Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

§ 19. Різноманітність стильових течій і напрямів
Літературний процес першого десятиліття XX ст.
Нова література(поч. XIX - до наших днів)

Розвиток поезії

У поезії початку сторіччя знаходять своє виявлення неоромантизм, декаданс, символізм, передсимволізм, що об’єднують під загальним поняттям «модернізм». Найчастіше термін «модернізм» уживають стосовно періоду в літературі від початку XX ст. до Першої світової війни.

Проте це визначення умовне, оскільки ані Микола Вороний, ані Олександр Олесь, ані поети-«молодомузівці» ніколи не називали себе модерністами. Цей термін критики пізніше використовували як ярлик щодо тих авторів, поезію яких не сприймали та не розуміли.

У ліриці цього періоду панівними психологічні мотиви, суб’єктивні індивідуальні переживання, що втілені в досконалій, витонченій формі У системі поетичних засобів чільне місце посідає символ. Саме символічність сприяє суб’єктивному, неоднозначному тлумаченню образів. Істотно зменшується використання фольклорних елементів, особливо в римі та римуванні.

«Модерністи» цього періоду, як правило, розпочинали свою діяльність із заяв на кшталт: «Писатиму про красу, а не про боротьбу», «Писатиму про любов, а не про народ». Проте ці заяви виявилися декларативними.

Поет і драматург Василь Пачовський (1878-1942 рр., збірки «Розсипані перли», «На стоці гір»)— один з галицьких «модерністів» - проголошував: «То є штука, я не пхаю тут ідеї...». Він прагне відійти від ідеї громадського служіння літературі. Замість постулату народництва: «Служити народові» —-пропонує нові гасла: «Служити мистецтву чи красі, чи любові» тощо.

Проте Пачовський, як і інші «молодомузівці», не може зосередитися винятково на естетичній цінності слова, бо відчуває себе сином поневоленої нації й власні естетичні ідеали пов’язує з ідеалами суцільними, національними.

Пачовський зробив спробу стати на шлях поєднання вишуканої віршованої форми з елементами народнопісенної мелодики та евфонії.

Ліриці Петра Карманського (1898-1956 рр., збірки (Зтеки самовбивці», «Блудні огні») притаманні мотиви яскраво вираженого песимізму, смутку, зневіри. Пізніше творчість Карманського доповнюють сповнені обурення та гостроти сатиричні вірші, зокрема на теми Першої світової війни («Кривавим шляхом»).

У творчості Миколи Вороного (1871-1938 рр.) наявні всі риси європейських модерних ідей: він лише про місто, а не по село; про красу, а не батьківщину; про тугу, а не радість. Він прагне бути «цілим чоловіком», а не обмеженою людиною, якого розвинені лише громадянські почуття. Під впливом французьких символістів Вороний вдало експериментує з ритмами й формами. Безперечним його здобутком є збагачення «етичного словника та строфіки. Володимир Самійленко (1864-1925 рр.), автор злободенних віршованих фейлетонів («Ельдорадо», «Патріот Іван»), якщо не тематично, то принаймні стилістично відходить від народницької традиції.

Самійленко — відомий перекладач. Він зробив удалий переклад українською мовою «Божественної комедії» Данте, «Весілля Фігаро» Бомарше, «Тартюфа» Мольєра.

Вершиною української поезії цього часу є творчість Лесі Українки (1871-1913 рр.). Літературну діяльність вона починає з ліричної поезії («На крилах пісень», «Думи і мрії»). Леся Українка однією з перших виступила проти засилля народницьких ідей, натомість орієнтуючи літературу на європейські західні зразки; її лірика збагачується новими мотивами, взятими зі світової історії та культури. Тематичне розмаїття, глибина думки н емоційна, лірична сила поєднуються з багатством строфіки та жанрів. Водночас вона звертається й до вже традиційних, розроблених попередниками тем: призначення поета, любов до рідної країни, ненависть і непримиренність до поневолювачів.

Неабиякої популярності набула поезія Олександра Олеся (1878-1944 рр.), який буквально за один день прославився як лірик. Інтимно-ліричні поезії, що мали романсове звучання, вражали щирістю, новими образами, співучістю та милозвучністю. Під час революційних подій 1903 року в його творчості з’являються мотиви боротьби і віри в ті зміни, що принесе революція в життя людей.

Яскравим представником футуризму є Михайль Семенко. Він не лише засвоїв основні засади нового для української літератури напрямку (епатувати, тобто шокувати публіку незрозумілою мовою, незвичним синтаксисом, невживанням розділових знаків, насиченістю вигуками), а й пристосував його для українського літературного ґрунту. Ранній футуризм Семенка — це збірки «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914).

Поезії «Місто» притаманні найхарактерніші риси футуризму: це вільний вірш, верлібр із «самовитими», беззмістовними словами, неологізмами, невживанням розділових знаків: Осте сте

бі бо

бу

візники-люди

трамваї-люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги...

Заслуговує на увагу ще один талановитий представник футуризму Гео (Юрій) Шкурупій (1903-1937), який, як зазначає, М. Ільницький, «увійшов в українську літературу не лише як поет-футурист, а й як автор «ліво»-експериментальної прози». Попри гучні революційні гасла у його творах звучать смутні роздуми про долю України в буремні часи:

Направо Польща,

наліво Москва,

а просто — шибениця.

Заблудилася

серед трьох сосен

українська душа.

Творчість поетів-модерністів засвідчила опанування українською поезією модерних ідей і найновіших естетичних віянь. їхня творчість е етапною в становленні новітньої української літератури.

Художнє оновлення прози

На початку XX ст. стала відчутною криза прозового жанру. Навіть досить далека від літератури газета «Діло» 1901 року звертала увагу на тематичну бідність української прози, «слабосильність» пристрастей, засміченість полонізмами та значну відсталість від зарубіжної белетристики. Притаманні народництву натуралістичне фотографування села й зосередженість на небагатьох громадських проблемах поступово відходили в минуле. Проте зміна тематики (зображення життя міста, а села, як було раніше, не народу, зокрема селянства, а інтелігенції) не могли істотно змінити ситуацію. Українські письменники шукали шляхи оновлення прози. Прозаїки початку сторіччя звертають особливу увагу на внутрішній світ людини, щонайменші порухи її душі, мінливі миттєві відчуття та переживання; досліджують приховані імпульси дій , вчинків. Не відмовляючись від роману, нові прозаїки культивують переважно жанр оповідання та новели. Нове суспільство потребувало такого літературного жанру, який міг би негайно реагувати на бурхливі події, встигати за прискореним темпом часу. Оповідання та новела й були саме тією короткою й мобільною прозовою формою, що давала змогу через змалювання часткових, буденних подій виявляти глибокі зрушення. Найвиразніше шукання нових шляхів виявляється у творчості Михайла Коцюбинського. Його рання творчість позначена впливом Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного («Для загального добра»), проте проникнення в українську літературу на початку сторіччя нової мистецької течії — імпресіонізму — побачилося на його прозі найбільшою мірою. Характерною особливістю імпресіонізму, на відміну від реалізму, є творення образу не докладним описом, а декількома рисами, «мазками»; зацікавлення суб’єктивним враженнями, переживаннями персонажа тощо. Новелу Михайла Коцюбинського «На камені» можна назвати класичним зразком імпресіонізму в українській літературі.

Деякі письменники вважали, що істинна модернізація може відбуватися тільки у сфері стилю. Гнат Хоткевич і Михайло Яцків значно розширили тематичні обрії в прозі. Вони цікавилися людиною, її психологією, світовідчуттям, інтелектом; людиною, що була поза політичним, соціальним і навіть національним контекстом. Проте письменники виявилися й новаторами в стилі, звернувшись до поетичної, ліричної прози. Поезія в прозі передбачала певний ритмічний склад, поетичні образи, теми, «кучерявість», квітчастість стилю. Проза мала наближені до поетичних естетичні пріоритети й теми. Насамперед це культ краси й почуття. Перша збірка Гната Хоткевича — письменника Східної України — «Поезія в прозі» вийшла в Харкові 1902 року. Власне цією збіркою його модернізм і вичерпується. Модернізм галичанина Михайла Яцкова значно ширший за обсягом і за часом.

До поезії в прозі зверталися й інші письменники: Леся Українка та Ольга Кобилянська, Василь Стефаник та Марко Черемшина.

На початку сторіччя в українську культуру проникають ніцшеанські ідеї. Ф. Ніцше постає як критик християнської традиції, як творець надлюдини, як захисник індивідуалізму. Усе це, звичайно, суперечило народницьким традиціям.

Водночас із ніцшеанськими ідеями із Заходу в Україну приходять соціалістичні, що вже поширилися в Східній Європі. Вони знайшли свій вияв у творчості письменників і Галичини, і Росії. Революційні події 1905 року мали величезний вплив на представників усіх генерацій української літератури. Творчість письменників наснажується ідеями патріотичного служіння громадянина рідній землі, впевненістю в перемозі, мріями про соціальне та національне звільнення з-під багатовічного ярма.

Доба післяреволюційної реакції гнітюче вплинула на більшість письменників. Події ж 1917 року були сприйняті українською елітою неоднозначно: дехто взагалі не визнав революцію більшовиків (Панас Мирний), дехто, спочатку захопившись та відчувши нове піднесення, згодом знову зазнав гірких розчарувань (Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Микола Вороний), інші ж повністю пройнялися ідеями нової революції. До їх когорти належить Степан Васильченко (Степан Панасенко). Найпершими літературними спробами письменника стали його щоденники («Записки вчителя»). Сільська школа, учителі, молодь з її прагненням освіти, іноді життя провінційного міста — ось тематичне коло новел Васильченка Звертається він і до селянської теми Однією з проблем, порушених революцією 1905-1907 рр., було саме аграрне питання. Реформа 1861 року не забезпечила селян землею, тому надію виправити соціальну несправедливість покладали на цю революцію, яка відбувалася під гаслами волі і землі. В оповіданні «Мужицька арихметика» Васильченко намагається розв’язати злободенне соціальне питання, аграрну проблему з позицій саме селянина. Малоземельні селяни прагнуть розділити землю монопольщика за своєю, «мужицькою арихметикою».

У літературному доробку письменника чимало творів про долю сільської дитини, її навчання («Роман, «Циганка»), Васильченко як драматург виявив свою майстерність в опрацюванні фольклорних мотивів та образів. До образу Кармелюка — на родного заступника, що уособлював народний гнів, Васильченко звертається в трьох своїх п’єсах.

Соціалістичні ідеї мали вплив на життя й творчість Архипа Тесленка, якого називають найтрагічнішою постаттю в українській літературі перших десятиріч нашого століття.

Загальне революційне піднесення захопило й Тесленка. За поширення забороненої літератури, участь у мітингах Тесленка переслідує поліція. Етапи, заслання, тюремні злигодні (голод, тиф) послабили його здоров’я. Письменник помирає дуже молодим, залишивши по собі невелику літературну спадщину. Вона вмістилася в одному томі та дала підстави Сергію Ефремову говорити про нього як про (Найкращий тип літературного самородка в нашій літературі». Збірка Архипа Тесленка «З книги життя», що так і лишилася недописаною, сповнена мук і сліз, розбитих надій, загублених і понівечених бажань. Темними фарбами змальовано в його творах образ сучасного села: злидні, темнота, чвари, насильство, намагання змінити життя на краще і, як наслідок, спокута за це прагнення — роки тюрми та заслань.

Усе це було добре відоме Тесленкові. Син селянина, страдник, борець за звільнення селян з-під соціального ярма, він сам пройшов через тюрми та заслання. З-поміж інших письменників його вирізняє своєрідний, суто селянський стиль та «запашна», щиро народна мова.

Захоплення етнографічною стихією притаманне й Маркові Черемшині (псевдонім Івана Семанюка, 1874-1927 рр.). Літературну творчість розпочав з поезії в прозі; у його новелах змальовано життя гуцульських селян, безправних і безпорадних («Зведениця», «Злодія зловили»). Темою новел «Село вигибає», «Перші стріли» є воєнне лихоліття з хазяйнуванням чужих військ, жорстокістю та насильством, безглуздим нищенням населення. Критика відзначала «непереборний оптимізм, що тріумфує над зовнішніми перешкодами і над своїм сумнівом».

Роль драматургії з українському літературному та культурному житті

Криза побутово-етнографічного театру та драматургії визрівала досить давно. Уже Олена Пчілка в 1894-1895 рр. писала до своєї дочки — Лесі Українки: «Тим трупам треба щось думать, бо... їх смушевим шапкам публіці вже докучило аплодувати». Леся Українка як ніхто розуміла небезпеку популізму на українській театральній сцені й виступала проти імітаційного народницького театру. Драматична творчість Лесі Українки стала викликом народницькому тенденційному театрові. Критика її п’єси або взагалі замовчувала, або (як «Блакитну троянду») характеризувала вкрай негативно. Іван Франко, говорячи про Лесині драми, зауважив, що до її здобутків вони не належать. Сама ж Леся Українка вважала їх центром своєї творчості (вона віддавала перевагу з-поміж усіх жанрів саме драмі, захоплювалася творами Ібсена), тому болісно реагувала на негативне сприйняття та замовчування своїх п’єс.

Дія в новій драмі переноситься із зовнішнього плану на внутрішній, ослаблюється сценічна дія, натомість витончується психологічний образ; реальний персонаж перетворюється на символ. Іноді реальних персонажів замінюють умовні постаті тощо.

З ім’ям Лесі Українки пов’язаний розквіт проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми. Написана 1896 року п’єса «Блакитна троянда», висвітлюючи життя української інтелігенції, поширює тематику тогочасної української драми, що до того зображувала переважно життя селян. Невдовзі Леся Українка визначається щодо своєї улюбленої форми — це драматична поема. Сюжети вона черпає з історії різних народів, міфології, античної культури, Біблії. Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми Вавилону, у яких простежується виразна аналогія полону України в Російській імперії («На руїнах», «Вавилонський полон»). Віршована форма драми, майстерність композиції, точність художніх образів і деталей, ритмічно-інтонаційне багатство притаманні її драматичним творам.

Поряд з новою драмою співіснує традиційна соціально-побутова драма, представлена Борисом Грінченком («На громадській роботі»), Любов’ю Яновською («На сіножаті»), з’являються історичні драми Михаила Старицького («Маруся Богуславка») трагедія Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий». Серед драматургів-символістів найяскравіше заявлена творчість Василя Пачовського, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка.

Український народницький театр що засвідчив свою невмирущість упродовж багатьох десятиліть (він і сьогодні є канонізованим взірцем українського театрального мистецтва), відступив на другий план.

Літературна критика

Літературну критику XIX ст. розглядають у літературному контексті. Усі критики того часу самі були письменниками. Через це важко говорити про літературну критику як окремий вияв літературного процесу. «В нас нема критики...», — часто говорив Іван Франко (її центральна інтелектуальна постать), щоправда, маючи на увазі суспільну критику. Зріла критична традиція склалася лише наприкінці XIX ст.

Тогочасна критика була швидше наказовою, аніж описовою. Вона взяла на себе роль учителя, указувала письменникам, як треба писати. Для літературної критики кінця XIX - початку I XX ст. було характерним замовчування, оминання незрозумілих тенденцій, рис, стилів письменників та їхніх творів (так замовчувалися драматичні поеми Лесі Українки); категоричний, нетерпимий осуд усього того, що виходило за межі усталеної народницької традиції (Сергій Єфремов негативно відгукувався про творчість Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича; Іван Франко різко критикував «молодомузівців»). До того ж деякі літературні діячі були водночас і письменниками, і критиками, і видавцями, і редакторами (Франко, Павлик, Маковей, Грушевський, Щурат). Як редактор «Першого вінка» Франко викинув з друку перший варіант «Царівни» («Вона вийшла заміж») Ольги Кобилянської. Катря Гриневичева згадує, що її вірш, поданий до публікації, Франко переробив так, що власним лишився тільки підпис авторки. Проте вона говорить про це з вдячністю та поклонінням великому талантові.

Народники вважали свою позицію єдино правильною, а відтак уніфікація, вирівнювання усіх творів відповідно до народницького зразка лише шкодила літературному поступу.

Поява нових течій спричинила позитивні зміни в літературі загалом і зокрема в критиці. Діалоги, суперечки, дискусії стали ознакою доби та дали можливість для творчих пошуків, обґрунтувань та обстоювання своїх естетично-мистецьких позицій.

Борис Грінченко 1863-1910 рр.

Не тільки як талановитий письменник та визначний громадський діяч дорогий він нам, але й як зразок непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами.

С. Єфремов

Він більше працював, ніж жив...

М. Чернявський

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область) у збіднілій дворянській родині. Його батько, відставний штабс-капітан, над усе прагнув дотримуватися «способу життя, властивого дворянам», забороняв говорити українською мовою. Незважаючи на заборону, Грінченко опанував живу розмовну, а згодом і літературну українську мову, опанував настільки досконало, що зміг укласти славнозвісний чотиритомний «Словар української мови». У 1874-1879 рр. навчався в Харківській реальній школі, але з п'ятого класу був виключений за читання й розповсюдження забороненої літератури. Після двомісячного ув’язнення Грінченко втратив право навчатися далі, а відтак здобував освіту самотужки. 1881 року він екстерном склав екзамен на звання народного вчителя й розпочав освітню діяльність, якій присвятив понад десять років свого життя.

1894 року Грінченко переїхав до Чернігова. Працював діловодом у земстві, разом з дружиною упорядковував музей української старовини поміщика й мецената В. Тарновського.

З 1902 року Грінченко живе в Києві, де на пропозицію журналу «Киевская старина» береться укладати словник української мови. Цю унікальну роботу відзначено другою премією Російської академії наук. У 1905 році він редагує першу українську щоденну газету «Громадська думка», а в 1906 — журнал «Нова громада»: того ж року стає керівником київського товариства «Просвіта».

