Українська література - Новий довідник - М. Радишевська 2008

Варшавська літературна група
Літературний процес першої половини XX ст.
Нова література(поч. XIX - до наших днів)

Представлена творчими постатями Н. Лівицької-Холодної, Є. Маланюка та Ю. Липи.

Євген Маланюк (1897-1968) — один з найвизначніших українських поетів XX ст.

Автор багатьох поетичних збірок (І період творчості — «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934); II період — «Поезії в одному томі» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964) та ін.), провідною ідеєю яких стало возвеличення рідної землі. Євген Маланюк — майстер строгої і врівноваженої форми, Що має глибокий філософський контекст. Магістральною темою всієї його творчості була одна — Україна. Мрія Маланюка — Україна поверне собі всесвітню славу своєї прародительки — Київської Русі, славу, рівну славі античних Еллади та Риму. Та цього має прагнути її народ.

Українських еміграційних поетів міжвоєнного двадцятиліття деякі літературознавці об’єднують умовною назвою «празька школа», не виокремлюючи серед них «празької» та «варшавської» літературних груп. Проте ставлення до цієї назви (її запропонував В. Державин) неоднозначне. Так, Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна заперечували існування празької школи, яка не мала ні статуту, ні програми.

Попри це творчість українських письменників, що жили перед Другою світовою війною в Празі, Подебрадах і Варшаві (Є. Маланюк, Ю, Дараган, Л. Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен (О. Бургардт), Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, Ю. Липа, Олег Ольжич, О. Теліга, Г. Мазуренко та ін.), об’єднують спільні риси, як-от: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, стильовий синтез їхньої лірики тощо. Тому вживання терміну «празька школа» цілком припустиме.

Олена Теліга (Олена Іванівна Шовгенів) 1907-1942 рр.

Зразок того, якою має бути українська жінка, вона — блискучий приклад того, як багато може дати нації жінка.

Олена Звичайна

Народилася Олена Іванівна Шовгенів (у шлюбі — Теліга) 21 липня 1907 року в Петербурзі, її батько родом з українського містечка Слов’янська, талановита й високо інтелігентна людина, спеціаліст у галузі гідротехніки, в Україні обіймав посаду міністра УНР, а в еміграції був ректором Подебрадської академії.

У 1917 році сім'я переїхала до Києва. Навчалася майбутня письменниця в гімназії Дучинської, 1924 року її сім’я перебралася до Подебрад у Чехословаччині. Через рік Олена склала іспит на атестат зрілості.

Восени 1925 року вступила на історично- філологічний відділ Українського педагогічного інституту в Празі. Одружилася з Михайлом Телігою, старшиною української армії. Почала працювати в літературі. Переїхала до Варшави. Була моделлю в жіночому ателье, учителькою в українській школі. Після зустрічі з Олегом Ольжичем вступила в ОУН і працювала в культурно- освітній референтурі.

22 вересня 1941 року Олена Теліга з чоловіком прибула до Рівного, потім переїхала до Киева. Очолила Спілку письменників, стала редагувати тижневик «Литаври».

9 лютого 1942 року О. Телігу разом з іншими письменниками гестапівці заарештували в приміщенні Спілки письменників.

Олену Телігу та її чоловіка Михайла розстріляли в Бабиному Яру. Точна дата смерті невідома: між 13 та 21 лютого 1942 р.

За життя Олени Теліги не побачила світ жодна поетична збірка. Літературна спадщина поетеси невелика. Та про талант судять не за кількістю написаного...

Лірика Олени Теліги особлива. Головна героїня — жінка, спроможна любити лицаря й воїна, захисника й героя. Вона може благотворно впливати на коханого, надихаючи його на подвиги, спрямовувати до мети, залишаючись вірною подругою, коханою а не просто соратницею в боротьбі. Про це йдеться у вірші «Мужчинам».

Лірична героїня — слабка, чуйна жінка, по-дитячому вразлива:

А я поцілунком теплим

М’яким, мов дитячий сміх,

Згашу полум’яне пекло

В очах і думках твоїх.

(«Відповідь»)

Лірична героїня — не лише «дама серця». Вона й дружина, і рідна земля, і сила, і ідея. У неї немає кількох цілей, вагань, вона має переконаність:

Ти в тінь не йди.

Тривай в пекучій грі.

В сліпуче сяйво

не лякайсь дивиться —

Лише по спеці гряне

жданий грім

І з хмар сковзне —

багнетом — блискавиця.

(«Усе — лише не це! Не ці спокійні дні!»)

Вона навіть зможе неминучу смерть гідно сприйняти, бо це те, що дається один раз у житті:

І що це буде зустріч, — чин,

екстазе?

Чи дотик смерті на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком — меду

і полину.

(«Неповторне свято»)

Провідна тема лірики Олени Теліги — кохання. У вірші «Літо» інтимне почуття переростає в любов до всього живого, до самого життя:

В сотах меду золотом прозорим Мед думок розтоплених лежить, А душа вклоняється просторам І землі за світлу радість — жить! Деякі критики намагаються порівняти доробок Олени Теліги з творчістю Лесі Українки. Слово Олени Теліги — зброя, слово її — криця. Інші ж твердять, що Олену Телігу так не підносили б, якби не було героїчного життя й легендарної смерті.

Та справедливим є твердження, що «життя і смерть митця хоч і впливають на оцінку його творчості, критерієм таланту все-таки не можуть бути. Не всім героям дано мистецьке світобачення, це до всіх приходить муза» (О. Слоньовська).

Павло Тичина 1891-1967 рр.

Тичину важко вмістити в рамці якогось одного напряму чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, із цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм — од реалізму до футуризму.., одинцем верстаючи свою творчу путь.

С. Єфремов

Народився Павло Григорович Тичина 27 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в сім’ї сільського дяка. Після закінчення земської школи вчився в чернігівській бурсі, згодом — у місцевій духовній семінарії. Мав чудовий голос і абсолютний слух, що дозволило сільському хлопцю здобути грунтовну освіту. Там, у Чернігові, він знайомиться з М. Коцюбинським, відвідує літературні «суботи», читає свої перші вірші.

Друкуватися почав у 1912 році. Публікації його поезій з’являються в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата». Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань і «На ріках вавилонських», «Спокуса», .Богословіє»).

Після закінчення семінари молодий письменник навчався в Київському комерційному інституті, одночасно працював у редакціях газет і журналів, згодом — в українському театрі М. Садовського.

У 1923 році Тичина переїздить до тодішньої столиці Харкова, де працює в журнал. «Червоний шлях», багато пише, виявляє схильність до мов: вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем Асоціації сходознавства. Відомий і як перекладач творів О. Пушкіна, Є Баратинського, 0. Блока, М. Тихонова, М. Ушакова, Я. Купали, Я. Коласа, О. Ованесяна, О. Туманяна, А. Акопяна, І. Чавчавадзе, А. Церетелі та ін.

