написав перший український вірш «Нічліг». Пережите в війську стало згодом значущим художнім матеріалом; «болі, тугу, надії й розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто інший» (І. Франко).

1862 року збірка «Поезії Йосифа Федьковича» принесла авторові широке визнання.

Помер Юрій Федькович 11 січня 1888 року в Чернівцях, там і похований.

Поет, прозаїк, драматург і перекладач Юрій Федькович розпочав літературну історію живого українського слова в буковинському краї. Вихований фольклорним світом гуцульського села, він формував свої естетичні смаки й на благодатному матеріалі західноєвропейської літературної класики.

«Буковинським соловійком» або «Буковинським Кобзарем» народ назвав Юрія Федьковича. Понад 400 поезій, співанок, балад, дум і поем — такий його поетичний доробок. Проза Юрія Федьковича — понад 60 повістей, оповідань та новел — панорама Буковини. А ще він писав казни, п’єси та веселі повісті, анекдоти.

Здійснив ряд переробок п’єс інших авторів, переклав українською трагедії В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», а також драму Р. Готшаля «Мазепа». Уклав «Буквар» та інші видання для школи.

Поезія

Перші українські твори Юрія Федьковича — це ліричні вірші з жовнірського життя. Основні мотиви — туга за рідною домівкою, біль серця, розлученого з коханою, жаль за марно втраченими роками, жорстокість офіцерства. Весь побут жовніра (солдата) та пригоди військового життя знайшли відгомін у його колоритних, сумовитих малюнках: і тугу за рідним краєм («Дезертир», «Рекрут», «Святий вечір»), і тяжку службу («В арешті»), і участь у баталіях («Товариші») та смерть жовняра («Трупарня», «В церкві») — усе оспівав Федькович у м’яких та ніжних тонах. Обставини військового життя й психологія відірваної від рідної сторони людини навівають Федьковичеві такі поезії, як «Рекрут», «Святий вечір».

«Дезертир». Повна трагізму оповідь про те, як відгукнувся жовнір на вістку з дому. Замислився він тяжко, прочитавши «писаннячко дрібнесеньке» :

Ой, ненечка старенькая

Ми пише водно,

Що там зима тяженькая,

А їй студено:

Нема, нема її кому

Врубати дрівець,

Був їй синок, один в дому —

Цісарський стрілець.

І не витримало синівське серце:

І схопився як поломінь,

Полетів як птах.

А вітер з ним не йде в догін.

Бо годі му так;

Бо він летить до матінки

Старої домів,

Дрівець їй врубатоньки,

Би хатку нагрів.

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє». Поезія, вибудована на контрасті прекрасної ясної природи і кривди, яку творять люди людям на цьому світі.

Заголовні слова католицької молитви «Ave, Maria» повторюються на початку та в кінці кожної семирядкової строфи і викликають почуття гіркої іронії.

Ось розстрілюють молодого рекрута, он сирота-дитина просить хліба, а господар нацьковує на неї собак, он попідтинню жебракує вдовиця-мати — такі картини супроводжуються повтором «Ave, Maria». Душа поета- гуманіста, переповнена стражданням, не може сприймати радощі світу:

Пречиста Діво, радуйся, Маріє,

Бо я не можу... Вшак я маю душу,

І чути мушу, і дивити мушу,

Що тут на світі, ах тутки ся діє.

У громадянській ліриці Ю. Федьковича відчутні ідеї народного повстання. Опришки, Олекса Довбуш Лук’ян Кобилиця оспівані в багатьох творах письменника. Вони в поезії Федьковича, як Шевченкові гайдамаки, — не розбійники, а месники за кривди народні:

Кара тиранам, кара їм, кара,

Що місто пива кров нашу п’ють.

Гостри ніж! Ріж ката, ріж!

Шевченкові мотиви відгукуються в поезії Юрія Федьковича, і Кобзарю присвячено не одну поезію.

Вірш «Нива» є роздумом поета про поетичну творчість, осмисленням поезії Буковини й власного доробку.

У патріотичному дусі автор розробив біблійну притчу про сіяча:

... Зорю свою Буковину,

Як наш Тарас, як мій тато

Научив мене орати:

І віру, любов, надію

Буковинов скрізь посію.

Ідеалістично-романтичними уявленнями сповнене бажання Федьковича бачити українську пісню, зокрема власну, натхненну духом «Кобзаря», пригорнутою кожним серцем. їй під силу, вважає він, осушити криваві сльози народу, гнобленого на рідній землі, довести світові обдарованість українців.

Проза

Прозова спадщина Федьковича підхоплює жовнірську тему — «Штефан Славич», «Капітан», «Сафат Зінич», «Три рідні брати». Одна з провідних . — тема нещасливого кохання: «Хто винен?», «Люба-згуба», «Серце не навчити…».

Усі ці твори об’єднує психологізм, глибоке проникнення у внутрішній світ героїв, гуманізм, прагнення до волі.

«Люба-згуба». Одне з найколоритніших оповідань про велике кохання братів Ілаша та Василя до Килини. Її серце обрало Ілаша. Тоді Василь, що вважає себе скривдженим, у день весілля вбиває себе й брата.

«Три як рідні брати». Єдиний оптимістичний прозовий твір Ю. Федьковича. Дружба, взаємовиручка, благородні порухи серця допомагають людям різних національностей: українцю, німцю, словаку залишитися людьми й уникнути трагедії. Словак капрал Баї зголосився ще рік відслужити за те, щоб Іван Шовканюк зміг поїхати у відпустку допомогти сім’ї в біді. Німець жандарм Тайвер рятує Івана від загибелі в снігах і подальшої солдатської неволі. Приятель Яків Нестерюк працює за нього недужого. Згодом усі стали залагоджувати свої справи гуртом, як рідні брати.

Морально-етичний ідеал «полюби ближнього» служить перемозі добра над злом, як у сюжетах українських народних казок. Він відбив віру письменника в гармонію людських стосунків.

Художня проза Ю. Федьковича досі приваблює мотивами щирого побратимства, ствердженням людської взаємопідтримки й честі, поетизацією гуцульської батьківщини, справжнім інтернаціоналізмом, дає, як зазначає С. Єфремов «дорогий матеріал для спізнання людської душі».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.