У післяреволюційні роки реакції посилюються переслідування Грінченка. 1910 року Грінченко. змучений туберкульозом, на який захворів ще в шістнадцятирічному віці в харківській в’язниці, виїздить на лікування до Італії, де невдовзі й помирає (6 травня 1910 року), Похований письменник на Байковому кладовищі в Києві.

Сергій Єфремов назвав Бориса Грінченка «першим професіональним письменником на Україні». Його літературний доробок становлять п’ять повістей: «Соняшний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Брат на брата», кілька драматичних творів («Ясні зорі», «Серед бурі» та інші), близько п’ятдесяти оповідань, том поезій і незчисленна кількість публіцистичних, критичних, історико-літературних та популярно-наукових праць.

Дебютував Борис Грінченко як поет 1881 року в часописі «Світ». Протягом життя видано шість його збірок, зокрема «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903) тощо.

Більшість Грінченкових віршів є програмними народницькими поезіями, серйозними дидактичними творами, що мають суспільне звучання Об’єктом художнього зображення в його творчості, як це є типовим для народників, стало селянське життя.

І. Франко так охарактеризував літературно-громадську діяльність письменника: він належав до «неспокійних, вихроватих» натур, котрі «кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук». Така оцінка є справедливою щодо всієї творчості письменника: його поезія, проза, драматичні твори, літературознавчі праці, «Словарь української мови», переклади з інших мов сприяли подальшому розвитку українського письменства.

З-поміж віршів на громадянську тематику особливе місце займають поезії, присвячені Україні:

Убогії ниви, убогії села,

Убогий обшарпаний люд,

Смутнії картини, смутні невеселі,

А інших не знайдеш ти тут.

Картини лихоліття, страждань, недолі українського люду постають з поезій Бориса Грінченка. Вони пригнічують його, але водночас надихають на боротьбу, протест, обстоювання прав народних. Потреба працювати для простих, неосвічених селян стає провідною зорею Грінченкової як письменницької, так і просвітньої діяльності. Із притаманим народникам запалом митець закликає інтелігенцію до праці для рідного народу, щоб «зникли ганебні назвища «пан» та «мужик», а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома, освічена громада».

Його перші повісті з життя української інтелігенції «Сонячний промінь» і «На розпутті» стали набутком нашої літератури. Грінченко висловлює свої погляди щодо місця інтелігенції в житті українського народу, та все ж таки приходить до думки, що «...тип позитивного українського інтелігента ще й не виробився до пуття», через це представники народницької інтелігенції, виведені ним у повістях, зустрівшись зі страшними реаліями життя, зрозумівши, що нічого не здатні змінити, зазнають гіркого розчарування у своїх мріях й ідеалах. Тож у наступній повістевій дилогії письменнник повертається до зображення життя селян, облишивши проблеми української інтелігенції.

У центрі першої частини дилогії —повісті «Серед темної ночі» — родина типового українського селянина Пилипа Сиваша. Чесний, працьовитий господар, зі старосвітськими поглядами та чистим сумління, старий Сиваш виховав трьох синів — Дениса, Романа та Зінька. Початок повісті оптимістичний. Родина Сивашів зібралася за святковим столом з нагоди повернення зі служби середульщого брата Романа. Поглядаючи на синів — Дениса — «поважного.., здорового, як робочий віл», Зінька, очі якого «сяли цілим сяєвом молодого вогню» та Романа, поважного, вдягненого та обстриженого по-городянському, — старий Сиваш тішив себе думками, що «за такими синами й забагатіти можна». Та вже наступний день приніс гірке розчарування. Зіпсований морально Роман аж ніяк не збирався братися до роботи й зневажав батька та братів. Прагнення легкого хліба, гордування мужичою мовою, працею призводять до постійних конфліктів у родині Сивашів. Денис, що сам кривавим потом заробляв статки, відмовився годувати запанілого брата. Розлютившись на брата й батьків, не маючи грошей, Роман починає красти — пшеницю, кожух, сало. Денис, вистеживши брата, відводить його, як злодія, зі скрученими руками у волость. Тепер з Романа кепкує все село. Зганьблений, розлючений, він змушений податися до міста, де знайомиться з Патроклом Хвигуровським — ватажком зграї конокрадів. Легкі гроші, злодійське життя засмоктують Романа далі й далі. Перший страх, залишки здорової моралі полишають його, і парубок стає запеклим злодієм. Щоб помститися братам та батькові, він приводить товариство в рідне село, викрадає коней спочатку в батька, потім — у сусідів.

Конокради — найстрашніші вороги селян. Мирні трудівники, упіймавши злодіїв, не раз чинили самосуди. Картиною такого самосуду, страшного катування Романа закінчується повість. Щоб відвернути увагу селян, Роман підпалює клуню, а на другому кінці села його братчики викрадають коней. Денис, упіймавши брата, спокійно дивиться, як Романа живцем кидають у вогонь, ставлять босими ногами на жар. «І в той час, як ноги йому [Романові] горіли, його страшні з муки очі бачили перед собою спокійну Денисову постать...» Та найбільшої ганьби зазнає старий батько: один з його синів виявився злодієм, а інший — «каїном проклятим».

Тільки найменший брат Зінько живе за законами совісті. Це тип правдошукача, доброї серцем та душею людини, що, не цураючись звичайної мужичої роботи, прагне здобути освіту — самотужки навчається грамоти, намагається допомогти людям. Він єдиний намовляв Романа повернутися до нормального життя, помиритися з батьком і Денисом. Зінько навіть зважується супроти волі батьків одружитися з Левантиною — сусідською наймичкою, Романовою покриткою. Образ Левантини, безталанної сироти, ніжної, мрійливої вродливої дівчини уособлює перед, часно загублену молоду силу. Попри те, що Роман зав’язав їй світ, зробив покриткою, покинув напризволяще з дитиною, вона намагається врятувати його. Та гине сама.

Назва повісті є дуже символічною. Селяни, зазнавши утисків, злиднів здирств, не маючи можливості обстоювати свої права, скніють у темряві ночі.

Ця повість композиційно пов’язана з другою частиною дилогії «Під тихими вербами», назва якої вже є іронічною. Під тихими вербами чиняться страшні злочини, набагато страшніші від тих, про які йшлося в першій частині. Пов’язують частини дилогії долі двох братів Дениса та Зінька (Романа за конокрадство засуджено та вислано в Сибір). Старий Сиваш так і не зміг пробачити Денисові наругу над братом та ганьбу Сивашевого роду, тож не віддав, а «кинув, як собаці, його частку». З того часу старший брат забагатів, став добрим, поважним господарем, водив «кунпанію» з такими ж заможними хазяями. Він намагається прибрати до рук землю переселенців, щоб разом з іншими глитаями та старшиною панувати над громадою. «Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани... Попанували пани- поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!» Виникає протистояння між глитаями та бідними селянами.

Конфлікт загострюється ще й через те, що голоту захищає рідний брат Дениса — Зінько. До речі, подібний конфлікт між братами по крові відбувається між Панасом та Грицьком Ломотами. Панас за десятину землі вбиває брата.

Зінько намагається чинити опір багатирям: засновує для бідніших селян касу, вчить читати, обстоює громадські права. «Хазяї села» бояться Зінька, вбачаючи в ньому ту силу, що здатна підняти селян, тож жорстоко розправляються з ним: спочатку звинувачують у вбивстві Грицька, а коли Зінько таки опиняється на волі, забивають до півсмерті.

Усе своє життя Зінько боровся за правду, виступаючи проти обмеженості, затурканості, забобонності селян, та не зміг навернути на правильний шлях навіть найближчу, найдорожчу людину — дружину Гаїнку. Тож його смерть, причиною якої стало знахарське зілля, подане Гаїнкою, наводить на сумні роздуми. Сцена прощання Зінька з рідними й близькими має символічний характер:

— Ще не зійшло сонце?

— Скоро зійде...

Єдиним променем надії в повісті стає ця фраза, сказана однодумцем і товаришем Карпом.

І справді, жевріє надія, що сонце зійде, і добро, посіяне Зіньком, дасть добрі сходи.

«Один з псевдонімів Грінченкових — був «Вартовий», і трудно добрати інше слово, яке так влучно схарактеризувало б його роль в історії рідного краю. Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з свого важкого й відповідального місця» (С. Єфремов).

Богдан Лепкий 1872-1941 рр.

Доля щедро обдарувала Б. Лепкого. І він не змарнував свого таланту. Богдан Лепкий залишив багату творчу спадщину як поет і прозаїк, критик і літературознавець. А був він ще й видавцем-текстологом, читачем- декламатором художніх творів, талановитим малярем...

Ф. Погребенник

Народився Богдан Лепкий у селі Крегулець у родині сільського священика, що походив зі старовинного роду греко-католицьких священиків.

Перші знання майбутній письменник одержав у батьківському домі. Із шестирічного віку навчався в бережанській (так званій «нормальній») школі з польською мовою навчання, після закінчення якої вступив до гімназії в Бережанах.

Писати почав дуже рано. Першу поему про русалок написав іще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей. Мріяв стати художником, для цього брав уроки в художника Юліана Панкевича. Після закінчення гімназії Б. Лепкий вступив до Віденської академії мистецтв, проте швидко зрозумівши, що це не його покликання, записався студентом Віденського університету. Згодом перейшов до Львівського університету. На цей період припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, виступає з доповідями на засіданнях студентського товариства «Ватра».

Після закінчення Львівського університету (1895) повертається в рідну бережанську гімназію, де викладає українську й німецьку мови та літератури. У цей час з’явилася ціла низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»); перекладів, літературно- критичних студій. Спробував письменник свої сили й у жанрі драматургії, написавши п’єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руської бесіди».

Учасники львівської літературної групи «Молода муза», до якої входив і Лепкий, називали його професором. Під час Першої світової війни разом з родиною виїхав до Австрії. Восени 1915 року вже немолодого письменника ледве не послали на фронт; від мобілізації врятували друзі, які подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір для військовополонених. Незабаром опинився в Німеччині. Події війни знайшли відображення в багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого, передусім у великій поемі «Буря», в оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та ін.

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стало особливо важким. Помер Б. Лепкий 1941 року, похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі.

Поезія Богдана Лепкого багата тематично (історичне минуле, національно-визвольна боротьба, духовно-культурний розвиток народу, його звичаї і традиції) та жанрово розмаїта (вірші-пісні, сонети, поеми, поеми-казки).

Радянська критика 20-30 рр трактувала творчу спадщину Богдана Лепкого як декадентську й водночас буржуазно-націоналістичну. Справді певний вплив на творчість Лепкого мала поезія імпресіоністської літературної групи «молодомузівців». Проте, на відміну від М. Яцкова, П. Норманського, О. Луцького, які дотримувалися думки, що мистецтво має бути вільним від громадських і соціальних проблем, виражати внутрішнє «я» особистості, Лепкий ніколи, навіть в інтимній ліриці, не відмежовувався від громадського життя; порушував теми, що мали загальногуманістичне значення. У його творчості громадські мотиви переплітаються з ліричними, мінорні ноти — з мажорними. Як лірик він має свої улюблені теми й образи, до яких постійно звертається, варіюючи та переосмислюючи.

Одним з таких мотивів є мотив осені, завмирання природи (до речі, він був поширений і в творчості «молодомузівців»).

Поезія «Журавлі» — одна з най- трагічніших ліричних поезій поета, навіяна мотивами осені. У цій драматично-поетичній мініатюрі Лепкого зникає межа між життям і смертю- Понад сімдесят років вірш, покладений на музику братом Богдана Лепкого — січовим стрільцем Левом Лепким, живе безіменно як народна пісня. Як зазначає Федір Погребенник,і «важко назвати інший вірш українського поета кінця XIX - початку XX ст., який би з такою емоційною експресією передавав почуття любові до рідного краю, біль розлуки з ним. Патріотична асоціативність цього твору, висловлена в ньому безмежна трагедія людини, яка втрачає найдорожче — Батьківщину — досягають тут величезної сили»:

Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру.

Значне місце в літературному доробку поета посідають вірші, що виявляють його громадянську позицію, життєве кредо. На думку автора, доля митця й народу нерозривно пов’язані, поетичне слово має бути знаряддям боротьби за духовне розкріпачення нації. Дві збірки Лепкого «Осінь» і «Листки падуть» розпочинаються віршами під назвою «Заспів». у них автор закликає свої пісні летіти до народу:

Летіть, мої слова,

Зривайся, жалю мій,

Як пісня степова,

Як птахи у вирій.

Поетичну творчість Б. Лепкого Періоду війни та міжвоєнного десятиріччя на сьогодні досліджено мало й поверхово. У «воєнній» поезії розрізняють два аспекти: «гуманістично загальнолюдський», що виявляється в засудженні війни між Росією й Австро-Угорщиною як лиха для народів обох держав, і «патріотично-національний» — піднесення, оспівування визвольної боротьби українців. Обидва ці аспекти в поезії Лепкого тісно переплітаються.

Ідею вільної, незалежної України поет утверджує в поезії «Ми єсть народ»:

Отсе тая червона калина,

Що повік не зів’яне:

Пригадає її Україна,

Як із мертвих повстане.

Переосмислюючи глибоко символічний образ червоної калини, який для Лепкого є символом національно-визвольної боротьби, поет підносить героїчну боротьбу українського народу, зокрема січового стрілецтва, за волю й незалежність України.

Творча манера Лепкого-прозаїка формувалася під впливом соціально- побутової прози Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Івана Франка. Як прозаїк він дебютував оповіданнями «Шумка», «На палеті», «Дивак» на сторінках газети «Діло» (1895). Письменник виступав у жанрі новели, нарису, оповідання, повісті, прози в поезії. Об’єктом зображення в ного творах стає подільське село, селяни, життя й побут яких він добре знав. Пізніше Лепкий звернувся до висвітлення теми життя світської и духовної інтелігенції.

Найвагомішою за своїм значенням у прозовому доробкові Лепкого е тетралогія (великий епічний твір, що складається з чотирьох самостійних частин) «Мазепа».

Ця тема тривалий час в українській літературі була політично небезпечною. Авторів, що порушували її, засуджували як «націоналістів» і «ворогів народу»; про Мазепу ж канонічне радянське літературознавство дозволяло писати тільки як про зрадника, запроданця.

Над циклом повістей, що становлять епопею, Лепкий працював майже чверть століття: почавши з віршів «Полтава» — 1906 року, «Мазепа» — 1908 року, розробивши окремі мотиви з історії України, у 20-х рр. він «вибухнув» циклом повістей-романів: «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава».

Письменник відійшов від традиційного зображення Івана Мазепи як романтичного героя, він зробив спробу показати видатного гетьмана України насамперед як державного діяча, політика й дипломата, який своє особисте життя зумів підпорядкувати вищим інтересам. «Своєрідним лірико-драматичним заспівом до епопеї є повість у двох частинах «Мотря».

За основу взято традиційну для цієї теми любовну колізію — взаємне кохання немолодого вже Мазепи Та його похресниці, доньки генерального судді В. Кочубея — Мотрі Кочубеївни. Проте автор не обмежується лише історією їхнього кохання, у повістях він подає панорамні картини життя в Україні кінця XVII - початку XVIII ст., створює колоритну галерею образів (Петро І, Ментиков, Кочубей тощо).

У повісті «Не вбивай» любовні колізії відходять на другий план, події розгортаються вже навколо постатей Мазепи та Кочубея. Генеральний суддя та його однодумець Іскра пишуть донос Петрові І на гетьмана. Цар, не маючи сумнівів у вірності й порядності Мазепи, віддає авторів доносу йому до рук. Психологічне напруження зростає, відтепер гетьман знає, що серед його найближчого оточення є підступні вороги, ладні віддати його на розправу цареві, проте один з цих ворогів — Мотрин батько. Перед Мазепою постає проблема, яка має й політичне, і морально-етичне забарвлення: помилувати чи покарати ворогів.

Автор не відступає від історичної правди у викладі подій. Мазепа літературний герой чинить так само, як і історична особа: дає згоду на знищення Кочубея та Іскри.

Щоб розірвати військовий союз з Петром І, який усе більше пригноблював український народ, Мазепа змушений був вести подвійну гру. Цар вимагав від гетьмана виступити разом проти всесильного тоді короля Швеції Карла XII, Мазепа ж і його прибічники покладали на Карла надію, що він допоможе визволити Україну з-під царського ярма, тому виступили разом зі шведами проти російського війська.

Третя частина епопеї — повість «Батурин» — розповідає про ті злодійства, тортури, погроми, що чинили царські війська на чолі з генералом Меншиковим після переходу Мазепи на бік Карла XII.

В останній частині епопеї — повісті «Полтава» — ідеться про полтавську трагедію, перемогу Петра І над об’єднаним шведсько-козацьким військом.

За ту «зраду» Мазепу піддали анафемі, оббріхували та замовчували за часів царату й Радянського Союзу. Сьогодні вже зроблено спроби переосмислити постать Мазепи — самобутнього політика, дипломата, військового, мецената, надзвичайно ерудованої людини, культурно-просвітницького Діяча, поета, який навіть у своїх Універсалах вдавався до поетичних пасажів. На цю тему з’явилися історичні й літературні твори Олени Апанович, Валерія Шевчука, Володимира Сергійчука та ін.

По-новому оцінено творчу спадщину й Богдана Лепкого та його епопею «Мазепа». Яскравим свідченням того є публікації Миколи Ільницького, Миколи Жулинського, Романа Гора- ка, Федора Погребенника.

Михайло Коцюбинський 1864-1913 рр.

У манері Коцюбинського є дещо, «що нагадує акварельні малюнки своєю лагідністю, прозорістю, масою повітря, що жахтить і міниться перед вами, передає найтонші рухи, згуки й почування».

С. Єфремов

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Навчався в Барській початковій школі та Шаргородському духовному училищі. Спробував свої сили в літературі рано. З перших його спроб як прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «Дядько та тітка» (1885). Друкуватися Коцюбинський почав 1890 року, у львівському дитячому журналі «Дзвінок» побачив світ ного вірш «Наша хатка».