Академік АН УРСР з 1929 року, він у передвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР, а в 1943-1948 рр. — міністром освіти.

Залишив по собі багату поетичну спадщину, що досить ідейна, жанрова та стилістично неоднорідна: перша збірка поета «Сонячні кларнети» (1918), збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924), «Чернігів» (1931), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941), «Перемагать і жить» (1942), «День настане» (1943), «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957), «Зростай, пречудовний світе» (1960), «Срібної ночі» (1964) та ін.

Автор близько п’ятнадцяти поем, серед яких величезна за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над нею поет працював щонайменше двадцять років. Однак твір залишився недописаним, опубліковано його вже після смерті поета. Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві.

Особливості індивідуального стилю письменника: звернення до «вічних» тем, висока культура віршування, потужне ліричне «я» — символ нової людини XX ст., поєднання різних стильових тенденцій (символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму).

Незважаючи на певний стильовий синкретизм художнього мислення, саме Павла Тичину вважають найяскравішим представником символічної течії в українській літературі 20-х рр. XX ст. Трагізм його творчої долі, на думку Василя Стуса, — це феномен доби. Душа поета протягом усього життя під впливом зовнішніх чинників зазнає болючих трансформацій.

Перша збірка «Сонячні кларнети» засвідчила психологічний стан людини, повної очікуваної радості. Тональність збірки наскрізь оптимістична. Це дитинство почуттів, тож чуття панує над осмисленням буття («Не Зевс, не Пан...»). Ліричний герой пізнає світ через музику: «Біжать світи, дзвенять світи музичною рікою». Отже, Всесвіт — це велетенська музична ріка, у якій зливаються голоси природи й людини.

Навіть для інтимного почуття Тичина знаходить музичне вираження: «Подивилась ясно — заспівали скрипки у моїй душі».

Звідси особливості мови поезії: слова позначають, як правило, тільки рух, настрій, музичний тон і барвозвук. Це перша сфера внутрішнього світу Тичини.

Друга сфера — порушення гармонії (цикл «Енгармонійне»). Ліричний герой зустрічається віч-на-віч із зовнішнім, реальним світом. Космічний мелодійний гомін набуває драматизму.

Цей драматизм поширюється в третій сфері (поезії «Скорбна матір», «Золотий гомін»). Він переходить у розпач від придушення української революції, усвідомлення власної слабкості, неможливості щось змінити («По хліб», «Одчиняйте двері»).

Так внутрішній світ Тичини поступово еволюціонує від радісного, ідеалістичного сприйняття буття, яке було характерним для нього в революційний та перший пореволюційний час, до повного розчарування в жорстокому й кривавому світі.

Ця еволюція знайшла творче втілення в хресному шляху митця від апофеозних, безпрецедентних за стилістикою і художнім значенням «Сонячних кларнетів» до тенденційної збірки «Вітер з України» (1924), де вже виразно звучали прорадянські настрої й традиційні для пізнього Тичини мотиви боротьби з «буржуазним націоналізмом».

Однак образ природи рідної землі для письменника залишається непорушним. Українська природа постає у віршах Тичини мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі.

У поезії «Арфами, арфами» весна співзвучна зі срібним звучанням музичного інструмента:

Арфами, арфами —

золотими, голосними

обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

У цьому новому світі втрачено справжнє мірило добра і зла, бо вони ще не існують, адже все тільки-но постало з небуття, здійснилася всесвітня революція духу. Журба і радість — майже тотожні речі, тому що кожна з них виявляє тільки перебільшені життєві сили людини. Через це ліричний герой говорить:

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Важко визначити й внутрішній стан людини, адже все так химерно переплелося:

Любая, милая, —

Чи засмучена ти ходиш,

Чи налита щастям вкрай.

Трагедійність лірики Тичини йде ззовні, полягає в моральному конфлікті. Адже революція, що зламала непорушний моноліт Російської імперії, для України мала не соціальне, а національне забарвлення, ожививши надії на державність і національну незалежність.

П. Тичина з радістю сприйняв національну революцію.

Вірш «Пам’яті тридцяти» є ліричним відтворенням трагізму національно-визвольних змагань українців. Присвячений загиблим під Кругами українським юнакам, які майже беззбройні й практично не підготовлені виступили проти добре організованих комуністичних загонів апологета московської політики Муравйова. Тіла молодих героїв — «тридцять мучнів-українців» — були поховані на Аскольдовій могилі в Києві. Для автора важливо закоренити пам’ять про трагедію в суспільній свідомості, упевнитися, що ця жертва ніколи не буде забута, що вона не була марною, а стала мовчазним дороговказом для наступних поколінь.

Найбільшим здобутком поезії Павла Тичини періоду Великої Вітчизняної війни є поема «Похорон друга», написана восени 1942 року, коли відбувалася битва на Волзі.

Невідомих воїнів, що помирали в госпіталі від ран, уважав поет рідними, близькими друзями, тому він і назвав свою поезію «Похорон друга».

Поезія має сюжет. Ліричний герой вірша випадково зустрічає похоронну процесію. Він згадує нещодавно загиблого друга Ярослава. Ліричний герой пішов за труною солдата, таким чином віддаючи шану другу Ярославу, якого поховали без нього десь далеко.

Поет розмірковує про зміни форм життя. Як зазначають дослідники, Павло Тичина прямо заявляє про безперервне тривання сущого, в океані якого людське життя — лише хвилька стрімкої річки. Він не заперечує думки про смертність людини в цьому космічному процесі:

Усе міняється, оновлюється,

рветься...

У той же час людина повинна гідно прожити свій вік, щоб можна було сказати:

...Ти славно вік свій одробив.

Володимир Сосюра 1898-1965 рр.

Володимир Миколайович Сосюра — один з найщиріших ліриків XX cm. — увійшов у слов’янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільгого і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю.

В. Моренець

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве (тепер Донецької області) у багатодітній родині. Дитинство поета минає на Донбасі. З одинадцяти років хлопець іде працювати: спершу — до бондарного цеху, потім — телефоністом, чорноробом, не цурається й випадкового заробітку. Початкову освіту здобуває під наглядом батька. Згодом навчається в міністерському двокласному училищі, розташованому в селі Третя Рота, далі вчиться в Кам'янській сільськогосподарській школі. Маючи виняткову пам'ять, легко виходить у найкращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. У 1912 року робить перші спроби писати вірші російською мовою.

1918 року В. Сосюра бере участь у громадянській війні. Два роки потому в Одесі знайомиться з молодими письменниками Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, ознайомлюється з поезією В. Чумака. Відтоді він дедалі більше (а від 1921 року майже винятково) пише українською мовою. Тоді ж виходить у світ перша збірка В. Сосюри «Поезії».

З 1923 року поет повністю віддається літературній праці. З’являється віршований історичний роман «Тарас Трясило» (1925), витриманий у романтичних барвах, збірки поезій «Сніги», «Сьогодні» (1925), «Золоті шуліки» (1927), «Юнь» (1927), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926), «Серце» (1931), «Червоні троянди» (1932), а згодом «На струнах серця» (1955), «Солов’їні далі» (1957).

