Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Стильова різноманітність української літератури 20-х рр. XX ст.
Літературний процес першої половини XX ст.
Нова література(поч. XIX - до наших днів)

Наприкінці першого - на початку другого десятиріччя XX ст. в українській літературі відбувається зміна літературних поколінь, пов’язана з відходом із життя класиків — М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка та еміграцією С. Черкасенка, О. Олеся, М. Вороного, В. Винниченка. Досвід, набутий у результаті модерністських пошуків останнього десятиріччя, творчо використала нова генерація письменників — митці 20-х рр. XX ст.

Літературне й мистецьке життя відзначається спонтанністю й строкатістю напрямків, течій, стилів. Найвиразніше виявилися у творчості письменників цього періоду стильові прикмети символізму, імпресіонізму, неокласицизму, футуризму, неоромантизму.

Символізм в українській літературі пройшов лише початкову стадію розвитку, зачинателі ж його пізніше виявили свої творчі риси в інших напрямах. Символістське угруповання «Біла студія», створене 1918 року в Києві, об’єднало Я. Савченка, П. Тичину. О. Слісаренка, М. Семенка та інших поетів. Невдовзі воно реформувалося в «Музагет».

Символізм — це своєрідна реакція на натуралізм, заземленість, фактографізм літератури. Мета символізму полягає не у відображенні реальної дійсності, а в прагненні проникнути в інший світ, що криється за реальністю. Головне його завдання — змалювати внутрішній світ людини, якого за зовнішніми фасадами не видно.

Саме символісти здійснили своєрідну революцію в естетиці. Якщо реалістичне мистецтво за допомогою конкретного образу пізнавало дійсність. то символісти на місце образу поставили символ, який став виконувати роль посередника між містичним світом з одного боку, і поетом або читачем — з другого.

Девіз символістів: «Усе може бути символом*. У результаті виникає двоплановість образу, символ одночасно є і явищем конкретного світу, і своєрідним шифром, за яким криється, як правило, внутрішній світ людини.

Лідер українського символізму — ранній Павло Тичина (1891-1967). Він залишив по собі багату поетичну спадщину, якій притаманна ідейна, жанрова та стильова неоднорідність: перша збірка поета «Сонячні кларнети» (1918), його перу належать збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «Вітер з ук. раїни» (1924), «Сталь і ніжність» (1941), «Перемагать і жить» (1942) «День настане» (1943), «Срібної ночі» (1964) та ін.

Особливості індивідуального стилю письменника: звернення до «вічних» тем, висока культура віршування, потужне ліричне «я» — символ нової людини XX ст., поєднання різних стильових тенденцій (символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму).

Незважаючи на певний стильовий синкретизм художнього мислення, саме Павла Тичину вважають найяскравішим представником символічної течії в українській літературі 20-х рр. XX ст.

Футуризм (від латинського futureмайбутнє) — це авангардистська течія 10-20-х рр. XX сторіччя. її батьківщина — Італія, першозасновник — Марінетті.

Український футуризм визрівав у надрах символізму, адже до лав футуризму стало чимало символістів, як-от: О. Слісаренко, Я. Савченко, М. Терещенко. У стилі футуризму починали творити М. Бажан, О. Близько та інші молоді поети.

Започатковано українську футуристичну гілку письменства 1914 року, коли Михайль Семенко пише збірки «Дерзання», «Кверо-футуризм». У 1919 році він створює осередок «Фламінго», який випускав «Універсальний журнал» (відомий як «УЖ»).

Після розпаду «Фламінго» виникає «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут»). До її лав увійшли Михайль Семенко, Юліан Шпол, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко.

Для футуризму характерне проголошення урбаністичних ідеалів, перебільшення місця й ролі міста у формуванні свідомості сучасника.

Футуристи виступали проти традиційних мистецьких форм у зображенні дійсності. Вони рішуче засуджують буржуазну салонну культуру. На їхню думку, замість неї має з’явитися не індивідуальне, а колективістське мистецтво.

Гасло футуристів: «Мистецтво — масам!». Вони пророкують смерть ліричних, прозових жанрів і книжок узагалі, а натомість проголошують панування театрального мистецтва, кіно.

Пізніше, у 1927 році, М. Семенко в Харкові засновує літературно-мистецьке угруповання «Нова генерація».