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для численних творів: «Для загального добра» (1895), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902) тощо. Після повернення з подорожі до країн Центральної та Західної Європи (1905 року) Коцюбинський бере активну участь у громадських акціях. Його обрано головою чернігівської організації «Просвіта». Під час поїздок на острів Капрі (куди тричі письменник приїжджав на лікування) часто зустрічався з Горьким, узимку 1911 - 1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не винні» та «Подарунок на іменини». Після повернення з Карпат 1912 року письменник кілька місяців провів у Киев в клініці професора Образцова, проте медицина виявилася безсилою. Помер письменник на 49 році життя 25 квітня 1913 року. Поховано його в Чернігові на Болдиній горі, у гаю Троїцького монастиря.

Михайло Коцюбинський, починаючи літературну діяльність, випробовував свої творчі сили в поезії, перекладах. нарисах, та справжнім покликанням митця стала художня проза.

Його перші твори написані в манері письменників-сімдесятників — Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Невдовзі під впливом модерних західноєвропейських авторів він змінює творчу манеру, використовуючи у свої оповіданнях імпресіоністичні засоби: розлогі описи замінює нотуванням вражень героя, що часом пливуть ніби за випадковими асоціаціями: заглиблюється у внутрішній світ людини; розкриває її характер у процесі руху; іноді дійовою особою виводить пейзаж.

Визначальна риса творчості письменника — зосередження уваги на психологічних колізіях. Після 1901 року провідним жанром малої прози Коцюбинського стала соціально-психологічна новела.

Новелу М. Коцюбинського «На камені» Микола Ільницький називає класичним зразком імпресіонізму в українській літературі початку XX ст. У ній зміна кольору моря («ясна блакить» — хвилі спіненого моря, що ставали, «мов брили зеленуватого скла» — «ніжна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса дівчини», вливалась у «радісний усміх моря») виступає як супровідна мелодія трагічної історії двох закоханих. Коцюбинський назвав свій твір «аквареллю», підкресливши його подібність до малярських творів. У новелі й справді переважають живописні образи. Колоритні картини моря й гір, напівекзотична для українського читача природа постають у нашій уяві. У цьому творі Коцюбинський звернувся до теми викриття родинного деспотизму, старих патріархальних звичаїв, що перешкоджають розвиткові особистості. Вони уособлюються в образі чогось камінного, незворушного, жорстокого: «Татарське село здавалось грудою дикого каміння», «дух цих диких, ялових, голих скель... обняв душі». Молода татарка Фатьма, ставши дружиною старого різника Мемета, бо «заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки», намагається чинити опір патріархальним традиціям, хатньому деспотизмові. Покохавши молодого наймита-данагалака Алі, вона тікає з ним в гори. Та доля немилосердна до закоханих: вони заблукалий стали легкою здобиччю Мемета й татар. Не бажаючи повертатися до чоловіка, красуня Фатьма покінчила життя самогубством, Алі загинув під ножем ревнивця.

Імпресіоністична манера письменника виявляється в акцентуванні на деталях, пейзажі, що органічно пов’язаний з подіями; створенні психологічного настрою. Водночас автор уникає етнографічних замальовок, майже не приділяє увагу розвиткові взаємин Фатьми та Алі. Проте імпресіоністична техніка не є для письменника самоціллю. Як правило, враження, що він передає, слугують розкриттю переживань і світовідчуття героїв.

«Intermezzo»

Глибокий психологічний зміст, поетично-пейзажні замальовки, лірична настроєвість притаманні й новелі «Intermezzo». Її Михайло Коцюбинський присвячує кононівським полям. Як відомо, письменник ніколи не писав драматичних творів, тому досить дивно було зустріти перелік дійових осіб у підзаголовку п’єси. До того ж — незвичних дійових осіб. Скажімо, ще можна було б уявити, що зозуля, жайворонок, три білі вівчарки якось у творі діють, а от ниви, сонце, моя утома, людське горе». ? Однак «Intermezzo» — це не драматичний, а все ж таки епічний твір, а перераховані дійові особи є алегоричними, несуть певне змістове та емоційне навантаження.

Історія написання. Твір можна сприймати як автобіографічний. Епізод, описаний у новелі, ґрунтується на подіях, що сталися в житті письменника. Новелу написано 1908 року, коли ще були свіжими переживання від буремних революційних подій 1905-1907 рр. та жорстокої реакції. Згадуючи, як у день проголошення маніфесту кололи дітей штиками та рубали шаблями, Коцюбинський зауважує: «Ви не можете уявити собі, що я пережив, бачачи те все на власні очі, і який це вплив мало на мої хворі нерви. Мені тепер ще гірше, ніж було: не можу ані спати, ані їсти». Письменник звертається з проханням до рідних і друзів прийняти його на літній відпочинок. Коцюбинського запрошує до себе в маєток у с. Кононівку Євген Чикаленко. Враження від прекрасної кононівської природи й лягли в основу новели.

Ідейно-тематичний зміст. Відомо, що тема твору, як правило, відбита в його назві. «Intermezzo» в перекладач з італійської — «перерва». У музиці — це невеличка інструментальна п’єса, яку в XVII ст. виконували в перерві між актами трагедії. Письменник уклав глибокий філософський зміст у це поняття. Показавши в образі головного героя новели людину інтелігентну, очевидно, демократичну й творчу, письменник порушує проблему взаємозв’язків художника й суспільства: чи може митець заховатися, втекти від життя? Intermezzo — це не тільки перепочинок утомленого митця, а й зображення його в тих критичних, екстремальних умовах, що склалися внаслідок реакції та не давали змоги ані повноцінно жити, ані творити.

Отже, тема твору — це митець і суспільство. Ліричний герой цілком відданий людям, він прагне служити їм, та фізична й нервова перевтома від соціальної боротьби штовхають його на тимчасовий спочинок.

У центрі твору — конфлікт між нормальним і ненормальним психічним станом. Свідомість героя на грані роздвоєння, його жахає власна байдужість до людей, до їхнього горя, до тих дванадцяти повішених, звістку про яких він просто заїв стиглою сливою.

Головний герой твору, втомившись від незліченних «треба» й безконечних «мусиш», які органічно увійшли в його плоть і кров, хвилюється, чи «розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить...?» Зіткнення образів «моя утома» і «сонце» є ядром конфлікту. Можна проаналізувати, як діють ці два образи в новелі. Виїхавши з міста, ліричний герой настільки втомлений, що не може бачити людей, не хоче чути про них, про їхні сльози, біди. Власне, Коцюбинський передає свої почуття, свій психічний стан. Після приїзду до Чикаленка він пише в листі до дружини: «Людей просто не переношу, а коли, гуляючи, десь бачу людину, то тікаю, щоб не стрітись...».

На початку твору атмосфера похмура, герой лишається байдужим до краси природи, він не помічає її, стоїть осторонь. Аж от, опинившись за містом, раптом помічає: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». Та краса світу існує поки що окремо від героя, він нібито протистоїть їй: «На небі сонце — серед нив я». Проте щоденні прогулянки кононівськими полями поступово відновлюють душевну рівновагу героя. Запахи, голоси, кольори, відтінки мінливої природи проникають у його душу, сповнюють героя оптимістичними, мажорними відчуттями. «Утома» потрохи відступає, натомість «сонце» просочується в глибину його душі й серця, надає сенсу буттю.

Нарешті відбувається повне емоційне відродження героя. Діють на нього «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки»: заспокоюють, урівноважують, поновлюють душевні сили, повертають до життя. І от та зустріч, якої так боявся ліричний герой, — зустріч з людиною: «ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик... Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків». Ліричний герой жадібно вбирає в себе розповідь селянина про нужденне життя, горе, подумки благаючи: «Говори, говори...». Оте прохання-заклик, яке рефреном звучить сім разів у передостанньому розділі, свідчить про те, що «Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!» Підтвердженням готовності повернутися до життя, до боротьби є звернення до селянина, кінцевий мажорний акорд: «Погаси сонце й засвіти друге на небі...».

«Тіні забутих предків»

Історія написання. Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменникові достатнього матеріалу для твору. Проте бажання написати про «незвичайний казковий народ» — гуцулів — не полишає його. Коцюбинський іще раз відвідує гуцульський край, вивчає звичаї, побут, фольклор його мешканців. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті «Тіні забутих предків» (1911). На думку письменника, гуцули й у ХХ ст. залишилися язичниками. Автор досліджує вплив фантастичних, міфологічних уявлень на формування характеру головного героя та його світосприйняття.

Початок твору простий, спокійний, як і властиве казці. Уже з перших слів повісті стає відчутним фантастичний елемент. Неспокійність новонародженого Іванка мати пояснює тим, що її дитину підмінили: «Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Так від самого народження потрапляє Іван у дивний світ міфологічних вірувань. У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, вони просто набирають інших форм, виявляються у вірі в таємничу, животворну силу вогню, ворожінні та ритуальності дій гуцулів.

У повісті химерно переплітаються реальність і фантастичне, дійсність і вигадка. Проте завдяки майстерності автора читач завжди може розрізнити правдиве й вигадане, що є результатом чи то багатої, чи то збудженої уяви героїв. Так, зустріч Іванка з Марічкою-мавкою не викликають у нас здивування. Знаючи, що Йван тривалий час не міг повірити в смерть Марічки, не міг забути її, ми цілком природно сприймаємо епізод, коли кохана постає перед ним: він бачить її, чує, розмовляє. Фантастичні образи, виведені в повісті, покликані не стільки окреслити романтичну історію кохання Іванка й Марічки, відтворити національний колорит, скільки передати особливості духовного світу героїв.

У повісті «Тіні забутих предків» Коцюбинський виявив себе майстром сюжету. Перша зустріч Івана й Марійки починається з конфлікту — бійки. Рід Палійчуків ворогував з родом Гутенюків. «Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча». Хоч і перетнулися дитячі долі під час бійки, та поважний, повний довір’я Марійчин рух, яким подала дівчинка Іванові половину цукерки, назавжди приспав ту злість і ворожнечу. Навіть смерть старого Палійчука, що загинув у тій січі, жила в його пам’яті не так довго, як «знайомість з дівчам». Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним, приреченим на нещастя. «Любчику Іванку! — питає вона,— Ци будемо в парі усе?» І сама дає відповідь: «Ой, ні! Велику пізьму [гнів] має у серці старини наша. Не набутися нам».

На перешкоді їхньому щастю, любові стала не ворожнеча родів, а сувора, дика гірська природа. Як літував Іван у полонині, сталася біда: «...коли брела Черемош, взяла її [Марічку] вода». Довго не міг змиритися з долею Іван і, мабуть, таки не змирився. Ані одруження з Палагною, ані ґаздування не принесли йому душевного спокою. Туга, жаль за коханою стали причиною передчасної Іванової смерті. Тонкий психолог, Коцюбинський через фантастичні образи відтворює зміни в психічному стані Івана, як він урешті-решт утрачає відчуття реальності та починає марити. Його збуджена уява малює ті картини, що воліла бачити душа — зустріч з коханою, розмову. Іван рятує Марічку-нявку від чугайстра, та, пішовши на її поклик-стогін, падає в безодню.

Діалектика життя й смерті показана в останній частині повісті «Тіні забутих предків». Обряд похорону в гуцулів сповнений ритуального, таємничого змісту. Палагна файно голосить, хоч усім відомо, що вона була невірною дружиною, та обряд вимагає доброго виконання своєї ролі. Усі сумують і тужать, аж от раптом у натовпі виникає питання: «Чи не багато вже суму мала бідна душа?» І раптом настрій змінюється: «...од порога вже починався рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті... І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму...» Починалися забави, ігри, поцілунки, обійми; а мертве обличчя усе ще усміхалося загадковою усмішкою смерть.

Коцюбинський у властивій йому імпресіоністичній манері змалював життя, кохання і смерть Івана й Марічки, передав дух гуцульського села, вірування гуцулів, їхні язичницькі звичаї та обряди.

Ольга Кобилянська 1863-1942 рр.

На думку Наталки Білоцерківець, Ольга Кобилянська належить до плеяди тих молодих письменників рубежу століть, що самі створили себе «завдяки наполегливій і послідовній самоосвіті, копіткій праці (не раз у гнітючих особистих, побутових обставинах), активному втручанню в громадське життя».

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на окраїні колишньої Австро-Угорської імперії (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія) у багатодітній родині дрібного урядовця. За тодішніми традиціями інтереси жінки мали обмежуватися кухнею, дітьми та церквою. Через це та через матеріальну неспроможність дати освіту всім дітям Ольга Кобилянська закінчила лише чотири клали народної школи, які, за її висловом, дали тільки основу «для дальшого розумового розвою». Надзвичайно обдарована від природи (мала хист до музики, співу, малювання; брала Участь у театральних самодіяльних виставах і концертах), Ольга Кобилянська навчається самотужки, вивчає західну європейську літературу. захоплюється модерними ідеями. Перші твори Ольги Кобилянської («Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини», «Картина з життя Буковини», «Вона вийшла заміж») написані німецькою мовою. З 1891 року після переїзду до Чернівців молода письменниця глибше ознайомлюється з українським літературним життям. З ранньої юності Ольга Кобилянська мріяла бути українською письменницею, однак як невідповідну українській літературі й життю сприйняли українські письменники творчість Кобилянської. їй закидали «фальшивий німецький сентименталізм», занепадництво, на що Леся Українка зауважувала, що «вирятувала Кобилянську Німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю». Наприкінці 80-х — на початку 90-х років Кобилянська бере участь у феміністичному русі на Буковині й у Галичині. Загалом не схильна до публічних акцій, вона навіть виступила з доповіддю в Товаристві руських жінок у Чернівцях під назвою «Дещо про ідею жіночого руху». Феміністичні погляди Кобилянської, її новаторство викликали осуд майже всіх представників українського красного письменства (за винятком Лесі Українки). Цих двох талановитих письменниць об’єднувала близькість світоглядних позицій і вимушена опозиційність до чоловічої літературної еліти. Саме вони зробили спробу зруйнувати панівну народницьку ідеологію у сфері культури та принесли в українську літературу новітні модерні ідеї. Згодом Іван Франко був змушений визнати, що «Ольга Кобилянська — визначне явище в українській новітній літературі. її перші твори були свіжим подихом повітря у цій літературі...».

Померла письменниця 21 березня 1942 року.

Ольга Кобилянська своїми повістями «Людина» та «Царівна» започаткувала новий етап української прози. Вона висвітлювала життя освіченої жінки, не здатної миритися з меркантильністю та бездуховністю міщанського середовища. Проза Кобилянської є насамперед психологічною та феміністичною. Повість «Людина» написана під безперечним впливом натхненниці та зачинательки феміністичного руху — Наталі Кобринської і їй присвячена. Перша редакція повісті (1887) була написана німецькою мовою, Іван Франко її відхилив. Нова редакція твору побачила світ лише 1894 року. Головна героїня повісті — Олена Ляуфлер — донька цісарсько-королівського лісового радника, що «мав велике поважання, великий вплив і великі доходи» . З поміж п’ятьох дітей (чотирьох доньок і сина) освіту дістав лише хлопець, хоч не мав до цього ані бажання, ані хисту. Доньок виховували в традиційній для того часу манері. Пані радникова «не належала до тих жінок, котрі супокійним оком глядять на доньок, наколи ті беруть книжку до рук і в будню днину та читанням безбожних любовних дурниць або й інших пустих діл крадуть час Богові». Та від цього «трійла» вона не змогла вберегти свою середню дочку Олену, яка, начитавшись усіляких книжок, лякала матір страшними словами: соціалізм, натуралізм дарвінізм, питання жіноче, питання робітниче... Підтримує Олену лише Стефан Лієвич — молодий медик, що, проживши певний час у Швейцарії, захопився новими ідеями, зокрема ідеєю емансипації жінок. Вони мали побратися за два роки, після повернення Лієвича з практики. Майбутнє несло багато нещасть. Несподівана смерть нареченого (він помер від тифу, заразившись під час практики в шпиталі) підкосила Олену. Її брат, надія та сподівання батьків, пияцтвом, картярством, боргами довів родину до зубожіння. Батька через розтрату доручених грошей вигнали зі служби, залишивши йому тільки мізерну пенсію. Родина покладає надію на вигідний шлюб Олени з К. Проте дівчина знаходить у собі сили чинити опір долі. Вона відмовляється від шлюбу, вважаючи, що «подружжя без любові... — це брудні відносини», та бере на себе всі турботи, пов’язані з утриманням родини. Живучи в «нужденному пустому селі», орендуючи землю в старшої сестри, Олена дбала про господарство, залагоджувала всі проблеми, виконувала найважчу роботу. Самогубство брата, звістка про те, що невдовзі землю продадуть, а їм доведеться шукати новий притулок, змушують Олену погодитися на заміжжя з Фельсом, якого вона не кохає, хоч і сподівається, що любов, «наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові...». Відтак Олена йде на компроміс: заради родини жертвує собою, своїми ідеями та переконаннями. Під тиском зовнішніх обставин вона починає мислити так, як інші. На закид сестри Ірини: «Він добрий чоловік, але дуже ограничений», вона зауважує: «Ну, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..» Олена прекрасно усвідомлює, що чинить насилля над собою, що відтепер заживе лише фізичним життям, тому й просить Ірину: «Не буди в мені колишньої людини!».

