Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 18. Передумови оновлення українського мистецтва
Літературний процес першого десятиліття XX ст.
Нова література(поч. XIX - до наших днів)

Соціально-політична ситуація початку сторіччя

Процес розвитку української літератури початку XX ст. відбувся на тлі загострення соціально-політичної ситуації. Перша російська революція 1905 року принесла українському громадському рухові два докорінні покращення:

✵ припинено політику заборон та утисків української мови;

✵ українцям дозволено об’єднуватися в організацій.

Такі обставини політико-громадського життя спричинили появу нових періодичних видань українською мовою. Якщо в листопаді 1905 року існувала лише одна українська газета, то до першої половини 1906 року почало виходити або оповіщено, що мають виходити 35 українських періодичних видань. Майже в кожному місті з’являлися українські громади або клуби. По селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині.

Українські письменники не тільки Наддніпрянської України, а й Галичини та Буковини, відчувши нові віяння, прагнули у своїх творах передати пафос визвольної боротьби народу, відродження національної свідомості.

Складалося враження, що українська преса, а з нею й письменство, нарешті стануть на певний ґрунт. Та попри всі сподівання очікуваного розквіту української літератури й культури не відбулося.

У 1907 році, спираючись на консервативну більшість у Думі, уряд проголошує надзвичайний стан. Починається реакція, по всій імперії вводяться військові трибунали, українські періодичні видання практично зникають, розпущено українські клуби — провадиться антиукраїнська політика.

Боротьба народницьких і модерних ідей у літературі на рубежі віків

Процес розвитку української літератури від кінця XIX ст. ускладнюється. 1898 рік в українському письменстві виявився етапним і показовим. У Львові засновано Видавничу спілку, починає виходити «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ), який об’єднує найкращі письменницькі сили з усіх земель України; по обидва боку кордону відсвятковано століття виходу «Енеїди».

У літературі кінця XIX - початку XX ст. чітко окреслилися дві найхарактерніші риси:

✵ криза народництва,

✵ проникнення в українську культуру модерних західних ідей.

Українське літературне народництво мало широкі хронологічні рамки (від Котляревського до Франка й Стефаника). Воно впродовж століття послуговувалося основним поняттям — «народ», основу якого становить селянство; інтелігенція ж, на думку Франка, поборника та захисника народницьких ідей, повинна «злитися з народом, повинна стати серед нього як брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником...». Народництво завжди схилялося до надмірної ідеалізації народу. «Народ» для Франка є об’єктом зображення, вищою метою літературної творчості, а в основі літератури лежить народна мова.

Антинародницька реакція бере початок вже з доби пізнього романтизму (60-ті роки XIX ст.).

Першими її виявами є гасла «штуки для штуки» (мистецтво заради мистецтва), переспіви із західних літератур, та найгучніше зазвучали антинародницькі ідеї саме на межі сторіч.

У цей час у літературі співпрацюють представники трьох поколінь:

✵ письменники, що прийшли в літературу в 70-80-х роках (Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко);

✵ представники середнього покоління (Борис Грінченко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Леся Українка);

✵ молоді письменники (Осип Маковей, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Богдан Лепкий, Володимир Винниченко, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Микола Вороний, Михайль Семенко, Михайло Яцків та ін.).

На думку Миколи Євшана, головний закон мистецтва — це боротьба поколінь, якої в українській літературі ще не було. На зміну старому поколінню приходило нове, усі попередні підхоплювали одне одного, тому в літературі останнього століття панувала «задуха творчої атмосфери». Саме творчість представників середнього та молодшого поколінь М Коцюбинського, Лесі Українки, Кобилянської, В. Стефаника, Хоткевича, М. Яцкова — порушує традиції та канони народництва, а отже, вони вступають у боротьбу з посланнями попередників.

На зміну народництву приходить модернізм. Осередком західноукраїнських модерністів стало львівське видавництво «Молода муза», до складу якого увійшли Остап Луцьків, Петро Карманський, Василь Пальовський, Богдан Лепкий, а на Східній Україні осередком модернізму став київський журнал «Українська хата», у якому друкувалися Микола Євшан, Михайло Сріблянський, Одарка Романова та ін.

«Молодомузівці» чітко орієнтувалися на Захід з його модерними ідеями та заперечували реалізм і народницьку традицію; зверталися до нових тем, насамперед краси, любові, настроїв самогубства тощо.

Поезія «молодомузівців» — це поезія форми. Отже, в ній не повинно бути ідей, а тільки «штуки». «Молодомуза» визначила одного свого класика- Ольгу Кобилянську, на честь якої 1905 року Остап Луцький випустив альманах «За красою». Певний вплив на галицьких модерністів привив і Михайло Коцюбинський.

Журнал «Українська хата», народницький за назвою, виявився справді модерним. Редактори та автори журналу прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її. Через це об’єктом їхньої критики стало народництво та українофільство.

Поезія та проза, опублікована в журналі «Українська хата», торкалася малознаних, іще не розроблених питань і проблем: психології, релігії, екзотики, сексуальності.

«Хатяни» цікавилися життям міста, їхні настанови були принципово антинародницькими, через що на сторінках журналу не міг би опублікувати свої твори ані Іван Нечуй- Левицький, ані Панас Мирний, ані навіть Іван Франко. Натомість там друкувалися «молодомузівці» та модерністи російської України: Микола Вороний, Олександр Олесь та інші.

Українські письменники сприймають та асимілюють нові мистецькі течії, що, завдяки перекладам творів західної літератури, проникають в українське письменство, і, як наслідок, збагачується жанрова система, урізноманітнюються підходи до зображення дійсності, творчі стилі та манери.

Виникнувши в Європі на зламі XIX і XX ст. під гаслом новаторства, модернізм поступово поширився й в Україні. Згодом, приблизно з початком першого десятиліття, він трансформувався в авангардизм. Якщо з модернізмом пов’язана поява таких течій як символізм та неоромантизм (провести чітку межу між ними практично неможливо), то з авангардизму витікають футуризм (Михяйль Семенко), експресіонізм (новелістика Стефяника, поезія Миколи Бажана, Тодося Осьмачки, Івана Крушельницького), сюрреалізм (творчість раннього Павла Тичини, новели Миколи Хвильового, Майка Йогансена, драма Миколи Куліша).

Як зазначає Соломія Павличко, «у відповідь на декаданс, символізм, естетизм, інші... нові ідеї рубежу віків народництво висуває гасло опори на власну своєрідність, автентичність». Народники послуговуються формулою: «Це добре деінде, але не в нас». Натомість модерністи, посилаючись на тезу — «ми повинні знати, що пишуть у Європі», прагнуть створити літературу європейського зразка.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.