Михайль Семенко (1892-1937) — творець і незмінний лідер українського футуризму. Автор близько двадцяти книжок, які ввійшли у два підсумкові видання — «Кобзар» (1924) та «Повну збірку творів у трьох томах» (1930-1931). У своїй творчості послідовно проголошував ідеї «смерті мистецтва», розриву сучасної літератури з класичною спадщиною, утвердження урбаністичного ідеалу. Місто — центр лірики М. Семенка. Звернувшись до цієї теми, він значно розширив звичні обрії української поезії. Поет невтомно експериментував у галузі лексики, ритму, рими, поетичних образів, синтаксису й пунктуації. Послуговувався верлібром, який став для нього по-справжньому вільним віршем, символом духовного розкріпачення поетичної думки.

Неокласики не мали заяв і програм, але свою творчу позицію окреслили чітко. Вона сприймалася як дещо протилежна до настроїв епохи, бо була націлена на продукування високого гармонійного мистецтва, орієнтованого на визначні здобутки світової літератури, а нова пролетарська культура їх відкидала як щось застаріле та неактуальне. Неокласицизм властивий творчості М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта (Ю. Клена), В. Петрова (В. Домонтовича) — письменників, які згрупувалися навколо М. Зерова. Статті й добірки неокласиків друкувалися в журналі «Книгар» (1918-1920).

Неокласики виступали за успадкування всього попереднього світового естетичного досвіду, тяжіли до строгої форми. У світовому мистецтві вони орієнтувалися передусім на класичне мистецтво — мистецтво Стародавньої Греції та Риму, проголошували культ вишуканого рафінованого слова та культ думки.

їхня творчість засвідчила прагнення постійно урізноманітнювати художні засоби, використовувати чималий арсенал виражальних засобів, нагромаджений у попередні періоди розвитку світової літератури.

Максим Рильський (1985-1964) — яскравий представник неокласицистичної літературної школи. За життя видав 35 книжок власної лірики, з яких найяскравішими є поезії найпродуктивнішого періоду у творчому житті письменника — 20-х рр. XX ст.: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна» (обидві — 1926 року). У .ліриці передусім вражає багатство мотивів, запозичених з традиційного українського мистецтва, західноєвропейської та античної поезії, а також спродукованих сучасною письменникові революційною та дореволюційною дійсністю. Риси неокласицистичного стилю Максима Рильського, які визначив М. Зеров: урівноваженість і прозорість форми, чіткий епітет, міцна логічна побудова й строга течія думки, поєднання безпосередності з афористичністю.

Неоромантизм — чи не найсильніша течія в українській літературі 20-х рр. Її художні ознаки: життєствердження, драматизм, патетика, стихійність, месіанство, тяжіння до фантастики. Від класичного романтизму неоромантизм бере дві ознаки: гострий конфлікт з дійсністю та надзвичайно напружений сюжет. На вістрі зацікавлення письменника — незвичайні характери, які діють у виняткових ситуаціях.

Головну увагу неоромантиків зосереджено на показі внутрішнього світу героя.

У напрямі нового романтизму творили Ю. Яновський, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, ранній М. Бажан, В. Сосюра, Є. Плужник.

Микола Бажан (1904-1983) — видатний поет, громадський діяч і вчений — у своїй ранній творчості виявив яскраві риси неоромантичного мислення. Хоча й інші напрямки істотно вплинули на формування його творчої манери письма. Від футуризму Бажан запозичив динамізм вірша, нахил до інтелектуалізму, монументалізму, захоплення урбаністичними мотивами.

Перша збірка М. Бажана «Сімнадцятий патруль» (1926) сповнена відлунням громадянської війни, їй властива пафосність зображуваних подій, трагічність фіналу, жертовність заради ідеалів революції. В осмисленні цих кривавих подій автор, безперечно, виступає романтиком.

Язичницькі джерела української духовності, часи козацької республіки та гайдамаччини осмислено в другій збірці «Різьблена тінь» (1927). апогей неоромантизму у творчості поета засвідчила збірка «Будівлі» (1929). Автор доводить, що кожен стиль (у цьому випадку — архітектурний) зумовлений панівним суспільним ладом. Збірка містить три частини: «Собор» (середньовіччя, готика), «Брама» (XVII-XVIII ст., бароко), «Будинок» (сучасна письменникові епоха).

Характерними для письменника є й романтичні мотиви роздвоєння, комплекс двох душ («Розмова сердець»).

Володимир Сосюра (1898-1965) — письменник, який у 1922-1932 рр. намагався знайти себе в усіх тогочасних літературних організаціях, та його творчість засвідчує непереборне тяжіння до романтичного світобачення. Автор збірок поезій «Місто» (1924), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932), а згодом — «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957), «Осінні мелодії» (1964). Сосюра — співець почуття (на противагу поетам- неокласикам, які оспівували розум). Він проголошує існування особистості, яка навіть на складному історичному етапі сміливо заявляє про власне право жити, любити, страждати.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.