Олена Ляуфлер — це тип нової жінки, гордої, незалежної, внутрішньо багатої, інтелігентної, спроможної на виклик суспільству; тип самої Кобилянської. За визначенням Соломії Павличко, центральним сюжетом повісті «Людина», як і всієї творчості Кобилянської, є «зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості». Сильна, вольова Олена Ляуфлер протиставлена слабким чоловікам. Найкращий з-поміж чоловіків, Стефан Лієвич, освічений, обізнаний з новітніми філософськими ідеями, також має свої вади, які визнає навіть вона: »се був нудний педант, був заздрісний, був гарячка і мав ще блуд одідичений (спадковий недолік), про которий довідавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволіла... Його батько збожеволів з пиття і помер з того... а він як-небудь і не пив налогово. однак пив радо». Позбутися своєї вади Лієвич мав надію лише за допомоги Олени. Кохаючи його за правду, за те, що «був дійсно цілою людиною.... не гнувся, а прямував безглядно до одного, до праведного», Олена не вважає на його вади. Недоліки ж інших чоловіків видаються їй набагато страшнішими. Молодий К., «якого всі визнають «пишною, славною партією», дістає від Олени таку характеристику: «...він чоловік холодний, з вирахуванням, котрий лиш хоче уживати, котрого «я» становить для нього одинокий світ... Се егоїст і чоловік гордий». Думаючи про Фельса, вона більше звертає увагу на його силу та вроду, проте соромиться його усміху, «котрий зраджує, що він ограничений». Слабкими виявляються навіть батько, що під тиском горя, злиднів спивається й втрачає подобу людини, і брат, слабкодухий і безвільний, підвладний усім вадам, який чинить самогубство через нерозділене кохання. Слабке, хворе на абсолютизм суспільство виховує й слабких жінок, які замість того, щоб обстоювати свої права, рівність між чоловіком і жінкою, засуджують Олену, її «просвічені, здорові погляди». Важко лишатися Людиною в такому супільстві під тиском патріархальності,, міщанських традицій і консерватизму. Важко не зрадити своїх переконань. Недовіра, невпевненість у силах, витривалості Олени не полишав навіть Ліснича. «Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка, однак, вона тепер полишена на волю долі...» Лікар, єдиний, кому звірилась Олена, застерігає: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина...». В Олені справді перемагає людське, жіноче начало: заради родини вона виходить заміж без любові, проте епіграф до другої чистини, узятий а твору Фрідріха Шпільгагена «Завжди вперед», засвідчує, що в ній житиме «...любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити...». Ольга Кобилянська розвиває цю тему в повісті «Царівна» (1895).

Найпродуктивніший період творчості письменниці припадає на другу половину 90-х років XIX — перше десятиліття XX ст. Вона публікує нариси, новели, оповідання, повісті. 1902 року з'являється повість «Земля». В основу покладено реальні події — братовбивство, що сталася восени 1894 року в селі Димна поблизу Чернівців. Кобилянська свідчить в автобіографічному нарисі: «Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів і коли писала - ох, як хвилями ридала! » На прикладі життя, важких трудових буднів однієї селянської родини Кобилянська виписала характерні явища тогочасної дійсності, суспільні й родинні відносини в буковинському селі, посилення влади землі над селянином-хліборобим, для якого ноша стає фатумом поглинає всі думки й почуття, у центрі повісті образ Іаоніки Федорчука — типового буковинського селянина. Івоніка разом з дружиною Марійкою виснажливою, наполегливою, нелюдською працею заробили чималі статки й добре ім’я: «Вона (земля) підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко». У любові, шані до землі виховав Івоніка Федорчук і старшого свого сина — Михайла. Чесний, добрий, працьовитий Михайло поважає батька й матір, дбає про землю, господарство. Проте він невдовзі має йти «до бранки», відслужити два роки. Страшними постають роки жовнірської служби. Спокійний, терпеливий, урівноважений Михайло через кілька місяців прагне втекти або ж покінчити життя самогубством, такою нестерпною видається йому служби. Та час минає, до кінця служби лишається кілька місяців, і Михайло дістає двомісячне звільнення. Він кохає Анну — панську наймичку — чесну й порядну дівчину, яку поважає кожен у селі. Михайло з Липою чекають на день св. Михайла — Михайлового патрона, щоб попросити батьківського благословения на шлюб (Анна вагітна). Михийло з Анною усвідомлюють, що батьки (особливо Марійка) навряд чи погодяться по їхній шлюб, адже Анна — бідна наймичка, не має землі, господарства.

Повна протилежність Михайлові його молодший брат Сава, що зовсім не тяжіє до роботи, а знає лише рушницю та полювання. Сава сохне за чорноокою Рахірою — негарною дівчиною, до того ж близькою родичкою - своячкою. Намарні вмовляння й Івоніки, і Марійки, і Михайла: Сава не полишає Рахіру; зневажає батьків, нехтує роботою. За непослух батько обіцяє віддати всю землю Михайлові. Та за той час, що брат був у війську, Сава дуже змінився. Хоч і без великого бажання, але він допомагає по господарству, працює в полі. Якщо колись він заради Рахіри ладен був тікати до Молдови, то тепер земля вабить і його. Слова Рахіри: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?» — і штовхають Саву на братовбивство.

Земля, пристрасть до збагачення засліплює й Марійку. Після смерті сина вона не хоче й не може повірити, що Михайло збирався взяти за дружину наймичку й відмовляє Анні навіть у проханні прихистити хоч би одне з її новонароджених близнят.

Проте предметом дослідження в повісті є не зовнішні події, не власне факт братовбивства (адже він не став розв’язкою), а психологічний аналіз внутрішнього світу людини, її переживань. почуттів, а відтак дій і вчинків. Ольга Кобилянська, аналізуючи риси Сави, поступово підводить, обгрунтовує причини злочину. З неперевешеною майстерністю, психологічним чуттям виписано, картини Михайлового похорону, сцени прощання Анни з коханим. У повісті багато містичного: сни, ворожіння, образ «сусіднього ліска», таємничої мряки. Деякі деталі підсилюють зображене. На Михайлові виступає свіжа кров, коли маги відмовляється вірити Анні. Коли постає питання, хто є вбивцею, свічка падає й котиться до ніг Сави. Анна сама таврує Саву братовбивцею, та Марійка не хоче в це вірити: втративши одного сина, вона прагне зберегти другого. Ольга Кобилянська показала землю як загрозливу силу, що закріпачує людяне, стає причиною найстрашніших трагедій. Символічним видається прагнення Анни й Петра віддати сина до школи: «Нема йому що до землі прив'язуватися... вона іноді самого горя наность!»

За визначенням літературознавця Федора Погребеника. Повість «Земля» — «це філігранне мистецьке полотно, що справляє надзвичайно сильне враженння багатим соціальним. морально-етичним і естетичним змістом».

Василь Стефаник 1871-1936 рр.

Одним з найбільших наших митців, «правдивим артистом», «абсолютним паном форми», письменником, яким наша література має право пишатися перед цілим народом вважав Стефаника.

І. Франко

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1872 року в селі Русові на Станіславщині (тепер Івано-Франківська область) у заможній селянській родині. Після закінчення школи навчався в Коломийській гімназії разом з Лесем Мартовичем та Іваном Семанюком (Марком Черемшиною). Брав участь в організації вшанування пам’яті Шевченка, входив до таємного гуртка гімназистів. «За політику» був виключений з гімназії, далі здобував середню освіту в Дрогобичі. 1892 року вступив до Краківського університету на медичний факультет. Саме в цей період захопився літературою. З 1897 року його новели з’являються друком. 1898 року в Чернівцях видав першу збірку новел «Синя книжечка», після якої, як відзначала Леся Українка, Стефаник «став знаменитістю», наступного року у Львові вийшла збірка «Камінний хрест», а 1901 — «Дорога». Відтоді почалася півторадесятилітня перерва в його творчості. 1908 року, скориставшись загальним виборчим правом, селяни обрали Стефаника «мужицьким послом» до австрійського парламенту. У 1914— 1915 рр. західноукраїнські землі стали тереном кривавих боїв. їх скуповували то австро-німецькі війська, то російська царська армія. Австрійці після повернення звинуватили Стефаника в шпигунстві. Рятуючись від розправи, письменник мав виїхати до Відня. Там після п'ятнадцятилітньої перерви розпочався другий період його літературної творчості. У складі урядової організації західноукраїнської Народної Республіки 1919 року приїздив до Києва у зв’язку з об'єднану, ЗУНР й УНР. Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року.

«В українську літературу Стефаник увійшов як письменник виняткової оригінальності, зі своїм світовідчуттям і світобаченням, вихованим рідною землею...» (О. Гнідан). Творчу манеру письменника характеризує імпресіонізм, психологізм, сувора простота. Стефаника визнають творцем та неперевершеним майстром соціально-психологічної новели. Кожна новела — це зовні стримана людська трагедія: картини смерті або чекання її, образи бідності, безнадійної самотності. Стефаника цікавлять не зовнішні події та вчинки персонажів, а їхні настрої та переживання під впливом цих подій, зображення подій через призму «чуття і серця героїв». Він писав діалектною мовою, посилюючи цим враження авторської безсторонності у викладі подій.

Творчість видатного новеліста прийнято поділяти на два періоди.. Перший охоплює 1897-1901 рр. (за цей час написано 39 новел, що ввійшли в чотири збірки). Дія в Стефаникових творах відбувається на селі — його герой — звичайний селянин.. Усе розгортається переважно в теперішньому часі, на очах у читача, як у драмі. Переважає новела-монолог, що відбиває динаміку почуттів, зміну емоційних станів героя. За другий період творчості (1916-1933 рр.) написано 20 новел, що ввійшли до збірки «Земля» (1926) та книжки «Твори» (1933). У центрі уваги письменника знову ж таки покутське село, але тепер в умовах імперіалістичної війни та польсько-шляхетської окупації. Тривалий час писав він про події війни, про принесене нею народне горе та страждання.

«Новина»

Новела «Новина» — один з найхарактерніших зразків соціально-психологічної новели.

Тема твору — вбивство батьком своєї дитини. Твір написано на основі реальних подій. У сусідньому з Русовим селі сталося жахливе: чоловік- вдівець утопив меншу дочку, не маючи змоги прогодувати двох малолітніх дівчат. Ця новина облетіла навколишні села. Письменник побував там, розмовляв зі старшою дівчинкою Ґандзею, яка вмовила батька не губити її. Саме від неї В. Стефаник і Дізнався про страхітливі події, які незабаром відтворив у новелі.

Головна увага в творі зосереджена на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Твір розпочинається розв'язки — повідомляється страшна новина про дітовбивство. Для автора було головним вмотивувати злочин батька. Сюжет новели оснований на показі тих змін, що відбувалися в психіці селянина.

При зіставленні реальних подій з їх художнім осмисленням стає помітною глибина художнього узагальнення конкретних фактів. Письменник пояснює трагедію нестерпним голодним існуванням нещасного чоловіка. Та найголовніше — це показ моральних страждань бідняка, котрий не зміг відкинути нав’язливу ідею про мертвих дітей і скоїв злочин.

Фінал твору глибоко емоційний. Увечері батько виходить з дочками надвір. «Довгий огненний пас» пік у серце й голову, камінь давив на груди, він «скреготав зубами, аж гомін лугом розходився» . Меншу дівчинку він кинув у річку, а старшу, Ґандзуню, відпустив, ще й бучок дав у руки, щоб могла відбитися від собак. Порадив їй батько найнятися до людей за няньку, а сам пішов до міста заявити про злочин, вчинений з любові до людей, які страждали.

«Камінний хрест»

За аналогією до більшості творів письменника «Камінний хрест» також називають новелою, хоч за жанровими ознаками це оповідання. Сам автор назвав цей твір студією (тобто художнім дослідженням душевних переживань героя).

Історія написання. Життєва основа. Новела «Камінний хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. Розорення західноукраїнських селян призвело до масової еміграції за океан. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у новелі Іван), односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест, що й понині стоїть у селі Русів. Та справжніми прототипами головного героя О. Гнідан називає тисячі емігрантів, долею яких перейнявся письменник.

Композиція. Новела складається з семи розділів. Перший розділ є експозицією твору. Він містить мальовничий портрет Івана Дідуха та авторські екскурси в його біографію. Повернувшись додому після десятирічного перебування у війську, Іван уже не застав батьків, у спадок йому від них лишилися тільки «хатчина завалена» та горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». Щороку впрягався Іван поряд з конем: «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну». Таке зіставлення є яскравим свідченням виснажливої праці селянина, до того ж воно набуває символічного значення. Івана в селі називають Переламаним. Тяжка робота (виносячи гній на гору, обливався потом, а на горі, як дмухнув легенький вітерець, його «зібгало в поясі»), той горб відібрали в Івана молодість, силу, здоров’я. А коли підросли діти й не мали, до чого прикласти руки, то змусили старого батька спродатися, щоб їхати в далеку та невідому Канаду. Наступні шість розділів — це сповідь героя перед сусідами. Монологи Івана розкривають цілий комплекс найскладніших почуттів героя. Намарно сусіди, бачачи Иванову тугу, намагаються його розрадити: «За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді витримати... І саранчі нема, і пшениці нема. А податки накипають, що-с платив лева, то тепер п’єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю». У цих словах розради страшна правда селянського життя, злиденного, важкого, що змушує галичан емігрувати. Іван Дідух не плекає марних надій, не тішить себе ілюзіями, що життя за морем буде легким і щасливим. Біль, жаль, туга, душевні страждання героя наростають з епізоду в епізод. «Озьміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне. Бо не вітри- маю!» Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі.

Уся новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Насамперед, це камінний хрест з вибитими іменами Івана та дружини. Об раз хреста символізує страдницьку долю селянина, який віддав усю свою силу та здоров’я виснажливій праці на землі, а тепер змушений покидати назавжди. Усе в новелі: художні прийоми, «живцем перенесений мужичий спосіб бесідування», божевільний танець — підпорядковані головному завданню — розкрити тему народного горя, недолі й водночас надії на краще майбутнє.

Критики високо оцінили новелу «Камінний хрест». «Прочитав я це все, — писав Грінченко, — і поздоровив українську літературу з новим талантом, а Галичину з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами — Франком і Федьковичем».

Новела «Марія» була написана 1916 року після п’ятнадцятилітньої перерви. Прототипом головної героїні, як свідчив сам письменник, стала селянка з Русова. Початок новели: «Марія сиділа на приспі й шептала...» — був цілком традиційним Для Стефаника, так починалася май- we кожна новела першого періоду йото творчості. Вчитуючись глибше, ввертаємо увагу на багатопроблемність, багатоплановість новели, не притаманну навіть найбільшим творам письменника попереднього періоду. У ній висвітлено жахи світової війни, що впродовж кількох років сіяли смерть і сльози в мирному галицькому краї, боротьбу за «мужицьке право», прагнення до возз’єднання українського народу.

У новелі виведено образ селянки Марії, що виховала, випестила трьох міцних і здорових синів. Згадує, як були вони малими, навчалися в школі та як потім заарештували їх за бунт, їздила вона до Львова дітей визволяти й поруч із «тими панями-мамами почула себе в перший раз у житті рівною зі всіма панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними». Та кривава хуртовина війни забрала синів із собою. Сидячи в останню ніч у їхніх головах, вона посивіла. Просила, щоб брати лишили їй хоч найменшого, та, зрозумівши, що образила їх тим тяжко, просила вибачення в сина: «Я не знала добре, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти...».

Стефаник не вдається до докладних описів, змальовуючи картини національно-патріотичного піднесення. Легкими штрихами, найхарактернішими рисами він створює відчуття урочистого моменту: «В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці. Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну».

Зі спогадів до теперішнього життя повернув Марію прихід козаків, яких зустріла упереджено й люто, бо не раз завертали до її хати ті «руїнники», що називали себе «козаками», грабували, катували, плюндрували найсвятіше, що лишилося у Марії від синів — Шевченків портрет: «Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати». Так поводилися солдати російської армії, що, вступивши до Галичини, нищили осередки національно-культурного життя українців. Та цього разу Марії трапилися близькі по духу й крові люди, що, як і її сини, шанували Шевченків портрет, убираючи його в хустки, співали тих самих пісень.

Письменник новаторськи розкриває патріотичну тему, пов’язану зі зростанням національної свідомості селянки. Використовуючи надзвичайно яскравий образ народної пісні, що випростовує душу Маріїну, підіймає народ, Стефаник створює відповідний настрій патріотичного піднесення. Слухає спів козацький Марія — і вже бачить щасливе майбутнє об’єднаної України: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі».

До теми національно-визвольних подій Василь Стефаник звертається й у новелі «Сини» (1922). Автор передав горе старого батька, який благословив двох синів на боротьбу «за Україну» і втратив їх назавжди.

Згадує старий Максим, як син Андрій, прощаючись з ним, сказан що йде визволяти рідну землю. Син піднімає шаблею грудку землі й каже: «Оце Україна, а тут, — і справив шаблею у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати»

І батько, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, із хвилюванням промовляє: «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери его на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у ту нашу землю, аби воріг з цего коріня її віторгав у свій бік».

Саможертовність батька є громадянським подвигом. Безсмертний той народ, який ще може народжувати таких людей — у цьому пафос новели Стефаника. Словами болю головного героя закінчується твір. Змучений морально, душевно, вклоняється старий Максим до землі й ревно молиться: «А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; Ти з своїм Сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала Сина одного, а я двох».

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) 1871-1913 рр.

Треба тільки уявити собі це стражденне життя, коли кожним роком муки і болі збільшувалися, та зіставити це з низкою творчих досягнень, що також з кожним роком усе міцнішали, щоб зрозуміти життєву трагедію Лесі Українки та її дивний творчий героїзм.