Останніми збірками письменника стали «Осінні мелодії» і «Весни дихання» (1964).

Помер Володимир Сосюра 8 січня 1965 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Особливості творчої манери письменника: загострення акцентів на силі почуття, тяжіння до драматичних сюжетів, звернення уваги на процес життя, на його динаміку, рух, зміни, а не причини й наслідки.

Володимир Сосюра — письменник, який з 1922-1932 рр. намагався знайти себе в усіх тогочасних літературних організаціях, та його творчість засвідчує непереборне тяжіння митця до романтичного світобачення. Він співець почуття (на противагу поетам-неокласикам, що оспівували розум), який проголошує існування особистості, що навіть на складному історичному етапі сміливо заявляє про власне право жити, любити, страждати. Майже кожен вірш є частиною поетового життя, тож дуже часто герой його поезії — це ліричне «Я».

Для Сосюри характерна романтична роздвоєність (поезії «Два Володьки», «Серце»), яка засвідчує болючий двобій між двома Сосюрама, двома Володьками, що одночасно існують

у душі митця. Ця своєрідна битва свідомості з почуттям, розуму з душею, цей двобій згодом буде виявлятися в специфіці тематики творів — від повного захвалювання панівного ладу до неприйняття й нищівної, безжальної критики.

Почуття кохання залишається для поета найвищою цінністю, тож не дивно, що саме інтимна лірика принесла йому всенародну славу. Тема оспівування краси особистих взаємин домінує у творчості митця. Навіть пейзаж у Сосюри просякнутий живим людським почуттям. У поезії «Васильки» проведено чітку паралель між красою українського степу та вродою коханої дівчини:

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

Життя людини, стверджує поет, скороплинне й швидко минає («Одсіяють роки, мов хмарки над нами»), але в ньому є та природна циклічність, що притаманна всьому живому на цій планеті:

...і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.

Язичницький образ духовної реінкарнації надає діям закоханих осмисленості, адже вони в цей момент проектують себе у вічність. Світле завтра буде невимовно схожим на день сьогоднішній:

Так же буде поле,

Як тепер, синіти,

І хмарки летіти

В невідомий час.

Герої мріють відбутися в майбутньому хоч би в образі польової квітки, щоб порадувати око прийдешніх поколінь. А для них, тих, хто «з рідними очима», і через віки, стверджує автор, залишиться як найвища цінність святе почуття кохання, яке і є основою життя на землі.

Поезія «Марії» побудована за принципами антитези (художнього протиставлення). Почуття закоханої людини гранично гіперболізуються («не знають ще чуття такого люди»), порівнюються з найбільшими в уявленні поета величинами: «любов усіх людей», «з неба всі зірки», «квітки з усіх планет» — і виграють це порівняння. Найвище, найвишуканіше, найсильніше, що може зрости в серці людини, — це почуття кохання. Ліричний герой упевнено пророкує:

Моя любов горітиме яркіш

за всі сонця, на тисячі століттів.

Навіть на «красунь усіх віків» він не поміняє своєї коханої. Тоді ж виринає й ім’я жінки — Марія. Так звали й письменникову дружину.

У багатій уяві поета зринає образ зорі-дороговказу, якою є для чоловіка кохана жінка, та звучить звертання-заклик:

Світи ж мені, світи мені завжди

над зорі всі, зоря моя єдина!

Багато працює письменник і в епічному жанрі. Поема «Мазепа» (розпочата 1929 року, а дописувана в 1959-1960 рр.) у зв’язку з порушеною темою — осмисленням долі опальної постаті української історії Івана Мазепи — була віднесена до «заборонених творів». Тільки в 1988 році стала можливою її перша публікація.

Цей великий, задуманий у грандіозних епічних вимірах твір, ще раз підтвердив наявність неперевершеного ліричного таланту його автора. Створена як пряме протиставлення «Полтаві» О. Пушкіна поема описує Мазепине життя в процесі еволюції. Мету твору сформульовано в такій авторській ремарці:

Я серцем хочу показать

Страшну трагедію Мазепи,

І в ній в той час страшний незгоди

Трагедію мого народу.

Ця поема є поетично-романтичним портретом Івана Мазепи, який створено для реабілітації цієї яскравої історичної постаті в очах сучасників і нащадків поета.

Мазепа у творі постає як справжній патріот, вірний син своєї землі.

Недарма його громадянську совість, батьківщину уособлює мати, яка приходить до нього навіть уві сні й звертається з пророчими словами:

Будь оборонцем Україні,

Що на шаблюки точить рала.

Тебе народ і Бог обрали.

Таким чином, Мазепі призначено самим Богом стати оборонцем і захисником України від Польщі і від Москви. У віщому видінні він бачить своє майбутнє:

Але у відповідь гармати

Гримлять під мурами Полтави...

Життєву трагедію Мазепи Володимир Сосюра вбачає в тому, що народ не підтримав свого ватажка, не довірився й не пішов за ним. Учинок прадідів він оцінює так:

Бо помиляється й народ,

Коли немає ще держави.

Отже, Мазепа програв у життєвій боротьбі, вигнанцем з рідної землі мандрує світом і відчуває навислий над головою меч помсти Петра І. Тож не залишається нічого більше, як зійти зі сцени життя, випити трунок. Та його неоднозначна постать жива в народній пам’яті. Володимир Сосюра так відповідає на звинувачення противників Івана Мазепи, пояснюючи справжні мотиви його поведінки та вчинків:

«Він інтриган», — немов вериги,

В душі моїй слова ці злі.

Але були його «інтриги»

Для щастя рідної землі.

Багатостраждальний вірш В. Сосюри «Любіть Україну» належить до патріотичної лірики.

Поезія написана у формі звертання-заклику до українців. Поет звертається до молоді. Доля України, її майбутнє залежить від того, чи буде патріотичним молоде покоління, вважає В. Сосюра.

Намагаючись осмислити саме поняття «любов до Батьківщини», В. Сосюра підкреслює, що це єдине й водночас всеохопне почуття, воно підносить самоповагу людини, звеличує її.

Поет засобом градації досягає високого ступеня емоційності, схвильованості. За допомогою найрізноманітніших тропів В. Сосюра змальовує чудовий образ України. Для поета все любе й миле в рідній країні: і трави, і води, і небо, і мова, і культура, і традиції. З любов’ю й теплом автор використовує постійні епітети «вишнева Україна», «мова солов’їна».

Не обходить В. Сосюра недавні історичні події своєї доби, за допомогою метонімії малюючи перемогу у війні з фашизмом.

У вірші поет розвинув і висловив по-новому традиції Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інших поетів-патріотів.

Поезія «Любіть Україну» відрізняється багатством мови, ліричністю й теплотою, щирістю й схвильованістю.