Б. Якубський

Народилася Леся Українка 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському в сім'ї повітового службовця-юриста (голови з’їзду мирових посередників) та відомої письменниці, громадської діячки Олени Пчілки. Найбільший вплив на майбутню письменницю мав її дядько — Михайло Драгоманов, якого Леся називала своїм учителем. Перші два листи вона написала Драгоманову, коли їй минуло тільки п’ять років. З 10 років Леся Українка серйозно хворіє (її уразив туберкульоз кісток), називаючи подальше своє життя тридцятилітньою війною з хворобою та болем. Через хворобу вона не може відвідувати гімназію, а отже, її навчають приватні вчителі. Вона самотужки здобула різнобічну освіту: вивчила майже всі європейські мови, також грецьку й латину, слов’янські (російську, польську, болгарську тощо). Добре знала світову історію, і в дев'ятнадцятилітньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Писати поезії Леся Українка почала Дуже рано, вірш «Надія» датовано 1880 роком. Літературна діяльність молодої письменниці пожвавлюється після переїзду родини Косачів До Києва. Леся Українка стає учасницею літературного гуртка «Плеяда». 1893 року виходить друком її перша збірка оригінальних поезій «На крилах пісень». Останні роки життя Леся Українка провела в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ, де вона й померла (у Сурамі) 1 серпня 1913 року. Похована письменниця на виковому кладовищі в Києві.

Як зазначає Петро Одарченко — один з найвідоміших дослідників літературної спадщини Лесі Українки — винятково велике значення творчості письменниці полягає в тому, що вона «збагатила українську поезію новими темами й мотивами..., збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі ХІХ-ХХ віків, використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури*.

В українську літературу Леся Українка увійшла насамперед як поетка мужності й боротьби. Умовно її лірику можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Темами її ранніх поезій стали любов до рідного краю, проблема ролі митпя в суспільстві, краса природи тощо. Визначний впливна формування світоглядної, громадянської та літературної позиції Лесі Українки мав Михайло Драгоманов. У Софії вона пройшла справжній «університетський курс» під його безпосереднім керівництвом. На думку П. Одарченка, рік перебування в Драгоманова мав для творчості Лесі Українки таке ж саме значення, як для Шевченка «Три літа». Європеїзм молодої поетки, захоплення новими ідеями, засудження аполітичного українського громадянства виникли, безперечно, під його впливом.

У другій половині 90-х рр. Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» поширила тематику тогочасної української драми, що здебільшого змальовувала життя селянства, залишаючи поза увагою інші прошарки суспільства, зокрема інтелігенцію. Через цю прозову драму письменниця приходить до своєї в подальшому улюбленої форми — драматичної поеми. Її перша драматична поема «Одержима» (1901) була написана в надзвичайних обставинах — протягом однієї ночі біля ліжка смертельно хворого на туберкульоз Сергія Мержинського, за два тижні перед його смертю. Беручи теми з різних епох, з історії різних народів, Леся Українка проводить аналогії з тогочасним життям.

Окреме місце в літературному доробку письменниці посідає проза. Перші оповідання з життя селян («Така її доля», «Святий вечір») змістом і мовою тісно пов'язані з народними піснями.

Леся Українка лишила по собі величезну жанрово й тематично розмаїту літературну спадщину. Попри хворобу, тілесні страждання, повсякчасний двобій з болем та фізичними муками вона завжди йшла вперед, удосконалюючи свою творчість, сягаючи нових і нових вершин.

Свою невпокореність долі, жагуче бажання жити й працювати дев'ятнадцятирічна Леся Українка висловила в сильній енергійній поезії «Contra spem spero» (від латинського — усупереч надії сподіваюсь). Поштовхом до написання поезії стало загострення хвороби авторки. Рух емоцій ліричної героїні підіймається від болючих запитань про теперішнє й майбутнє, що оповиті болем і стражданням, до утвердження бунтарських дій, незламності. Намагаючись подолати недугу, відігнати думки, що «.. .у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?», Леся Українка засвідчує непримиренність, нескоримість долі. Увесь вірш побудований на антитезах, виразність яких підсилюється завдяки метафоричній образності: гарячі сльози — кора льодовая; вбогий сумний переліг — барвисті квітки тощо.

Героїня поезії визначає місце особистості, зокрема митця в суспільному життя. Лейтмотив вірша ствердно звучить в останній строфі:

Так! Я буду крізь сльози

сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! — Геть думи сумні!

Особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки належить циклові «Невільничі пісні» (1895-1896 рр.). За своєю силою, потужністю ідей цикл наближений до зразків політичної Шевченкової лірики, що дало привід І. Франку зазначити: «Від часу Шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини».

Справжньою перлиною цього циклу є вірш «І все-таки до тебе думка лине...». Мотивом поезії є вболівання за долю рідного краю. «У грудях серце з туги, з жалю гине» від картин знущання, лиха й кривд, що терпить український люд. Проте авторка соромиться сліз, «що ллються від безсилля». Вона прагне дій, замість марних зітхань і ридань: «Доволі вже їм литись,— що сльози там, де навіть крові мало!»

Тему ролі митця та мистецтва в суспільстві не полишає Леся Українка й у поезії «То be or not to be?..» («Бути чи не бути?). Звертаючись До своєї музи-натхненниці, авторка просить про «великую пораду»: спрямувати її, допомогти зробити вибір. Сумніви й вагання розвіються, прохання-заклик до музи: «Візьми мене з собою, линьмо разом!» засвідчують, що вибір зроблено, адже саме творчість є сенсом життя митця, творчість, покликана служити рідному краю, рідному народові.

«І ти колись боролась, мов Ізраїль, країно моя». Тему вавилонського полону Леся Українка неодноразово порушувала в драматичних поемах («На руїнах», «Вавилонський полон»), проводячи яскраву аналогію з полоном України в Російській імперії. Звертаючись до біблійних мотивів і образів, Леся Українка, як і Шевченко, прагнула виявити свої почуття, свої ідеї, безмежну любов до поневоленої, пригніченої України, висловити палкі заклики до боротьби. Ця поезія є немовби епілогом до згаданих поем, вона розкриває їхній символічний зміст:

Коли скінчиться той полон великий,

Що нас зайняв в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли загине новий Вавилон?

Поезія «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя» розкриває погляди Лесі Українки на історію українського народу. Говорячи про перемогу Б. Хмельницького та єднання братів, авторка має на увазі справжнє «свято згоди», коли всі верстви населення зустрічали Богдана під час в’їзду в Київ на Різдво 1648 року як «пресвітлого володаря України». Потому настав страшний час руїни: «Знову тьма, і жах, і розбрат...», після якого Україна була поневолена Москвою:

...І знов настав єгипетський полон,

та не в чужій землі, а в нашій власній.

Ця поезія, написана 1904 року, друкувалася в Радянській Україні до 1974 року, а від 1975 року була заборонена цензурою (навіть не увійшла до академічного дванадцятитомного видання творів Лесі Українки). Причиною вилучення цієї поезій, як і поезії «Ізраїль в Єгипті», була актуальність теми полону України Росією, щоправда, вже не імперською, а радянською. Лише в останні роки ми дістали змогу ознайомитися з цими творами.

«Лісова пісня»

У своїй монографії про Лесю Українку М. Драй-Хмара пише: «Лісова пісня» — твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова: в ньому відбилося духовне життя Лесі Українки, її інтелект, глибока ніжність її психіки, —- сильний поетичний порив, весь лабіринт її душі, життя й думок».

Джерела та історія написання. Останні роки життя через загострення та ускладнення хвороби Леся Українка провела в південних краях. У 1911 році, перебуваючи в Кутаїсі (на Кавказі) протягом кількох днів, була тяжко захворіла, температура підіймалася до 38, але жага творчої праці не давала письменниці спокою. «Юрба образів не дає мені спати по ночах, — писала письменниця, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над вcі недуги, і наказує мені писати...» Там створено найвизначніший шедевр української драматурги, що знаменував вершину творчості Лесі Українки. Ностальгія за волинськими лісами, за краєм, де проминули її дитячі роки, народні звичаї, перекази про мавок надихнули її на створення драми. У листі до матері вона пише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую мавку « в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала...»

Жанрова специфіка драми. Леся Українка назвала цей твір драмою-феєрією. Феєрія (похідне від французького «фея») — театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом. Для драми-феєрії (драми-казки) притаманне ліричне начало, широке використання міфічних, фольклорних образів, неймовірні перетворення. «Лісова пісня» — це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма- пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії (Петро Хропко).

Конфлікт. Композиція. Образи. В основу драми покладено вічну проблему: людина і природа. У природі панує краса й воля, натомість у людному середовищі є місце для неволі журби. Між людиною і природою немає гармонії. Людина, відійшовши від природи, створила дріб’язковий нудний світ.

у «Лісовій пісні» висвітлено конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковістю: добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткунулись у цій драмі-казці. Світ людей — Лукаш, його дядько Лев, Лукашева мати, Килина — взаємодіють з Лісовим царством — Мавкою, Лісовиком, Водяником, Перелесником, Тим, що греблі рве, Тим, що в скелі сидить, Русалкою Польовою, Потерчатами, Злиднями тощо.

Драма складається з прологу й трьох дій, що відбуваються в різні пори року. Відповідно розвиваються стосунки між Мавкою та Лукашем — від зародження кохання до згасання почуттів. Поетичні ремарки, що супроводжують кожну дію, створюють певне пейзажне тло, яке допомагає розвити характер стосунків, внутрішній світ дійових осіб. Перша дія драми — весна — пора кохання сільського парубка Лукаша та Лісової Мавки, розсудженої від зимового сну грою Лукашевої сопілки. Уособленням, символом природи є Мавка. Дочка Лісу кохалася щиро й віддано, як невластиво мінливій природі. Вона мріє про вічні почуття, притаманні лише людям: «В нас так нема, як у людей, — навіки!». Лукашева пісня, музика викликала в Мавці невідомі ще досі почуття: тугу, сльози, відчуття самотності. Мавку захопила музика Лукашевої душі, те прекрасне, чого він сам у собі не розумів, про що «душа співає голосом сопілки». З пісні народилося кохання. Марно Лісовик застерігав Мавку триматися якнайдалі від людей: «Бо там не ходить воля, там жура... Раз тільки ступиш і пропала воля». Мавка, сподіваючись на вічність людських почуттів, красу людської душі, спустилася на людські стежки заради кохання. У другій дії — пізнього літа, — коли «озеро змаліло», змаліло й кохання Лукаша до Мавки. Лукаш був щасливий лише доти, доки жив, слухаючись своєї душі. Та під впливом матері він з вершин високої поезії, мистецтва, ідеального кохання спустився до примітивного, грубого матеріалістичного життя. Мавка знаходить в собі сили відбитися від Марища — Того, що в скелі сидить:

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає!

Але зраджена, зневажена Лукашем, що піддавшись умовлянням матері засилає старостів до Килини, Мавка шукає забуття, потрапляє в полон Марища.

Третя дія — пізня осінь у природі й почуттях. Вона багата на неймовірні нереальні перетворення. Утративши щирість почуттів, спокій, радість, скорившись прозі життя, дріб’язковості, Лукаш утратив людську подобу, став вовкулакою. Проте Мавка знайшла в собі сили, щоб вирватися з полону забуття та визволити Лукаша, якого Лісовик перетворив на вовкулаку. Килина заклинає Мавку у вербу. Коли Килина хоче її зрубати, Перелесник змієм-метеором злітає з неба та обіймає її. Верба спалахує полум’ям, від неї займається й хата. Вогонь має спалити все брудне, очистити, переродити. Лукаш усвідомив свою помилку: «Тепер я мудрий став...». Востаннє з’являється Мавка перед Лукашем в образі «загубленої Долі» та просить його заграти на сопілці. Останній монолог Мавки — утвердження невмирущості духовного, вічності краси. «О, не журися за тіло!» — говорить вона. — Адже «ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій гілці голос». Мавчина душа, її кохання — невмирущі. Лукашева гра повертає весну, Мавка знову спалахує давньою красою в зорянім вінці, та невблаганний час в образі сивої зими засипає Лукаша снігом. Так закінчується «Лісова пісня». Лукаш мав дар, «цвіт душі», який розуміла Мавка й з якого народилося їхнє кохання. Це музика, пісня, мистецтво. Зрадивши Мавку, Лукаш зрадив себе, свій дар, свою творчість. Та все ж таки в ньому прокинулася тут за прекрасним, найвищими людськими цінностями.

«Бояриня»

Драматична поема «Бояриня» тривалий час була заборонена в Україні. Написана в 1910 році, вона так і не вийшла друком за життя Лесі Українки. Востаннє надрукована 1929 року з вступною статею Михайла Драй-Хмари, ця поема не бачила світу майже три чверті століття. Вона не ввійшла ані в десятитомник творів Лесі Українки, виданий в часи «відлиги», ані в пізніше дванадцяти- томне видання, не було про неї згадки й у роботах дослідників творчості Лесі Українки. Хоч у поемі «Бояриня» змальовано історичні події в Україні XVII ст., проте радянська цензура вважала її вкрай небезпечною.

Історична основа. У добу Руїни, коли давню козацьку славу руйнували зсередини чвари та міжусобиці гетьманів, а саму Україну розривали навпіл зазіхання Москви й Польщі, серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був полковник і наступний гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. На почат ку гетьманування він провадив про польський курс, та після підписання поляками й росіянами Андрусівського миру, що торкався в основному долі України, але не враховував інтереси українців, Дорошенко звернувся по допомогу до турків, а згодом, передавши Україну під відносно символічну зверхність Туреччини, проголосив себе гетьманом усієї України. Уже саме захоплення гетьманом Дорошенком, змалювання його як національного героя було неприйнятним для радянської цензури, крім того, поема «Бояриня» хоч і зверталася до подій XVII ст., проте викликала асоціації з історією України XX ст. Цими двома причинами можна пояснити заборону на її друкування.

Леся Українка не змальовує в поемі конкретні історичні події. Доба Руїни є лише історичним тлом, на якому виписано долі окремих людей, що потрапили під гніт складних політичних умов і обставин. У «Боярині» чітко окреслюються два мотиви: мотив національної пасивності- зради та мотив ностальгії. Молода українка Оксана, покохавши, виходить заміж за боярина Степана, батько якого був козацьким старшиною, та, присягнувши цареві, став московським боярином. Оксана разом із Степаном їде до Москви. Спочатку Оксана зовсім не боїться чужини: «Хіба ж то вже така чужа країна? Та ж віра там однакова...», проте й московський побут, і звичаї виявилися цілком відмінними від українських. Оксана сумує за Україною, через силу мириться з тими умовами, у яких має жити. Лише кохання до Степана, страх йому зашкодити змушують її виконувати дивні, незрозумілі для неї прохання: вдягатися по-московськи, весь час сидіти вдома, цілуватися із запрошеними в дім поважними боярами. Степан — син козака — стає вірним царським прислужником, боярином Стьопкою. Щоб догодити цареві, іноді й тропака танцює, виправдовуючи себе тим, що діє заради інтересів України. Степан боїться навіть згадки про Дорошенка, забороняє Оксані приймати посланця з України, передавати грошей братчикам, писати листи. Він намагається переконати дружину в підступності Дорошенка, який звертається по допомогу до татар. «Татари там... татари й тут...» — дістає він у відповідь.

А що ж? Хіба я тут не як татарка

сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш

під ноги слатися своєму пану,

мов ханові? Скрізь палі,

канчуки...

холопів продають...

Палка волелюбна Оксана не може жити в умовах «московської змори», коли поневолено людську особистість, зневажено гідність: в атмосфері несамовитого страху, доносів, національного гніту.

Аналізуючи поему «Бояриня», М. Драй-Хмара порушує таке питання: «...чи не перенесла Леся Українка ідей і настроїв, що живили її та її покоління, на постаті минулого України?» — і дає ствердну відповідь, розкриваючу алегоричність поеми та її образів. В особі Степана він убачає того українського інтелігента кінця XIX - початку XX ст., що, втративши почуття національного, відірвався від мас, від народу, перейняв чужу культуру, зрікшись своєї рідної. А в особі Оксани —інший тип інтелігента, який довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але так і не зміг вирватися на волю.

Згадка важкохворої Оксани про знайдену застарілу батькову іржаву шаблю, та аналогія з їхніми долями: «...отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... — обоє ржаві...» підводить до ідеї твору. У поемі «Бояриня» Леся Українка рішуче засудила будь-які компроміси з ворогом, проголосила гасло збройної боротьби за обстоювання національних інтересів.

Микола Вороний 1871-1938 рр.

Доробок Миколи Вороного — міцна і надійна частка того підмурку, на якому повстане і вже повстає велична нова будівля — наша розкрилена духовність.

Г. Вервес

Микола Кіндратович Вороний (літературу псевдоніми Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Сиріус та інші) народився 6 грудня 1871 року в сім’ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). Навчався в Харківському, потім у Ростовському реальному училищі, згодом — у гімназії в Ростові-на-Дону Вірші почав писати ще гімназистом, захоплювався творчістю Т. Шевченка, театром М. Кропивницького, політичною літературою.

Через зв’язки з народницькими організаціями потрапив у поле зору поліції, йому заборонили вступати до університету, проживати в Петербурзі та інших великих містах. Тому з 1895 року Вороний навчався у Віденському університеті, потім у Львівському, працював режисером у театрі «Руська бесіда».

Вийшли друком збірки віршів «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917). «В революції 1917 року, — пише М. Вороний в автобіографії, — я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі оганізовувалось перше ядро Центральної ради)».

Загибель УНР стала причиною виїзду закордон. Змучений і виснажений, 1920 року Вороний емігрував до Варшави («їхав з неохотою, з мусу»). Там видав збірку поезій «За Україну» (1921). 1926 року повернувся до Києва. 1934 року Акимов (Егідес) — уповноважений секретно- політичного відділу ДПУ УРСР — виніс постанову про початок попереднього слідства в справі М. К. Вороного, якому інкримінували «контрреволюційну діяльність». М. Вороний під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення в належності до контрреволюційного підпілля. Спочатку особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила ув'язнити Вороного у виправтрудтабір строком на три роки, потім табори замінили на трирічне заслання в Казахстан, та, урешті-решт, на клопотання самого Вороного та його сина Марка — поета й публіциста — Судова трійка при колегії ДПУ УРСР зглянулася й замінила трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же термін із забороною проживати в Україні, Білорусі, Московській та Ленінградській областях.

Якийсь час Вороний мешкав у Воронежі, згодом — на Одещині. Під час репресій заарештовано й розстріляно поетового сина — Марка Вороного. 7 червня 1938 року розстріляли й Миколу Вороного.

Про реабілітацію поета клопоталася президія правління Спілки письменників України. Після посмертної реабілітації М. Вороного 1989 року вийшли книги: «Вибрані поезії» (1959), «Твори», «Театр і драма» (1989).

Поетичний доробок Миколи Вороного близький за своїм ідейно-естетичним звучанням і значенням до творчої спадщини О. Блока, П. Верлена, Ш. Бодлера, К. Бальмонта.

Вороний обстоював засади символізму в українській літературі. «Треба брати від символізму найкраще. Любов (у широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи «Бога») — це сфера символічної поезії, вона найкраще може про це оповісти». Готуючи 1901 року альманах «З-над хмар і долин», який змістом і формою мав наблизитися до «нових течій і напрямів європейських літератур», Вороний через «Літературно-науковий вісник» та приватні листи звернувся до багатьох українських письменників з таким закликом: «Увагу хочемо звернути виключно на естетичний бік видання.., хочемо уникати творів грубо реалістичних з щоденного життя, а натомість бажаємо трошки філософії (пантеїстичної, метафізичної, містичної навіть)», і далі зазначає: «штука чиста, без ідеї, не може бути — вона з нею складає одне ціле». Ця відозва була сприйнята українськими письменниками та критиками неоднозначно. Сергій Єфремов назвав цей лист маніфестом українського модернізму. Іван Франко в статті «Принципи і безпринципність», у «Посвяті Миколі Вороному», доданої до поеми «Лісова ідилія», звернувся до поета не як до ідейного ворога, а як до «друзяки давнього», «ідеаліста непоправного», закликаючи творити активне мистецтво, наснажене високими ідеями революції. На цю полемічну «Посвяту...» Вороний пише віршовану відповідь «Іванові Франкові» (1902), у якій роз’яснює суть своєї естетичної програми. Вороний як поет не закликає відмовитися від громадянських тем, він сам прагне бою з усіма тими, «що мляві, чи недужі, чи під укриттям сплять байдужі». Проте від тривалої боротьби, на його думку,

...серце може озлобитись.

Охляти може, зачерствіти,

зав’януть, як без сонця квіти.

Письменник радить прислухатися до того, чого прагне душа, позбутися пут, «що в їх здавен закута». Він закликає писати відповідно до законів краси, а також стежити за законами творчості, адже поезія не визнає заборон і обмежень:

І хто Поезію — царицю —

Посміє кинуть у в’язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок,

Коли вона не зносить рамок?

М. Вороний проголошує своє життєве кредо митця й громадянина:

Моя девіза: йти за віком

І бути цілим чоловіком!

У вірші «Vae Victis!» (Горе переможеним! — лат.) автор звертається до змалювання трагедії людей свого соціального середовища, душі яких «жеруть» «зміїгарпій проклятих, що звуться «навіщо», «куди».

Він порушує проблеми самотності людини в суспільстві, незахищеності, марності людського життя. Ліричний герой, утомлений, виснажений, кидає погляд назад, на пройдений життєвий шлях, розмірковуючи, задля чого жив, чого прагнув:

Ні, не марно я жив, —

Я боровся, шукав ідеала,

Мов свобідний орел,

Моя думка в просторах шугала...

Та вже в наступній строфі душевна розпука, песимістичне сприйняття світу беруть гору:

У гонитві даремній

Минули найкращі літа,

Мрії гасли, як зорі,

Вломились напружені крила...

Як зазначає Г. Верес, вульгарно-соціологічна критика полегшено трактувала все це зі знаком мінус — як занепадництво, індивідуалізм, декадентизм і т. ін. гріхи, не помічаючи, що саме в цих творах поет тужить за справжньою людиною обурюється духовним завмиранням суспільства, показує трагедію сучасника, на зойк якого озивається його власна самотина.

«Блакитна панна» відкриває цикл «Гротески», який складається з десяти поезій. Гротеск — тип художньої образності, що відкрито й свідомо створює особливий — неприродний, химерний, дивний світ. У вірші «Блакитна панна» автор звеличує красу природи, розкриває єдність краси природи й мистецтва. Блакитна панна — Весна «у серпанках і блаватах», якій уся земля виспівує: «Осанна!», тривожить душу поета:

І уже в душі моїй в сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні голосні

І сплітаються в гротески.

Новаторство Миколи Вороного виявилося в розширенні музич них можливостей українського вірша. «Я писав не так од образу, як од звуку» — зазначав він. Джерелом його поезії є мелос, мелодія. Поет вдається до різноманітних віршових розмірів, часто комбінує їх в одному теорії, «переплавляє» слово в музику, проте піклування про музикальність у Вороного не обмежується метричною стороною, він дбає й про різноманітність строфічних побудов, що зокрема відбито й у згаданій поезії.

У творчості Вороного органічно поєднувалися найкращі традиції європейської лірики з новаторськими пошуками. Його інтерес до філософського осмислення тем тогочасного життя супроводжувався ускладненістю поетики. Творчість поета тривалий час розглядали в основному у вульгарно-соціологічному ключі, йому закидали «модернізм» і «буржуазність».

Аркадій Добровольський репресований 1937 року, Іван Ле, яких допивали як свідків у справі Миколи Вороного, оцінили творчість поета як «буржуазно-естетську і націоналістичну», а його самого назвали «трубадуром націоналістичної контрреволюцій». Ці «свідчення» фігурують в обвинувальному висновку.

Сьогодні страшні ярлики знято, і творчу спадщину Миколи Вороного як талановитого поета-новатора, перекладача, критика, мистецтвознавства, публіциста повернуто українську читачеві.

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 1878-1944 рр.

Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави. Вона сама прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій.

Микола Зеров

Олександр Кандиба народився 5 грудня 1878 року в с. Крига (Білопілля) на Сумщині. Батьківський рід походив із чумаків, материн — з кріпаків. Навчався спочатку в рідному містечку, потім у Дергачівській хліборобській школі на Харківщині, де почав друкувати свої вірші українською та російською мовами в рукописному журналі «Комета». Вирішальним у творчій біографії поета став 1903 рік, коли майбутній поет вступив до Харківського ветеринарного інституту і йому пощастило побувати на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському, де зустрівся з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою. Та зустріч справила на поета-початківця незабутнє враження й визначила його подальший творчий шлях, а заборона українського слова, знущання з національних символів, традицій, культури обурювало й спонукало до боротьби за права українського народу і його культури. Становлення Олеся як поета, розквіт і нечуваний злет його творчості припадає на буремні роки Першої російської революції, на яку він працював натхненно й самовіддано, перекладаючи українською мовою «Варшав'янку» («Хмари зловіщі нависли над нами»), «Марсельєзу» («Над залитою кров'ю землею»), «Сміло у ногу рушайте». Одна за одною з’являються й збірки його поезій. 1907 року вийшла перша книжка Олеся — «З журбою радість обнялась» ідо принесла славу молодому поетові, згодом вийшли друком нові збірки (їх поет позначав римськими цифрами) — «Поезії. Книга II» (1909), «Поезії. Книга III» (1911), «Драматичні етюди. Книга IV» (1914), «Поезії. Книга V» (1917).

Після революції 1917 року Олександр Олесь, зазнавши гірких розчарувань, опиняється за кордоном (1919). Життя в еміграції (Будапешт, Відень, Берлін, Прага) стало трагедією для поета. Настрої пригніченості, нудьги й самотності наповнюють першу його «закордонну» збірку віршів — «Чужиною» (Відень, 1919). Неодноразово поет поривався повернутися в Україну, та голодомор 1933 року, арешти й розстріли української інтелігенції стримували його. Останні роки й дні життя Олеся були потьмарені фашистською окупацією Праги, важкою хворобою. Та остаточно підітнула поета звістка про загибель у фашистському концтаборі Заксенхаузені сина Олега. Помер Олександр Олесь 22 липня 1944 року, похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

Олександр Олесь — один з найвизначніших ліриків XX ст. Його поезія, надзвичайно мелодійна, сповнена загадкових ритмів, тонів, завдяки свіжості поетичних образів, плавності та легкості вірша, сміливості деяких прийомів розширила тематичний і стильовий діапазони українського художнього слова.

Олександр Олесь, ніжний і чутливий, заглиблений у себе, у внутрішній світ своїх ліричних героїв, збагатив світову літературу найяскравішими перлинами інтимної лірики. На творчість молодого письменника мали неабиякий вплив пощуки неоромантиків і символістів. Михайло Грушевський назвав Олеся «найсильнішим представником українського символізму», письменниця Христя Алчевська — «українським Гейне». Сам поет у листі до дружини зазначав: «Аж ніяково робиться. Протилежні по напрямках і літературних тенденціях про мене пишуть так прихильно, і кожний вважає за свого». У ранніх віршах молодий Олесь виявив себе як поет особистих переживань, але пізніші його твори засвідчили прагнення митця служити своєму народові, громадським потребам часу й суспільства. Народну славу поетові принесли поезії періоду революції 1905-1907 рр. Революційні символіка та гасла, заклики до боротьби, готовність служити народові — усе це звучить на повний голос у творчості письменника в цей період.

Биймо у дзвони, кличмо до зброї,

Скиньмо з народу гнітюче ярмо!

Хай ми поляжем в кривавому бої,

Смертю своєю життя ми дамо: Щастя і долю,

Землю і волю,

Волю рабам,

Рівність братам!

(«Пісня селян»)

Назва першої збірки Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» виявилася пророчою й для його миттєвої, і творчої долі. Молодий поет захоплювався контрастами, боротьбою в природі й душі людській («щастя-мука », « журба-радість», «сміх мішма з слізьми»). Рш. Радиевський зазначає: «Журба і радість — ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв — ...стали ідейно-емоційною домінантою всієї Олесевої творчості. Вони відбивали і суспільні контрасти доби, і загальнолюдські почування: любов і ненависть, окрилення й згасання, надію й зневіру, страждання й бадьорість духу. Трагічне й ліричне злилось тут воєдино; контрасти й антитези, найбільш притаманні метафоричній поезії бароко, знайшовши нове життя на початку XX ст., нуртували в Олесевих рядках».

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

Життя для Олеся — це взаємозв’язок контрастів й антитез, химерне їх переплетіння. Поезія «З журбою радість обнялась» — яскравий зразок неоромантичної лірики. Емоційна насиченість вірша, місткість образів, риторичні запитання в поєднанні з ритмомелодійними особливостями: мінорною інтонацією, уповільненим ритмом — навіюють особливий настрій, сприяють філософським роздумам. Яскраво неоромантичним є й протиставлення в поезіях Олеся реального життя мріям і сподіванням. Воно лежить в основі художнього світу інтимної й громадянської лірики поета.

Музикальні, сповнені «моцартської легкості» ліричні твори Олеся чарами слова й музики торкаються найпотаємніших струн людської душі. Його поезії віддавна привертали увагу композиторів, як-от: М. Лисенка («Сміються, плачуть солов’ї», «Айстри», «Гроза пройшла... зітхнули трави»), К. Стеценка («Сосна»), Я. Степового («Не беріть із зеленого лугу верби»), С. Людкевича («Тайна») та ін. Близько 80 композиторів поклали на музику Олесеві поезії, створивши більше двох сотень музичних творів.

Справжнє загальнонародне визнання приніс поетові вірш «Чари ночі». Це симфонія звуків і барв, породжена красою природи й людських почуттів; читач сприймає її як гімн юності, оду коханню. Краса весняної ночі та найпотаємніші почуття людини злиті воєдино, гармонійні, чисті:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде...

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся...»

У цих напрочуд мелодійних рядках відбиті епікурейські поетові погляди на життя («Гори! Життя — єдина мить»), а значить, потрібно отримувати задоволення, жити заради насолоди, втішатися, закохуватися, горіти, залишивши «на мент єдиний* «свій сум, думки і горе». Втіленню провідної думки твору підпорядковані ритмомелодійні й виражальні засоби: динамічна ритміка, окличні речення, імперативність висловлювання, асонанси, алітерації.

Своєрідною одою коханій жінці є поезія «Любов» («О, не дивуйсь, що ніч така блакитна...»). У поезії відбиті переживання закоханого юнака, глибокі й щирі, як і саме кохання. Пейзаж також підпорядкований розкриттю внутрішнього світу ліричного героя: і ніч блакитна, і пахощі квітів, і зорі на небі — усе живе, усе персоніфіковане, усе розділяє кохання юнака й радіє зустрічі з коханою. Природа суголосна почуттям юнака: як тільки кохана піде — «блакитна ніч» стане хмарною і

... хмарна ніч проплаче аж до

ранку

Дощем рясних невтішних сліз...

Одразу ж після виходу першої Олесевої збірки дехто з критиків зарахував письменника до продовжувачів традицій Шевченка. Справді, Олесь як і Кобзар, «ставить своє слово на сторожі рабів німих, бере на себе обов’язок будити сплячих, вести «на гори» духовно сліпих і темних, підтримувати слабодухих, без честі осміяних з каліцтва» (Р. Радишевський). Заклик до свободи, національного відродження звучить у поезії «Лебідь», написаній 1917 року. Не коритися, підіймати народи, закликати їх до боротьби, вести за собою у світ «вольний, новий» — ось завдання поета. Його зброя — поетичне слово.

Заклик до поетичного слова бути мечем і сонцем звучить у поезії Олеся «О слово рідне! Орле скутий».

О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Поет прекрасно усвідомлює, що дорога до художнього ідеалу — краси — та життєвого — свободи — терниста й складна. Слово, пісня має осяяти рідний край, збудити народ, підняти на боротьбу й вести до найвищої мети, найзаповітнішої мрії — вільного національного розвою.

Олександр Олесь відомий не лише як лірик. Його книжка «Драматичні етюди», що побачила світ 1914 року, стала новаторською. У них ще яскравіше, ніж у ліриці, Олесь виявив неоромантичну концепцію. В основі драматичних етюдів і поем Олеся лежить фольклорно-міфологічний матеріал. У драматичному етюді «По дорозі в казку» автор протиставляє сіру буденщину високим пориванням людини.

Головний герой, як і легендарний Данко, намагається вивести юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він єдиний може розпізнати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Ще недавно сам слабкий і безвольний, об’єкт кпинів і жартів натовпу, він знаходить у собі сили простувати до омріяного майбутнього, проламувати шлях юрбі, вести людей за собою. Та от, за кілька кроків до мети, на мить занепадає духом, упускає у своє серце сумнів — і втрачає віру людей у себе й перемогу.

Драматичний етюд «По дорозі в Казку» — глибоко алегоричний, символічний твір. Драматург порушує низку філософських, етичних, соціально-національних проблем, зокрема проблему натовпу й вождя, віри, національного відродження.

Ми не можемо встановити місце, час, дії, національність дійових осіб, які майже абстрактно узагальнені: Юрба, Дівчина. Проте ні в кого не виникає сумнівів, що йдеться про сучасну авторові дійсність.

Деякі з критиків уважають фінал п’єси песимістичним, але ж браму до омріяної Казки таки відчинено. І зробив це маленький хлопчик — символ нового покоління, за яким майбутнє. Олесь створив дивну казку й сам вірив, що народ прокинеться від вікового сну, а рідний край буде звільнений. Утім, поет розглядає й ще одну важливу проблему: вождь, пророк, поводир не має права на зневіру, на сумніви, бо веде за собою людей. Йому гнівно дорікає за це Дівчина:

«Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану... Ти вів юрбу... Ти розривав кущі тернові. Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день, ти був найдужчий від усіх... Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!»

Олесь-митець, Олесь-громадянин також іноді вагався й утрачав віру. Влучно підмітив М. Жулинський: «...як часто митець розпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносила дисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимріювані, сповідувані ідеали, в ім’я здобуття яких він творив і жив».

Проте в двобої з жорстокою реальністю Олександр Олесь здобув таки перемогу, перемогла його віра. Так, поет не повернувся з еміграції додому, бо спиняли відомості про голодомор, переслідування та винищення інтелігенції; він не дожив до вільної незалежної України. Однак він став одним з тих, хто торував дорогу в майбутнє, завдяки кому Казка наблизилася до нас.

Микола Костьович Зеров 1890-1937 рр.

Тяжка українська доля привела Миколу Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань... його доля відбиває трагедію цілого покоління.

В. Брюховецький

Народився Микола Костьович Зеров 26 квітня 1890 року в містечку Зінькові Полтавської губернії в сім’ї вчителя двокласної школи.

Після закінчення Київської гімназії навчався на історико-філологічному факультеті університету св. Володимира. По закінченні його вчителював в Златопільській гімназії.

З 1917 року очолює секретарит педагогічної ради 2-ої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства в Києві. Саме в цей період, період загального національного піднесення, починає працювати як науковець, літературний критик, поет.

З 1919 року — професор Київського архітектурного інституту, викладає історію української культури.

У 1920 році виходять у світ книги «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія», які

уклав М. Зеров, у 1922 році — збірка «Сонети і елегії», присвячена академікові Сергію Єфремову.

1924 року виходять друком збірка «Камена» монографія «Леся Українка», історико-літературний нарис «Нове українське письменство». Натхненно читає лекції, веде різноманітні курси з літератури, бере активну участь у літературному житті Києва, стає лідером угруповання неокласиків, до якого входять «П'ятеро з Парнасу»: М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Пилипович, О. Бургардт та інші представники інтелігенції.

У 1926 році виходить книжка літературознавчих праць «До джерел».

1 вересня 1934 року Миколу Зерова усунено від викладання в університеті, щоправда, на два місяці залишено на науковій роботі кафедри.

1 листопада 1934 року Миколу Зерова за наказом ректора остаточно звільняють з університету без будь-яких пояснень.