Вірш «Любіть Україну» — душевний заповіт нащадкам, який посилає V вічність зболене, роздвоєне серце «комунара і націоналіста». У переплетінні правд і оман, злетів і падінь воно живе, бо має вічне — любов до рідного краю:

Всім серцем любіть Україну

свою —

і вічні ми будемо з нею!

Справжніми перлинами української інтимної лірики є вірші «Білі акації будуть цвісти» і «Так ніхто не кохав». Дослідники вважають, що ці поезії присвячені першій дружині поета Вірі Берзвій. Дуже швидко вони стати народними романсами.

Поезія «Білі акації будуть цвісти» (1927) — цілісний твір. У вірші немає збитих фраз, лише настрій і почуття.

Душа ліричного героя відкрита, щира. Природа виступає уособленням його переживань. Образ коханої асоціюється в поета з персоніфікованим образом України.

У поезії «Так ніхто не кохав» (1922) ліричний герой настільки романтизує своє почуття, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Він уважає: таке кохання, як у нього та його дівчини, приходить раз на тисячу років.

Твір має поетичне обрамлення. Відзначається інтонаційним багатством, мелодійністю; схвильована гіперболізація надає йому неповторності. Для змалювання образів закоханих автор уживає влучні епітети («щасливі очі», «солодка мука»), порівняння («ніби пахне вона лободою») метафори («в’яне серце», «горять очі»), риторичні фігури («Гей ви, зорі ясні!..», «Тихий місяцю мій!..»).

Максим Рильський 1895-1964 рр.

І так увійшов він у світ ліричної творчості життєлюбом, закоханим у всі прояви життя, з його головними скарбами любові, краси і волі.

Ю. Лавріненко

Народився Максим Рильський 19 березня 1895 року в Києві. Батько майбутнього письменника Тадей Рильський був відомим ученим-етнографом і громадським діячем. Помер, коли синові виповнилося 7 років.

Початкову освіту М. Рильський здобув удома за допомогою приватних учителів. У 1915 році він закінчив столичну приватну гімназію і вступив до Київського університету. Не закінчивши повного курсу навчання (далися взнаки поди 1917-1920-х років), учителює, викладає українську мову та літературу.

Почав писати ще з дитячих років. У 1910 poці з'являється перша поетова збірка — «На білих островах». Потім «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959) та ін.

Максим Рильський широко знаний також як перекладач з мов багатьох народів світу, літературознавець, фольклорист, критик, публіцист, педагог.

24 липня 1964 року після тяжкої хвороби и Рильський помер.

Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Максима Рильського справедливо вважають одним з неперевершених майстрів української і ширше — світової лірики.

Поет віртуозно володіє словом як матеріалом для вираження найтонших почуттів і переживань. Саме тому його твори викликають резонанс у душі читача, а ліричний герой поезії М. Рильського завжди постає як жива людина, думки і відчуття якої є земними, зрозумілими, близькими, прийнятними кожному.

Ранній період творчості письменника — без перебільшення, найплідніший етап його поетичного життя.

До ранніх поетичних шедеврів письменника належить вірш «На білу гречку впали роси...» (1910). Основний мотив поезії — щемлива елегія, навіяна спогляданням природи й розлукою з близькою людиною. Пейзажна замальовка, яка вирізняється надзвичайно тонкою художньою проникливістю («Замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли») — це тільки тло, на якому Розгортається картина почуттів ліричного героя.

Час, коли біліє гречка (період цвітіння) став етапом випробування розлукою. Недарма останні рядки поезії звучать як прощання з надзвичайно близькою людиною, яка відходить «дорогою в полях» назавжди. Легкого й витонченого мінору поезії додає згадка про пісню, яка залишається в душі як ненастанний спогад про дорогу серцю людину:

Ти не прийдеш, не прилетиш

І тільки дальніми піснями

В моєму серці продзвениш.

Узагалі мотив розлуки на довгий час стає провідним у творчості письменника. Проте розставання не постає як крах життя ліричного героя. Автор стверджує, що і зустріч, і розлука є неминучими в людському житті, адже вони нерозривно пов’язані між собою. І під час розставання має звучати не біль від утрати, а вдячність за кожну щасливу хвилину в минулому й ствердження майбутнього щасливого життя.

У поезії «Яблука доспіли, яблука червоні...» теж майстерно поєднано опис осінньої природи й почуття ліричного героя, який назавжди прощається з коханою в цьому осінньому саду.

Обоє закоханих відчувають, що це остання мить, коли вони бачать одне одного: кохання, мов ті червоні яблука, достигло в серці, але надходить осінь, плоди неминуче зірвуться з

гілки — так і кохання має завершитися ніжним і щирим прощанням:

Поцілуй востаннє, обніми

востаннє;

Вміє розставатись той, хто

вмів любить.

20-ті роки XX ст. — «неокласичний» період творчості письменника. «Неокласицизм» стилю Максима Рильського найбільш ґрунтовно й влучно сформулював М. Зеров. Це передусім урівноваженість і прозорість поетичної форми, наявність чітких епітетів, міцна логічна побудова вірша й строга течія думки, поєднання в ліриці безпосередності з афористичністю, вишуканістю.

«Ластівки літають, бо літається» — поезія Максима Рильського про місто його дитинства — Київ, його зелені древні схили над «блакитнокрилою плавбою» — Дніпром. Батиєва гора, оспівана у творі, є атрибутом вічності, непорушності старовинного міста. Усе у світі під сонцем мінливе, змінне, говорить поет, та водночас усе має і свій час, визначений природою, усе розвивається за її канонами:

Хай собі кружляє, обертається,

Хоч круг лампочки, земля стара!..

Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся плаче, бо пора...

У творі головною героїнею постає Ганнуся, якій настала пора любити, і вона тяжко переживає свої почуття. Однак це розчарування сприймається як природне — воно ж настільки органічне, як і літ ластівок, і срібло голубів у темному небі, І химерно вигнуті коліна кленів...

До циклу «Портрети» збірки «Літо» увійшов вірш «Шопен». У ньому найвищою цінністю людського духовного буття виступає музика. Поезія просякнута захопленням від вальсу видатного польського композитора Фредеріка Шопена, що є «сумним, як вечір золотого дня», але водночас «жагучим, як нескінченний поцілунок». Суперечливість, таємничість музики Шопена очевидна:

Лукавий чи журливий —

хто вгадає? —

Гарячий чи холодний —

хто, збагне?

Уява малює ліричному героєві романтичну картину: вітер, сніг, вечір, шалений лет коня, прекрасне обличчя таємничої незнайомки, закутане у хутро... Для нього раптом суперечливі почуття зливаються в одне, яке вже не можна розмежувати:

Це щастя! Це любов!

Це безнадія!

Вірш «Мова», що має за епіграф слова всесвітньо відомого французького філософа Вольтера «Треба доглядати наш сад», присвячений по-справжньому духовній скарбниці кожного народу — його мові. Афористично сприймається мовне багатство — як сад, за яким потрібно доглядати, планувати його ріст і розквіт. Автор наголошує, що той духовний сад, який квітне й родить для людини, її мова - це предмет ненастанної роботи, невтомної праці над собою:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Водночас автор стверджує, що мудріших учителів, ніж власний народ, немає:

У нього кожне слово —

це перлина,

Це праця, це натхнення,

це людина.

Письменник наполягає на плеканні та збагаченні мови. Це справа кожної людини й залежить від рівня її національної свідомості:

Не майте готівку до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Багата і яскрава народна символіка стала основною в поезії «Троянди й виноград». У ній автор возвеличує працелюбність, самовідданість людини як головні ментальні риси Українця. Праця — це творчий злет людської натури, спосіб становлення особистості в суспільстві, результат вивищеної перемоги над собою, своїми вадами, утомою:

Із поля дівчина утомлена прийшла

І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,

За сапку — і в квітник, де рожа розцвіла,

Де кучерявляться кущі любистку й м’яти.

Людина завжди в житті обирає пріоритети. І для цієї дівчини, і для стомленого з дальньої дороги, але працьовитого машиніста, і для юнака, який «опилення тонкі досліджує закони», — праця постає як найвище мірило людського життя, усіма своїми діями поетичні герої возвеличують її. Ще одна беззаперечна цінність — це краса, задля якої і здійснюється все в житті: насаджуються квітники, плекається ошатна виноградна лоза коло хати, заквітчується рідна земля різноманітним зелом:

Ми працю любимо, що в

творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно

серце тисне.

У щастя людського два рівних

є крила:

Троянди й виноград, красиве

і корисне.

Вірш М. Рильського «Слово про рідну матір» був проголошений 29 листопада 1941 року на радіомітингу, що транслювався на території окупованої України.

За жанром це невелика поема ораторія. Поезію написано спеціально для промовляння вголос.

Поет звертається до національної свідомості українців, які в боротьбі за рідну землю можуть і мусять зберігати традиції століть, пам’ятати імена видатних діячів національної культури, що символізують силу, нездоланність, майбутнє нації.

У Рильського українська земля — це земля Тараса Шевченка:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Короткий прикметник «благословен» — анафора, яка розпочинає шість строф вірша. Також влучно вжито й анафора «хто», і синонімічні повтори: «злато-серебро», «рути-м’яти», «муками-ділами», «гримлять-дзвенять». Уводить поет у свій твір також епітети неологізми: «ріки ясноводі», «громовозвукі слова», вдало вживає цитати з творів Шевченка, зі «Слова про Ігорів похід».

Поет використовує яскраві, влучні художні засоби, які підвищують емоційне враження, доводять його до патетики.

Тема поезії «Діалог» (1959) навіяна дискусією в газеті «Комсомольская правда», кому належить майбутнє: технарям чи гуманітаріям. Коли чаша терезів схилилася на бік перших, М. Рильський не витримав і відізвався віршем «Діалог».

Поет тонко іронізував з «переможців» у дискусії:

Як же так убого ви живете,

Чом так занепали ви, скажіть

Що у дні космічної ракети

Солов’я не в силі зрозуміть?

Поезія написана у формі двох голосів. Перший голос — фізик, другий голос належить лірикові й відбиває погляди самого автора.

Микола Хвильовий (Микола Григорович Фітільов) 1893-1933 рр.

Микола Хвильовий — без перебільшення, одна з найвизначніших постатей XX cm. У 20-ті рр. перебував в епіцентрі українського інтелектуального руху як генератор нових ідей, що формували й характеризували культурне життя епохи Розстріляного відродження, яскравий її представник і водночас основоположник.

Народився М. Г. Фітільов 19 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині в багатодітній родині вчителя.

Систематична офіційна освіта письменника — п'ять класів гімназії (хоч атестата він так і не одержав). Потім працює по селах, на заводі, босякує — вивчає життя. Самотужки зумів здобути грунтовні знання з багатьох предметів, був надзвичайно ерудованим, знався і на українській, і на світовій літературі (пізніше в листі до М. Зерова М. Хвильовий зізнається, ідо «рано перечитав російських класиків, добре познайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом»).

Ще одна віха біографії — мобілізація на фронт Першої світової війни, де після революційного перевороту молодий Фітільов командував загоном повстанців. У 1921 році демобілізувався з лав армії. З цього часу бере початок його літературна творчість. Вступає до спілки пролетарських письменників «Гарт», згодом стає одним з ініціаторів створення ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури).

Микола Хвильовий на якомусь етапі відчуває себе нездатним боротися проти все відчутнішої загрози літературних репресій, водночас пророче передчуває наближення репресій фізичних. 13 травня 1933 року він зважується на останній крок — покінчити життя самогубством.

Зважаючи на безперечне літературне новаторство його творчої манери письма, О. Білецький назвав М. Хвильового основоположником справжньої нової української прози. Новели письменника приваблюють своєю стильовою мистецькою самобутністю, засвідчують утвердження нової манери письма.

Як зазначає Раїса Мовчан, Хвильовий тяжів до романтичного сприйняття життя — за світовідчуттям він був романтиком і мрійником. Однією з найважливіших для М. Хвильового впродовж усієї ного творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси в його новелах Майже завжди два плани: буденне сьогодення і протиставлене йому омріяне майбутнє або ідеалізоване минуле. Основним композиційним принципом таких новел, як «Синій листопад», «Арабески», «Сентиментальна історія» є протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви і ДІЙСНОСТІ — улюблений романтичний засіб контрасту.

Хвильовий правдиво змалював життєвий бруд, складність і суперечності довколишньої дійсності. Мрія і дійсність у його творах постають не в контрастних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув’язі, що надає оповіданням і новелам письменника неповторної стильової новизни й свіжості.

Новела «Кіт у чоботях» написана в 1921 році й окремими виданнями побачила світ у 1924 і 1925 рр.

Тема твору — показ жінки в часи революції, згубного впливу хибних ідей на людину та переродження комуністів у бездумних чиновників, виконавців чиїхось указівок.

Ідея новели «Кіт у чоботях» — засудження системи, яка, прикриваючись красивими гаслами, перетворювала людей на «партійні гвинтики та коліщатка», якими можна маніпулювати.

Назва твору несе в собі глибокий підтекст. З одного боку, «кіт у чоботях» — щось знайоме, близьке з дитинства, казкове й домашнє. З другого — «не в свої взувся».

Жінка в новелі «Кіт у чоботях», товариш Жучок, є справжнім символом революції. З глибокою задушевністю малює митець отого «кота в чоботях», товариша Жучка — жінку, яка поряд з борцями безстрашно долає труднощі заради щасливого майбутнього людства. їй би бути ніжною й доброю Гапкою, шити сорочки милому, дбати про природні для жінки справи, та вир революції підхопив її, як і тисячі інших.