27 січня 1935 року в Пушкіні, під Москвою, його заарештовано, потім переправлено до Києва. М. Зерова засуджують за сфабрикованою справою про буржуазний націоналізм на десять років і через ленінградський пересильний пункт відправляють на Соловецькі острови.

19 вересня 1937 року — дата останнього листа, який одержала дружина письменника.

3 листопада 1937 року Миколу Зерова розстріляли.

Літературна спадщина Миколи Зерова має велике значення в історії української літератури. Вона є документом епохи. Поетична творчість Зерова формувалася в екстремальний час існування української нації й була спрямована на загальнолюдську культуру світової цивілізації.

Серед творів М, Зерова є і сонети, і олександрійські вірші, і елегійні диптихи, що дійшли до нас з глибини віків- Поет використовує античні та біблійні образи, переосмислює довкілля, зазирає в тривожне майбутнє.

За життя поета друком вийшла тільки одна збірка його віршів — «Камена» — лише мала частка його поетичного доробку. Пізніше Микола Зеров значно розширив і доповнив збірку, але видати, на жаль, не зміг.

Книжка «Камена» принесла авторові велику славу. Сам же Зеров, як згадують його сучасники, скептично ставився до своїх віршів, зневажливо називав «сухарями», про власні набутий іронічно писав у третій особі: «До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії».

Збірка «Камена» складається з трьох розділів: «Самотній мед» (сонети); «Media in barbaria» (лат. посеред варварів) (олександрійські вірші); «Римляни» (переклади з римських поетів).

Античність, яку обожнював поет, показує гуманістичну сутність у світлих, ясних образах. Сонети «Соломея», «Навсікая» символізують Два світи: хижий і мстивий та чистий і радісний.

Соломея — біблійний персонаж, Іродіадина дочка. Юна, проте сповнена злоби, витвір страшної влади, де «все в крові — шоломи і тіари». За бажанням Соломеї страчено Івана Хрестителя. Пора революції породила чимало соломей, які бажали крові й нищення, попри їхню молодість. Цій жорстокості поет протиставляє інший жіночий образ, образ, що є втіленням краси й гуманності античності.

Поет промовляє захоплено:

Душе моя! Тікай на корабель.

Пливи туди, де серед білих скель

Струнка, мов промінь,

чиста Навсікая.

Навсікая є уособленням краси молодості, її чистих поривань, радостей життя, людяності. Вона наче концентрує гуманність і красу, любов до життя самої античності — колиски культури Європи.

Сонет написано 1922 року, в період української руїни й безкультур’я. Поет намагається вславити силу радості, молодості, що є одвічними цінностями людства. Микола Зеров був переконаний, що саме вони врятують світ.

Джерелом сонету «Тесей» також є античні міфи. Тесей — один з героїв Стародавньої Греції. Відомий його подвиг — перемога над потворою Мінотавром на острові Криті. За допомогою клубка ниток, який дала йому закохана царівна Аріадна, він пройшов углиб знаменитого Лабіринту і, убивши страховисько, вдало вибрався звідти по нитці. Повертаючись до Афін, він узяв із собою Аріадну, проте був змушений покинути її на острові Наксосі. Царівну знайшов бог Вакх, і вона стала його дружиною. Богиня Афродіта подарувала Аріадні шлюбний вінець, що з часом перетворився на сузір’я.

Ці відомості з грецьких міфів і лягли в основу сонету М. Зерова. Епіграф латиною «Зрадливий та підступний Тесею!» поет також узяв з вірша давньоримського автора Овідія «Фасти» («Календар»).

Перед велінням Бога

безпорадний,

Закоханий у панцир свій і спис,

Енеїв син у жертву їм приніс

Свою любов і серце Аріадни.

Його повів геройства клич

принадний,

Берло і меч, і біг прудкий коліс,

І під вітрилом чорним він повіз

Всю душу і всю кров на подвиг ратний.

Та до кінця повитих горем днів

Не міг забути він прозорих снів

Егейських вод і золотої Крити.

І перед смертю, мов німий докір,

Все увижав седмицю білих зір —

Золототканий пояс Афродіти.

Поет промовляє до людського серця, поетизує відмову від кохання й особистого щастя заради «геройства кличу», «подвигу ратного». Автор стверджує про перевагу людського над геройством, пріоритет щастя чистих почуттів. Німим докором на схилі літ Тесею стають сім золотих зірок сузір’я Північна корона, які нагадують про втрачене кохання й нездійснене щастя.

До сонету «Діва» М. Зеров подав такий коментар: «Астрая — Діва — Правда, що з кінцем золотого віку залишила землю і відтоді сяє на небі сузір’ям Діви. Колос — головна зоря в сузір’ї Діви».

Сонет прославляє «золотий вік». Той час, коли не було воєн між людьми, розбрату. Поет стверджує, що сузір’я Діви — це зорі згоди, миру, злагоди, добра. Недаремно ж Діва з’являється на небі травневими ночами, коли все зеленіє й цвіте, наповнюється життєвої енергії. Коли ж на землі почалися війни, пролилася кров, «пречиста і свята» Діва покинула землю:

І пролилася кров. Дзвенить

сурма,

Ступає віл під тягарем ярма,

І землю грішну кидає Астрая.

Лиш по весні в далеких небесах

Сріблиться золотом її кирея,

І згоди Колос світиться в руках.

У сонеті «Pro domo» (лат. — на власний захист, в оборону) М. Зеров майстерно, чітко й послідовно висловив своє розуміння відчуття поезії:

Класична пластика і контур

строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,

Парнаських зір незахідне

сузір’я

Зведуть тебе на справжні

верхогір’я.

Олександрійські вірші присвячені переважно також вічним темам: мистецтва й природи («Аристарх», «Овідій», «Емії Ламія», «Возовиця», «Вечір», «В степу»).

Давньоримські та середньовічні традиції відгукується в рядках цих поезій. Думки поета плавні й злагоджені. Це злагода мудрості. М. Зеров спирається на тисячолітні традиції й образи Вергілія, Овідія, Горація.

Поезія «Аргонавти» присвячена М. Рильському. Символічна назва цього вірша. Вона походить від найменування мандрівників, які пливли в Колхіду на кораблі «Арго» по золоте руно.

Зміст символу — відважні мореплавці, відкривачі нових земель і просторів. Саме з ними порівнює автор митців, котрі прагнуть творити нове, справжнє, гуманістичне мистецтво XX ст.

Перекладацька діяльність М. Зерова, що почалася виданням у 1920 Році «Антології римської поезії», знайшла своє продовження в збірні «Камена» у розділі «Римляни» й тривала до останніх днів.

Серед перекладених М. Зеровим творів філософська поема Тита Лукреція Кара «Про природу речей», поезії Катулла, поема Вергілія «Буколіки», «Георгіки», «Енеїда», твори Горація, Овідія, сатира Ювенала та інші твори римської літератури.

Перекладав М. Зеров також твори європейських авторів: Дж. Байрона, Ф. Петрарки, П. Беранже, П. Ронсара, Ш. Бодлера, О. Пушкіна, Ю. Лєрмонтова та інших.

Микола Зеров також досліджував творчість багатьох українських письменників, від класиків — Анатолія Свидницького й Пантелеймона Куліша — до сучасників — В. Винниченка, П. Тичини, В. Еллана-Блакитного. Його історико-літературна та критична спадщина становить гордість української літературознавчої науки XX ст.

Степан Васильченко (Степан Васильович Панасенко) 1879-1932 рр.

Талант мужності й талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості, і в життєвих вчинках.

Олесь Гончар

Народився Степан Васильченко 8 січня 1879 року в мальовничій Ічні на Чернігівщині в бідній селянській родині.

У 1886 році вступив до Ічнянської п'ятирічної школи, де за старанне навчання здобув право залишитися на два роки при школі стипендіатом для підготовки до екзаменів у вчительську семінарію. У 1895 році вступив до Коростишівської вчительської семінарії, де навчався протягом трьох років.

У 1904 році вступив до Глухівського вчительського інституту, проте за два з половиною роки полишив навчання й став учителювати в школі: спочатку на Полтавщині, а потім — на Донбасі, де його безпідставно заарештовують і тримають півтора року в Бахмутській тюрмі.

У 1908 році виходить на волю, повертається в Ічню, цілком віддається літературі.

З 1910 року С. Васильченко працював журналістом у Києві.

Коли почалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Він перебував на передових позиціях, командуючи саперною ротою.

У 1917 році був демобілізований через хворобу.

У 1921-1928 рр. працював учителем української мови та літератури Київської школи № 61 ім. І. Франка, керував драматичним гуртком, шкільною літературною студією. Водночас займався літературною діяльністю.

11 серпня 1932 року смерть обірвала життя С. Васильченка. Похований письменник у Києві на Байковому цвинтарі.

Літературна спадщина С. Васильченка досить багата й різноманітна. Він виступав майже в усіх жанрах: вірші, повісті, новели, казки, поезії в прозі. Працював також у галузі критики, писав публіцистичні статті, рецензії. Є в нього переклади з російської мови. Та найяскравіше талант письменника виявився в жанрі новели.

Тематика творчості С. Васильченка різнопланова. Провідними темами його творів є показ життя села, трагедія народних талантів, життя школи, дітей.

У літературному доробку С. Васильченка чимало творів, у яких висвітлено роль мистецтва в суспільному житті, розповідається про трагічну долю талановитих людей з народу.

Такою є повість «Талант», уперше надрукована в 1924 році. У найповнішій чорновій редакції твір мав підзаголовок «Про дні, що минули».

Тема повісті була близькою для автора. Письменник зазначав: «Для своєї творчості я брав свідомо сюжети з близького мені життя...»

У повісті «Талант» ідеться про трагічну долю обдарованих людей, які в умовах самодержавного ладу приречені на загибель. Самогубство талановитої селянки співачки Тетяни — це не лише втрата молодої дівчини, а й загибель таланту. І винні в цьому експлуататори. Така основна ідея твору.

Цікавою є композиція твору. Автор уже на початку подає розв’язку твору — смерть головної героїні. Такий художній прийом він застосовує для того, щоб відповідно налаштувати читача, підготувати його до сприймання мінорної оповіді. Таке саме завдання має епіграф до повісті, який письменник узяв з газетної хроніки.

Твір складається з 15 розділів. Кожен розділ, незважаючи на спільний сюжет, нагадує маленьку новелу. Після розв’язки йде експозиція повісті, яка охоплює перші шість розділів. Зав’язка твору — приїзд до панського маєтку гостей з міста. Кульмінація — сутичка Тетяни з попом у церкві. Розв’язкою є смерть талановитої співачки.

У повісті «Талант» дві сюжетні лінії, які між собою переплітаються. Перша — змалювання життя молодих сільських учителів, оповідача й Андрія Марковича. Друга, головна, — показ трагедії талановитої дівчини Тетяни, доведеної попом і панами до самогубства.

Велику композиційну роль у творі відіграє діалог. За його допомогою розвивається дія, розкриваються людські характери, індивідуалізується мова персонажів. Діалог у С. Васильченка динамічний, експресивний.

С. Васильченко — майстер портрета. Він стисло зображує зовнішність своїх персонажів, як правило, акцентує увагу на тих штрихах, які відіграють певну роль у розкритті характерів дійових осіб.

Письменник широко використовує в повісті пейзаж. Опис природи допомагає авторові підкреслити чи відтінити душевний стан своїх героїв. Пейзажі повісті надзвичайно поетичні, деякі мають алегоричний характер.

Твір починається й закінчується картиною осені. Тільки значення цих описів не однакове. У першому випадку позолочене осіннє листя передає дещо сумний настрій, який відповідає переживанням учителя-оповідача. В епілозі ж образ осіннього листя викликає в письменника нелегкі роздуми, символізує важку долю народних талантів.

У творчому доробку С. Васильченка є ряд гумористичних та сатиричних творів: «Роман», «Свекор», «В темряві», «На перші гулі» та ін. Серед них особливо виділяється оповідання «Мужицька арихметика». Літературознавці справедливо називають його перлиною української літератури, «найвищим здобутком Васильченка-реаліста» (В. Олійник).

Уперше, у 1910 р., оповідання було надруковане під назвою «Голодному й опеньки — м’ясо», потім, у 1911 р., з’явилося в збірці «Ескізи» під назвою «Мужицька арихметика».

В основу цього твору покладено гострий соціальний конфлікт між сільською біднотою і паном. Сюжет не складний. На прохання селян дати їм почитати якусь книжку «про волю та про землю» пан дає старий задачник з арифметики. Так він хотів посміятися з малописьменних селян. Проте селяни самі відкрито глузують з монопольщика. Це він, пан, зазнає моральної поразки в сутичці з бідняками.

Сюжет оповідання напружений, дія розвивається швидко. Експозиція знайомить читача з головним персонажем, панком-лібералом Василем Івановичем, і хурщиком Антоном. Зав’язка твору: пан навмисне дає задачник замість цікавої книжки, щоб посміятися з селян. Розвиток дії — своєрідний розгляд селянами задач із підручника арифметики. Кульмінацією є запекла суперечка між паном і селянами про те, як треба розуміти задачник. Розв’язка — моральна поразка пана в конфлікті.

«Мужицька арихметика» має багато спільного із жанром драматичного твору. Діалоги й полілоги в оповіданні експресивні, розгорнуті. Авторських описів у творі дуже мало.

В оповіданні С. Васильченко майстерно використовує сатиру й іронію (у змалюванні пана Василя Івановича) та добродушний гумор (селяни). Головним джерелом комічного у творі є невідповідність між метою і засобом її досягнення. Пан хотів поглузувати з бідняків, та залишився осміяним сам.

С. Васильченко використовує в оповіданні доброзичливу усмішку, малюючи образи селян, і злу іронію та гнівний сарказм, створюючи образ монопольщика.

Письменник показав, як під впливом подій пробуджується село, як зростає свідомість народу. Селяни мають повне право на землю — така основна думка твору. Автор та його герої вірять у те, що прийде нове життя. Оповідання С. Васильченка має оптимістичний характер.

Новела «Чайка» є одним з найкращих творів письменника. В «Історії української літератури» про цей твір сказано так: ««Чайка» — це шедевр, у якому майстерність художнього синтезу досягає у Васильченка, може, найвищого рівня. Як у казках, піснях і думах народних, образ матері переростає в глибинний і місткий художній символ».

Новела «Чайка» спочатку мала назву «Мати». Під новою назвою новела була надрукована в 1930 році. У новелі «Чайка» письменник розкриває, як зазначають критики, важливий соціально-історичний процес — зростання свідомості селян, їхню участь у революційних подіях під впливом боротьби робітників У містах. С. Васильченко розкриває цей мотив у поєднанні з мотивом ролі слова, поезії Тараса Шевченка.

Брати Коваленки «шукали долі» в місті. Звідти вони привезли разом з творами Т. Шевченка тверду віру в те, що «іде правда на землю». Характерною особливістю новели є те, що саме через портрет Кобзаря розкривається любов матері до синів, розуміння нею справедливості їхньої боротьби. Мати береже портрет, захищає від злого дівера, прибирає в рушник, розмовляє з ним довгими осінніми вечорами. Поет ніби оживає, стає активним учасником подій, образом новели.

Стара Ковалиха — центральний образ твору. Це перша жінка-селянка початку XX століття, яка розуміє сенс і зміст того, що відбувалося довкола. Вона розуміє справедливість справи синів, прагне всіма силами допомогти їм, полегшити їхні страждання.

Ці події подані в новелі через сприймання головної героїні — матері, що чайкою тужить за синами. Весь твір — це мов «один вибух чуття», один спогад старої Ковалихи. Новела починається й закінчується сценою: одинока мати сидить у холодній хаті перед портретом Шевченка. Завдяки цьому в новелі, як зазначають критики, чітко виступають провідні стильові особливості творів С. Васильченка: задушевність, ліризм, глибоке проникнення у внутрішній світ героїв. Про ці ознаки добре сказав Олесь Гончар: «Поезія оповідань Степана Васильченка в їхній людяності. Стиснуті, емоційно наснажені, вони відзначаються теплотою, душевною інтонацією, тонким психологізмом, внутрішньою делікатністю й совісністю».

Архип Юхимович Тесленко 1882-1911 рр.

Так хочеться жити і жити, доки і сонце світитиме. Все старе згасне, настане нове життя колись...

А. Тесленко

Народився Архип Юхимович Тесленко 2 березня 1882 року в селі Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в бідній селянській родині.

У 1894 році після закінчення Харківецької церковно-парафіяльної школи вступив до місцевої церковно-вчительської школи, готуючи себе до вчительської роботи. Писати почав спершу російською мовою, а потім українською.

З 1897 року почалося його трудове життя: спочатку на поденщині в сільських багатіїв, потім «писарчуком» у волосному управлінні в Лохвиці.

У 1899 році розпочав службу в Лохвицькій нотаріальній конторі.

З 1902 року бере участь в аматорському драматичному гуртку, грає ролі в спектаклях «Невольник» (М. Кропивницького), «На дні» (М. Горького) та ін.

У 1903 році написана драма «Не стоїть жить», а 1904 року з’являються перші оповідання Архипа Тесленка, які склали рукописну збірку («Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько»).

У 1905 році пішов пішки до Києва, маючи намір здати до друку збірку своїх творів. Проте йому відмовили, цього ж року А. Тесленка заарештовано за пропагандистську роботу, але через недостатність доказів через 37 днів звільнено. Рятуючись від переслідувань, письменник тікає до Києва й живе понад два роки нелегально.

У Києві А. Тесленко написав оповідання «Радощі», «Школяр», «У схимника», «Любов до ближнього», «Наука». У газеті «Громадська думка» від 15 лютого 1906 року надруковано перші твори письменника — оповідання «Радощі», «Школяр», «Любов до ближнього», «У схимника», а в журналі «Нова громада» — «За пашпортом», «Хуторяночка», «Мати».