Вона, «бувала кухарка», вірила в корисність і необхідність своєї справи, тому «... бігала, метушилася, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили про аборт, про кохання, про право куховарки».

Письменник проникається жалем за загубленою долею. Його голос з іронічного стає сумним і лагідним.

Письменник простежує, як духовно зростає, мужніє, усвідомлює велич своїх діянь проста жінка а села, яка з бійцями «пройшла а краю в край нашу запашну червінькову революцію», яка «ходить по бур’янах революції».

Мову новели «Кіт у чоботях» дослідники зараховують до орнаментального стилю. Твір прикрашений багатою й різноманітною поетичною лексикою. Автор уживає з теплом і любов’ю епітети: бур’янова пісня, сонячна вага, васильковий сум, бузинковий погляд. Часте вживання зменшувально-пестливих слів свідчить про симпатію автора (сіренькі му- ралі, кирпатенький носик, зайчик «пареньок», капелюшок). Використовує автор і метафори («коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі», «очі — драконом; ніс — голова від цвишка»), і метонімії («тоді мені кирпатенький носик розказав», «вискакують сотні «гвинтівок», «наганів»»), і афоризми («пісня пісень», «гітарні герої гітарних поем»).

Микола Хвильовий відтворив у новелі картину маленького подвигу «мураля революції», товариша Жучка, яка віддала себе в жертву ідеї, зникла, ставши частиною великого механізму тоталітарної системи.

«Сентиментальна історія» (1928). Головна героїня Б'янка не хоче почуватися «зайвою» (як товаришка У ляна, художник Чаргар) у цьому новому суспільстві. Вона думає не лише про своє майбутнє, а й про будущину України. Поступово ж стає зрозумілим, що ті мрії («сентиментальна даль») не здійсняться самі по собі, адже шлях до майбутнього повинен пролягати через істинні морально- етичні цінності. Б’янка їх не бачить довкола себе, бо в душі кожної людини з настанням революції мало що змінилося на краще. Її останній учинок, яким завершується оповідання, має символічний підтекст: у розпуці дівчина віддає не себе, а найчистіше і «невинність» — заради налагодження гармонії між мрією та дійсністю. Однак таким шляхом високої мети не досягнути.

«Я (Романтика)» (1924) — своєрідне попередження про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в площину внутрішнього світу героя.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні». «Цвіт яблуні» — новела М. Коцюбинського, у душі ліричного героя якої також тісно поєдналося божа основа (тяжкі страждання батька над трилітньою донькою) і диявольська (підсвідомий інстинкт художника, який сприймає її смерть як матеріал для свого майбутнього твору).

У новелі М. Хвильового центром авторської уваги є душа ліричного героя, її страждання, невміння обрати правильний шлях.

Розпочинається твір з опису образу матері: «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна». Автор порівнює ЇЇ із Божою Матір’ю — Марією: «...воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків».

Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), що керує батальйоном «юних фанатиків комуни». Дія відбувається під час революційного

перевороту в будинку розстріляного шляхтича, де вершить суд революційний трибунал. Це доктор Тагабат, жорстокий, із залізною волею, для якого висока мета виправдовує будь-які засоби; молодий хлопець Андрюша, якого призвано в чека насильно, тож він, буває, не витримує, проситься на фронт, але поступово звикає до кривавих дійств; а також головний герой — «Я».

Головний герой усвідомлює свою внутрішню роздвоєність: «Цей доктор (Тагабат) із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт». Водночас інша грань душі героя — Андрюша («цей невеселий комунар»), якого силоміць змусили брати участь у масових розстрілах, та він боїться відмовитися від ролі вершителя чужих доль.

Герой передчуває наявність у собі добра і зла: «Я — чекіст, але я і людина». Віддаючи накази про розстріл, він заспокоює себе тим, що так треба, у душі ж плекає образ рідної матері, яка асоціюється з Матір’ю Божою. У мріях головний герой летить до рідної оселі, де відпочиває від насильства й жорстокості, які сам і сіє на землі.

Така роздвоєність не може тривати довго. Картини загальної кривавої дії змінюють одна одну. Кульмінація твору — у групі черниць, засуджених на страту, герой раптом побачив свою матір. З натовпу її слова: «Сину! Мій мятежний сину!» — сприймаються як голос самої України.

Так у непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов і служіння найдорожчій ідеї. Увесь попередній шлях моральних компромісів робить трагічну розв’язку неминучою: мати гине від руки сина. Як жорстокий присуд звучать слова доктора Тагабата: «Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими». Герой придумує собі виправдання в передчутті свого страшного вчинку: «Я мушу бути послідовним!».

Навіть у синівському праві в останню годину «з матір’ю побуть на самоті» героєві відмовлено. Коли чекіст підходить уночі до віконця материної камери, поряд опиняється постать вартового-дегенерата, «вірного пса революції». Герой відчуває, що це сторож його душі, — і покірно йде геть.

Саме цей епізод став моментом остаточного зламу. Нездатному на бунт, на утвердження себе як повноцінної особистості героєві залишається тільки вчинити так, як від нього сподіваються ті, хто вже давно втратив усі рештки людяності. Він наважується на невиправданий зло- ! чин: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».

Песимістичність фіналу підкреслюється промовистими пейзажними замальовками — природа передчуває наслідки духовної деградації людини: «Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті».

Ціною найбільшого злочину — матеревбивства — герой прилучився до «істинних» революціонерів. Та не випадково протягом твору оповідач називає їх дегенератами: «У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Але засудити дегенерата — це означає засудити й частку власної душі, свої романтичні захоплення, які не витримали випробування дійсністю: «Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни».

Дегенерат — це виродок, для якого диявольське стає сутністю душі. Так загострюється протиставлення «добро — зло» й окреслюється поле їхньої одвічної битви — душа людини. Кризові явища тогочасного суспільства підкреслено за допомогою промовистого символу матеревбивства: такою синова подяка за подароване життя таким є логічний фінал будь-якого суспільного руху, який не ґрунтується на гуманності.

Новела «Я (Романтика)» передає тривогу, сум’яття, роздвоєність душі самого М. Хвильового, для якого дуже гостро постала проблема морального вибору — правда чи ідея. Її розв’язанням у 1933 році став постріл у скроню.

Ще одна грань таланту Хвильового - публіцистика. Він був ініціатором літературної дискусії, що розгорнулася в 1925-1928 рр.

У листопаді 1925 року утворюється ВАПЛІТЕ — літературна організація, фактичним лідером якої був М. Хвильовий. Проте зосередитися на своїх творчих задумах ні письменнику, ні його однодумцям не вдалося, адже суспільна атмосфера мало цьому сприяла. Виникла нагальна потреба говорити вголос про самобутність української культури, осмислити шляхи розвитку мистецтва.

X своїх памфлетах М. Хвильовий висловив позиції тогочасної творчої інтелігенції. Його стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» (1925) була вагомим аргументом у літературній дискусії. Водночас ця публікація виявила в М. Хвильовому якості памфлетиста й полеміста. З-під пера виходять цикли памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму».

Риси індивідуального стилю Хвильового-памфлетиста: афористичне оформлення гасел, висока образність, виваженість аргументацій, поєднання гнівних звинувачень з тонкою іронією. Він виступає проти засилля масовізму, зведення ролі мистецтва до ідеологічного обслуговування партійної політики. М. Хвильовий обстоює «романтику вітаїзму» (життєствердження) як стиль мистецтва сучасності, творцями якого можуть бути лише по-справжньому талановиті митці.

У памфлетах «Камо грядеши» і «Думки проти течії» письменник розглядає проблему орієнтації української культури. Постає злободенне питання: Європа чи Просвіта? «Просвіта» — то усе відстале, «Європа» — символ невпинного прогресу. Письменник покладає великі надії на розквіт українського мистецтва, закликає позбутися залежності від «російського диригента».

Зрозуміло, що в такому аспекті дискусія швидко набула політичного спрямування. Наступний памфлет з промовистою назвою «Україна чи Малоросія?» опублікувати так і не вдалося. Саме в ньому постало поняття «азіатського ренесансу» — відродження української культури й загалом державності на новому історичному витку.

Атмосфера для творчості стає все більше несприятливою. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ», припиняє існування ii само організація. Письменник болісно переживає суперечності в особистій долі, компроміси з більшовицькою партією, урешті крах недавньої романтичної віри в прекрасну «загірну комуну». Тому М. Хвильовий зважується но останній крок у виснажливій життєвій боротьбі. Проте все, що вдалося йому здійснити за життя, поповнило, мов живлюще джерело, скарбницю української культури.

Григорій Косинка (Григорій Михайлович Стрілець) 1899-1934 рр.

Яскравий новелістичний дебют Григорія Косинки в 1920-1922 рр. одразу ж привернув увагу тогочасних провідних письменників і дослідників літератури, а Василь Стефаник у листі до молодого прозаїка згодом навіть назве його своїм «сином з Дівич-гори».

Народився Григорій Косинка 29 листопада в бідній селянській родині в селі Щербаниці (те

пер Обухівського району Київської області з дитинства книжки були для нього спочинком і единою розрадою від важкої праці. Після початкової школи працює писарчуком у волості пізніше — закінчує столичні вечірні гімназії курси, а в 1920 році вступає до Київського iнституту народної освіти, закінчити який не вдаєш, через матеріальні нестатки.

У 1919 році в газеті «Боротьба» надруковано перший його художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний псевдонімом «Косинка» (від назви польових квітів — червоних косинців).

Надходить яскравий, але короткий, мов спалах, апогей його творчості, обірваний жорстоко й несподівано. Фінал життя молодого письменника розгортався за звичним у ті часи сценарій і був трагічним: Г. Косинку в 1934 році страчено буцімто за належність до групи терористів- білогвардійців. 1957 року історичну справедливість, хоч і запізно, відновлено: письменника реабілітовано «за відсутності доказів злочину»

Перша збірка новел «На золотих богів» (1922) дає змогу простежити, як письменник прилучався до традицій модерної новелістики саме стефаниківського типу, адже в українській літературі серед попередників Косинки лише В. Стефаник спромігся так глибоко зрозуміти душу українського селянина. Г. Костюк так стисло характеризував його твори: «Це звучало свіжо, правдиво, боляче».

За типом світобачення Григорій Косинка реаліст. Де означає, що він сприймає довколишню дійсність та кою, якою вона є, і пізнає цю дійсність, виходячи з того, що реальна існує. Його герої — звичайні земні люди, прості українські селяни. Прагнення показати життя без прикрас наближує творчість Григорія Косинки до прози Володимира Винниченка.

«На золотих богів» (1920) — етюд, або ліричний шкіц, поширений жанр у тогочасній прозі. Назва твору, фраза «Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії «золотих богів» (тобто білогвардійців) ніби визначає позицію автора й коло його уподобань. Але зміст твору свідчить про відсутність однозначної авторської оцінки описуваних подій.

Піднесено-романтичний тон оповіді про те, як усе село вийшло «назустріч непроханому ворогу», перекреслюється кольоровою гамою бою в криваво-червоних і чорних тонах. Вона символізує поразку й безвихідь ситуації, що склалася: битву програли всі її учасники — і переможці, і переможені.

Фраза «заплакали села» підкреслює повну відсутність радості від перемоги, крах селянських ілюзій, нездійсненність мрій і сподівань.

Своєрідним синтезом художніх роздумів Г. Косинки про драматизм людського існування в пореволюційну добу можна вважати ного твір «Фауст», у якому головний герой Прокіп Конюшина проведений крізь горнило тюремних випробувань.

Це особистість, яка увібрала в себе й загальнолюдські, і виразно національні риси. Цілеспрямовано шукаючи шляхів до головних життєвих істин, герой одержимий національною ідеєю, жаданням справжньої волі своєму народові. Напад муравйовських карателів обернувся для нього тюремним ув'язненням і тортурами; останнє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров’ю з розбитих щиколоток: «Укра...».

Мотив «світового» Фауста (Конюшина має ту ж внутрішню непоступливість, філософське шукання істини) дозволяє зіставити свободу і рабство, добро і зло, по-новому осмислити проблему особистості й народу.

Дещо оптимістичнішим є сюжет новели «В житах» (1922). Корнієві, який другий рік веде дезертирський спосіб життя, земля предків раптом дарує незнану внутрішню свободу, можливість послухати пісню поля, помилуватися степом, порозмовляти з сонцем. Корній перебуває на спочинку, і це інтермецо порушується тільки спогадами героя — його душу мучать згадки про розстріляного комуніста Матвія Киянчука.

Раптом герой зустрічає свою колишню кохану. За іронією долі Уляна — дружина сільського багатія Дзюби, який брав участь у розстрілі Матвія.

Так два світи — минуле і майбутнє, буття і небуття, реальне і уявне - поєдналися в один. Але це не перекреслює загальнооптимістичного звучання новели, адже, за Косинкою, життя — у кожному менті людського існування на землі.

Новелу «Мати» (1925) М. Рильський назвав однією з найглибших речей Григорія Косинки.

У бідній селянській родині помирає хвора мати, найстарший син лаштується привезти лікаря, хоч надій на порятунок мало. Оповідь ведеться від першої особи — Андрія, головного учасника подій.

Довкола йде кривава повстанська різанина. Андрієві зараз немає діла до переділу України — йому треба рятувати від смерті найріднішу людину — матір.

Але доля однієї людини у воєнному жахітті не важить нічого — поляки примушують хлопця возити на позицію снаряди. Андрій глухий до проб тем вояків, бо образ матері заступає йому весь світ — у ньому існують лише син і мати. Усіх довкола він сприймає як ворогів його святої матері, ідея помсти народжується в його грудях.