На початку жовтня 1906 року Архипа Тесленка разом з іншими членами Харківецького революційного гуртка заарештовано; до 26 грудня 1908 року він пробув на засланні. У 1909 знову відбуває два тижні арешту.

28 червня 1911 року Архипа Тесленка не стало. Поховали його на цвинтарі в рідному селі.

Герої творів Архипа Тесленка — прості люди, переважно бідні селяни, наймити, іноді вчителі, проте це інтелектуальні особистості, що роздумують над життям, над смислом власного буття, намагаються збагнути причини свого горя. Часто персонажі — це люди самотні, які не мають однодумців.

В оповіданні «Школяр» А. Тесленко глибоко розкрив трагічну долю селянського хлопця, мрії якого про освіту виявилися нездійсненними.

Окремі герої Тесленкових творів потрапили у безвихідь, від якої один крок до трагедії. Таким є Петро Гнатюк з оповідання «Поганяй до ями!», який гостро відчуває соціальну несправедливість. Він стає непримиренним до дійсності, заступається за своїх друзів-наймитів і потрапляє до в’язниці. Урешті-решт Петра таки виправдали й відпустили на волю, але його здоров’я підірвалося. На лікування не було коштів. Почуття приреченості, ненависті до панів, до нестерпного життя штовхають героя на самогубство.

Твором, у якому з найбільшою повнотою показані життєві спостереження, погляди А. Тесленка, є повість «Страчене життя». У ній письменник зобразив правдиві картини дійсності й типові людські характери того часу.

Конфлікт у повісті «Страчене життя» відзначається гостротою і має соціальний характер. Він полягає в сутичці освіченої селянки, котра прагне працювати для народу, з носіями хижацької моралі. Розв’язується конфлікт трагічно — головна героїня Оленка гине.

Сюжет повісті «Страчене життя» побудований на реальних фактах. Основою його стала трагічна доля Зінаїди Яківни Страй, двоюрідної сестри А. Тесленка. Переконавшись у неможливості відстояти правду, дівчина покінчила життя самогубством, кинувши на адресу лицемірних лохвицьких «меценатів» гнівне обвинувачення: «Залишаю тиранам тиранствувати».

А. Тесленко в повісті «Страчене життя» самогубством Оленки засудив суспільство, у якому панують гнобителі, честолюбці й лицеміри, а чесні, правдиві люди гинуть.

Письменник зумів змалювати глибоко правдиві картини життя села, розкрити його суперечності й створити типові характери тієї доби. Представникам хижацького світу буржуазії, панства й духовенства письменник протиставляє чесних, працьовитих, високоморальних людей з народу.

Повість захоплює своєю мовою. Вона близька до народної: і синтаксичними конструкціями, і інтонаціями, і навіть окремими словами наближається до розмовної мови селян. У творі кожен герой розмовляє своєю мовою, що характеризується будовою фраз, фразеологією, лексикою. Репліки дійових осіб виразні, місткі. Чимало фразеологізмів, які роблять мову яскравішою, підкреслюють певні риси характеру персонажа.

Образність мови зумовлена характером розповіді. У повісті немає вишуканих тропів, усі вони звичайні, як правило, фольклорного походження.

Система тропів і мовностилістичні засоби в повісті «Страчене життя» підпорядковані реальному зображенню людських характерів і обставин Життя.

Архип Тесленко був яскравим представником критичного реалізму в українській літературі початку ХХ ст. Письменник, як зазначено в академічній «Історії уланської літератури», «розвиваючи прогресивні традиції прози XIX ст., подав у своїх творах нові типи, нові характери і конфлікти, що постали на селі в роки революції і жорстокої реакції, подав гранично ясно і точно. У цьому самобутність його таланту».

Володимир Винниченко 1880-1951 рр.

Творчість Володимира Винниченко замовчували та фальсифікували майже півсторіччя, йому закидали «достоевщину», на нього навішували чимало ярликів. Та, як зазначає Юрій Бойко, Винниченко «не став «малим Достоєвським», а залишився Винниченком зі своїми тривогами, з українською журбою, з думками про формування української індивідуальності — і під цим оглядом для багатьох із нас його писання залишиться ще замкненою за сімома замками книгою».

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 року в місті Єлисаветграді (тепер Кіровоград) у робітничо-селянській родині.

Після навчання в народній школі, де привернув до себе увагу вчителів своїми здібностями, здобував освіту (попри матеріальну скруту) з чоловічій класичній гімназії.

У старших класах В. Винниченко бере участь у діяльності нелегальної організації, пише революційну поему, за яку його виключають з гімназії. Склав екстерном іспити за середню освіту в Златопільській гімназії.

1901 року вступає на юридичний факультет Київського університету, та незабаром (1902 року) через участь у Революційній українській партії був уперше заарештований і посаджений до київської в’язниці.

Того ж року Винниченко заявив про себе як літератор: у журналі «Кіевская Старина» з’явилася повість «Сила і краса». Далі служба в армійському дисциплінарному батальйоні, дезертирство, еміграція до Галичини. Підчас перевезення нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов зарештовано. Після півторарічного перебування у військовій в’язниці письменника звільнено у зв'язку з амністією, у реакційні післяреволюційні роки він знову опинився за межами України. В. Винниченко працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально приїжджав на Батьківщину. Творчість молодого письменника привертає увагу літературних діячів, критиків, широких кіл громадськості. На першу Винниченкову збірку «Краса і сила», що вийшла в Києві 1906 року, Іван Франко відгукнувся дуже схвально, риторично запитавши: «І відкіля ти взявся у нас такий?» Під час Першої світової війни письменник повернувся в Україну, а 1917 року став одним з організаторів і керівників Центральної ради, згодом головою Генерального секретаріату й генеральним секретарем внутрішніх справ. Після повалення гетьмана Скоропадського став на чолі Директорії, а 1919 року через розходження в принципових питаннях з більшістю членів Директорії та уряду виїздить за кордон.

1920 року веде переговори з більшовицькими лідерами, намагаючись переконати керівників уряду УСРР у потребі створення по-справжньому вільної національної Української держави, та, зрозумівши, що Харків слухняно виконує московські вказівки, назавжди виїжджає , України.

Під час Другої світової війни відмовився від співробітництва з німецькими окупантами, за що був заарештований і ув’язнений. Роки війни важкі випробування підірвали й без того вже ослаблене здоров’я. Помер В. Винниченко 6 березня 1951 року в селі Мужен (поблизу Канн), там і похований.

Творчість Володимира Винниченка критики порівнюють з річкою, що часом робить стрімкі, несподівані повороти, інколи міліє, проте русло її тішить чистотою і силою джерел. Коли наприкінці 20-х років розгорілася дискусія навколо його роману «Сонячна машина», Микола Зеров висловив думку, що цей твір знаменує новий, третій період у творчості В. Винниченка.

Щодо двох попередніх, то перший період творчості охоплює шість років (1902-1907). У цей час В. Винниченко написав твори на побутову тематику «Краса і сила», «Голота», «Контрасти» та ін. Вони продемонстрували розшарування та деформацію старого побуту села, уперше в українській повісті представили в колоритних постатях образи робітників, солдатську казарму, халтурників мандрівної малоросійської трупи.

Приблизно з 1907 року у творчості В. Винниченка виокремлюють другий період. Він характеризується тим, що на зміну побутовим, соціально-психологічним повістям приходить, як писав Микола Зеров, «імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі». У такому стилі створено оповідання «Момент», драми «Дисгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907).

В оповіданні «Суд» (1903) змальовано яскравий епізод, який характеризує сваволю й беззаконня, що процвітали в імперії. Земський начальник Самоцвіт у розмові з місцевим паничем «теоретично» обґрунтовує свою практику пояснення селянам урядових документів стосовно заворушень, що прокотилися українськими селами. Як уважає начальник, розмова з селянами про «неблагонамеренных лиц», котрі підбурюють селян до повстань, ще дужче переконає їх відмовитися від праці на панських економіях. При цьому він покликається на дії земського начальника з сусіднього повіту, коли після проведених «роз’яснень» про «крамолу», котра мовби подавалась у розповсюджених прокламаціях, селяни зрозуміли, що в тих «бамажках» усе правдиво, по-божому написано.

Тому Самоцвіт чинить над «бунтівниками» свій суд: б’є людей «в морду» . Такий суд, «суд скорий, правий і справедливий», Самоцвіт демонструє гостеві, розбиваючи обличчя ні в чому невинної людини, при цьому він ще й переплутав двох братів Крутоноженків — Никифора й Никонора.

В оповіданні відображене наростання селянської невдоволеності беззаконням, визрівання рішучості людей, що намагаються відстояти власну гідність.

Яскравість зображуваного виявляється й через майстерне використання прийомів іронічного письма, застосування мовного суржику, «макаронічної» мови в змалюванні образів персонажів та життєвих ситуацій.

В оповіданні «Солдатики» відтворено події, що були типовими в період придушення селянських заворушень. Селяни відібрали в поміщика зерно, і той викликав каральний загін. У центрі твору — переляканий натовп людей, які чекають на розправу. Збентежених селян намагається заспокоїти керівник заворушень Явтух. Він, покликаючись на Євангеліє, виступає за відновлення справедливості: зібраний урожай належить селянам, а не поміщикові.

Конфлікт загострюється, коли офіцер скаженіє від того, що селяни починають відстоювати свою гідність. Явтух намагається пояснити солдатам, що селяни ні в кого нічого не крали, що хліб вони забрали свій, зароблений. Солдати стали вагатися, і занепокоєний цим офіцер шаблею зарубав мужнього Явтуха.

В. Винниченко будує конфлікт на соціальних контрастах. Автор наголошує на тому, що ті зіткнення, які виникають, уже неможливо розв’язати мирним шляхом.

Тему оповідання «Студент» (1907) влучно визначив український поет і критик Микола Вороний: «Самогубство — останній спосіб во ім’я торжества ідеї».

Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село, щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, молодий хлопець прилюдно застрелився. І тоді стрий дід, який погрожував «вимотати» із студентів жили, стрибає на одного з царських охоронців і душить його.

Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обдурених, затурканих селян, які вважають своїх захисників ворогами. Така ідея оповідання «Студент».

«Момент». Історія короткої любові, що зароджується між молодим революціонером і дівчиною в драматичній, ризикованій для їхнього життя ситуації, психологічно витончена, світла й прекрасна, але й печальна, бо герой новели залишається наодинці з мукою «осиротілого щастя», яке спалахнуло було на мить (момент!) — і зникло разом 3 чарівною коханою. У цьому творі досить відверто протиставляються усталена, традиційна мораль з її суворими, часто пуританськими приписами і природність душевних, тілесних поривань двох молодих людей. Це язичницьке прославлення життя частина якого — ліс, бджоли, пташки, «сплетені коханням метелики» юнак та дівчина. Герої неначе розчиняються у зеленому царстві природи, що підкреслює: вони такі ж діти життя, яке керує законами природи, незважаючи на особливості «історичного моменту».

Винниченка-художника передусім цікавили психологічні таємниці людини; своїх героїв він часто ставив у ситуацію морального експерименту, аналізуючи підсвідомі першопричини їхньої поведінки, гру інстинктів, химерні поєднання соціальних і біологічних чинників... З цього погляду в українській літературі Винниченкова драматургія мала новаторське звучання — вільна від побутових надмірностей, оригінальна своїми психологічними колізіями й етичними парадоксами. Не дивно, що такі п’єси Винниченка, як «Брехня» (1910) і «Чорна Пантера та Білий Ведмідь» (1911) мали, без перебільшення, європейський успіх.

«Чорна Пантера та Білий Вемідь» — драма, що піднімає складну проблему взаємин митця з оточенням і мораллю суспільства. Суть конфлікту цього твору лежить на перетині сімейних обов’язків і покликання художника Корнія Каневича, якого у творі називають Білим Ведмедем, Його дружина Рита (Чорна Пантера), мати та маленький син Лесин — емігранти, що живуть у Парижі. Матеріальна скрута й клімат стають причиною тяжкої хвороби дитини. Але Корній пише картину, яка, на його думку, стане шедевром. Для образу Богоматері йому позує дружина. На певному етапі синової хвороби він починає помічати в обличчі дружини, в її очах саме той вираз страждання, що потрібен для змалювання образу Мадонни. Так трагічно переплітаються мистецтво і життя, відчуття прекрасного і потворні етапи його створення. «Артист не повинен мати сім’ї. Він — жрець», — говорить закохана в Корнія одна з героїнь п’єси, що має тільки псевдо — Сніжинка. Це своєрідний антипод Рити з її глибинною духовністю, що поєднує в собі любов до світу, яка Реалізується в любові до Корнія й дитини, і поціновування справжнього мистецтва. Сніжинка дуже гарна зовні, інтелектуальна, спроможна оцінити глибинний талант Корнія, але внутрішньо холодна, жорстока. Вона символізує холодний розум, бездушність. Рита — духовність, внутрішня краса. Саме тому й не може вона змиритися з тим, що для Корнія головним є мистецтво, у шаленому запалі він забуває про вічні речі — родину, дитину, життя. Її чоловік може малювати навіть мертвого сина, вишукувати риси страждання на обличчі дружини над синовим тілом. Вона розуміє, що цей фарс потрібно припинити. Фінал твору трагічний — Рита отруює себе та чоловіка, вони помирають біля сина. Героїня перед смертю знищує картину, яка є символом тієї бездуховності, що занапастила їхню родину.

Другий період творчості письменника завершують п’єси «Закон», «Між двох сил», повість «На той бік». Два останні твори написані на матеріалі драматичних подій Української революції; в обох подано надзвичайно цікаві жіночі образи.

«Між двох сил» — драма, яка демонструє трагічні парадокси революції, що невблаганно впливають на долю людини, родини, ширше — усього людського роду. Твір побудовано на паралелі з Гоголівським «Тарасом Бульбою». Отже, проблема протистояння «брат на брата», «батько на сина», що гостро постає в літературі 20-х рр., актуальна й у драмі «Між двох сил», вона промовисто прокреслюється вже в назві твору. Письменник намагається пізнати, де лежить межа між особистим і суспільним, між чесністю з собою і служінням народові, що відбувається з людиною, яка змушено переступати цю межу.

У центрі п’єси — історія родини Сліпченків (прізвище говорить про духовну сліпоту героїв, які в запалі революційної хуртовини не зберігають головне — свій рід). Микита Іванович, Гликерія Федорівна й п’ятеро їхніх уже дорослих дітей — Софія, Христя, Марко, Тихон, Арсен — є символом української сім’ї. Кожен із членів цієї родини готовий усе віддати заради процвітання рідної землі. От тільки бачать вони це щастя по-різному, у чому й полягає конфлікт твору. Зав'язка — приїзд з революційного Петрограда головної героїні Софії. Спочатку цю подію ніяк не пов’язують з місцевими проблемами. Оживає старе кохання Панаса, Христиного чоловіка, до Софії, Микита Сліпченко з Марком та Арсеном планують узяти участь у виступі вільних козаків проти більшовиків, іде з дому «тихенький Тихін* — відкритий прихильник «червоних». Тим часом Софія зустрічається з місцевими лідерами більшовиків — Грінбергом і Сєм'янниковим, щоб передати їм гроші, привезені з Петрограда для організації повстання. Героїня щиро й наївно вірить у те, що воно принесе визволення рідній землі.

Проте результати перемоги більшовиків страшні — масовий терор, нічим не виправдана жорстокість розстрілів без суду й слідства, геноцид, свідомо направлений проти українців. У криваве горнило помсти потрапляють батько й Софіїн брат Марко. Жінка безпосередньо причетна до перемоги «червоного» повстання, тому звертається до Грінберга з проханням звільнити рідних, ни що той лицемірно відповідає відмовою. Не зважає він ні на Христині сльози, ні на благання старої матері. Панас радить Софії виправити свій страшний гріх — пропонувати за визволення все — гроші чи навіть тіло. Та страшний механізм репресій уже запущено — Грінберг віддає наказ відпустити старого, але розстріляти Марка.

Софія розуміє фатальність своєї помилки. Вона стала чужою своєму колишньому оточенню, своїй родині (символ України). Батько шле прокльони зрадникам рідної землі — синові Тихону й доньці Софії: «Схаменіться, бо лихо вам буде. Востаннє кричу вам з намученого серця: киньте, покайтеся, а не покаєтесь, то проклинаю вас своїм батьківським, невмиручим прокляттям. Не діти ви мені, а вороги люті. Своєю старою рукою застрелю зрадників, братоубивців і ворогів свого народу».

Однак до табору нових володарів світу Софія й Тихін так і не пристали — їх вражає та шовіністична жорстокість, з якою ставляться більшовики до всього українського: мови, культури (портрет Шевченка скинуто зі стіни й поколото багнетами). Водночас немає довіри й рівноправних стосунків між більшовиками і наверненими у «червоний» рух українцями, адже їх сприймають тільки як засіб впливу на інших, просто лицемірно використовують.

«Між двох сил» — це стан української інтелігенції, що намагалася примирити віковічне прагнення до національної свободи і «демократизм» пролетарської революції. Розв’язка твору трагічна — самовбивство Софії, постріл у скроню трактується як єдино можливий вихід із цієї ситуації.

П’єса «Між двох сил» за всіма жанровими ознаками є трагедією. Загнана в глухий кут героїня вбиває себе, Ця смерть проектується на сотні тисяч смертей її земляків, що постраждали в Результаті революційного терору. Так національна катастрофа втілюються в житті однієї родини, що, як і тогочасне українське суспільство, пошматована на прихильників різних соціально-політичних сил.

За багатьма зовнішніми ознаками драми Володимира Винниченка видаються ближчими до західноєвропейської так званої нової драми, ніж до української класичної традиції. Відчутний вплив на письменника справила філософія Фрідріха Ніцше, у річищі якої він сформулював власну філософську теорію «чесності з собою».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.