Головний мотив твору — мотив тривоги: і за матір, і ширше — за ту землю, гармонію якої порушено цією кривавою бійнею.

Картина боїв, що розгортається перед читачем, є тільки тлом, на якому чіткіше вимальовано Андрієву тривогу за матір. Як крах сподівань на порятунок матері — видиво палаючої лікарні, омріяної мети його подорожі.

Однак трагічну розв’язку напророчено ще на початку твору, коли сама природа передчувала неминучість материнської смерті: хмари над лісом, що заступили кавалерію, — надходить велика буря, чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, десь дико кряче ворон...

Уже готуючись до похорону, хлопець помітить: «Чому моя мама зціпила губи, як мертвий солдат?». Мотив смерті звучить як філософське осмислення рівності людей, цінності кожної людської долі незалежно від суб’єктивних чинників — у мертвого солдата ворожої армії вираз обличчя такий же, як і в української жінки.

Отже, позаполітична позиція письменника окреслює провідну ідею твору, яка є наскрізною для усієї творчості Григорія Косинки, — ідею збереження за будь-яких обставин загальнолюдських цінностей у душі кожної особистості.

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 1889-1956 рр.

Сучасники називають Остапа Вишню «королем українського тиражу». Прийшовши в літературу за допомогою свого іскрометного гумору, він скоро завоював любов і визнання українського селянина.

Народився Остап Вишня 1 листопада 1889 року на Полтавщині. Був одним із 17 дітей у бідній родині сільського прикажчика. Дуже рано навчився читати, прагнув грунтовнішої освіти. Закінчивши початкову та двокласну школу, вступає до Київської військово-фельдшерської школи, працює за отриманою спеціальністю. 1917-го його зараховано до Київського університету на історико-філологічний факультет, який закінчити в голодні пореволюційні роки так і не довелося.

У 1919 році за підписом «П. Грунський» опубліковано його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)».

Тернистий шлях Остапа Вишні в літературі Розпочався 22 липня 1921 року, коли в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй- богу!» автор поставив цей дещо дивакуватий псевдонім. Першою збіркою стала книжка «Марк Твен — Остап Вишня. Сільськогосподарська пропаганда» (1923). У ній вміщено оповідання Марка Твена і три — Остапа Вишні, одна за одною з'являються наступні книжки. За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися. Як і більшість представників тогочасного покоління літераторів, зазнав утисків і репресій з боку влади, отримав смертний вирок, замінений, щоправда, десятирічним ув’язненням у північних таборах. Повернувшись із заслання, плідно працював на ниві літератури.

У 1955-му, незадовго до смерті письменника, справедливість була відновлена — Остапа Вишню реабілітували судові органи. Помер письменник 28 вересня 1956 року.

Є в щоденнику Остапа Вишні таке щире зізнання: «Я — слуга народний! І я з того гордий, я з того щасливий! І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч разочок, хоч на хвильку, хоч на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити сумні його очі, — ніякого більше «гонорару» мені не треба». Слова сказано не «для протоколу» — шалена популярність творчості письменника засвідчена півмільйонними накладами його збірок, які видавалися для голодної та малописьменної України 20-х і були нею з вдячністю сприйняті. Найпопулярніші — «Вишневі усмішки сільські», «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Моя автобіографія» (1927), «Вибрані твори» (1929), «Усмішки» в 4 томах (1928, 1930).

Гумореска «Моя автобіографія» написана протягом 15-16 березня 1927 року. Надрукували її у видавництві «Книгоспілка» того ж року.

«Моя автобіографія» — це гумористична розповідь Остапа Вишні про свій життєвий шлях. Гуморист добродушно кепкує із самого себе.

Це справді автобіографія, дотепна розповідь про те, де і коли народився, хто були батьки і діди («Мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Онишку», «Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом»).

Таким є «вступний» етюд-розділ. Другий і третій розділи присвячені навчанню, формуванню світогляду майбутнього майстра слова з тим самим відтінком добродушного сміху.

В Остапа Вишні що не речення — то народний жарт, що містить глибинний підтекст.

Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів-«фресок» . Автор «вихоплює» зі своєї біографії найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події.

Це не лише художній життєпис, а й аналіз пережитого автором. «Найголовніші моменти», переважно — веселі, іноді — трагічні. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим. Гумореска «Моя автобіографія» насичена розмовною лексикою. розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір цей вражає людяністю, щирістю.

Основа творчості письменника — фольклор, українська народна гумористична культуро. Тексти мають яскраву, колоритну, живу мову, насичені народними висловами, прислів’ями, приказками, написані за сюжетами з народного життя.

Тематика творів Остапа Вишні завжди була пов’язана із злободенними проблемами сучасності.

Найбільш розроблена тема письменника — українське село й актуальні для нього проблеми. Персонажі усмішок — селяни-хлібороби — показані в несподіваних життєвих ситуаціях, з яких, завдячуючи народній мудрості, їм вдається гідно вийти.

Осмислював письменник і суспільно-політичні, релігійні, національні проблеми, розвиток української культури. Хоч багато в чому загальне спрямування творів визначала панівна на той час партійна ідеологія, Остапу Вишні вдалося у своїй творчості дати відповіді на актуальні питання доби.

На вістрі пера гумориста опиняється, як правило, «маленька людина» з усіма її вадами, недоліками, слабкостями: ледарство, консерватизм, браконьєрство, безвідповідальність. Але водночас він любить свого героя, тож сміх письменника доброзичливий, направлений на те, щоб змусити особистість зрозуміти свої помилки та змінитися.

За своїм світобаченням Остап Вишня — лірик, що оспівує красу й велич рідної землі. Тому пейзажі в його творах виступають не тільки як тло зображуваних подій, а й формують відповідний настрій оповіді.

Природа — теж персонаж «вишневих» усмішок. Письменник над усе захоплювався мисливською темою. У «Мисливських усмішках» знайшла вияв любов Остапа Вишні до рідної землі: лісів, полів, річок, краєвидів українського степу. Автор турботливо ставився до звірів і птахів, тому прихилився до мисливства не для того, щоб уполювати дичину, а щоб відпочити від міської метушні.

«Мисливські усмішки» — унікальне явище в українській літературі. У них мистецьки поєднано народний гумор і пейзажну лірику.

Оповідь завжди ведеться від імені автора, що додає їй щирості й проникливості. Герой усмішок завжди доброзичливий, щиросердний і по-дитячому наївний.

Усмішки «Лось», «Заєць», «Лисиця», «Ведмідь», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Тонка іронія оповіді захоплює читача, привертає посилену увагу до сюжету, як-от в усмішці «Заєць»:

«Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи...

Ніч темна,бадьора.

Не небі, над ожередом, — зорі, на землі, під ожередом, — зайці.

Сіли, закуталися...

Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться...

Під кожухом тепло-тепло...».

Комічність ситуації виявляється в несподіваному повороті сюжету: у той час, як герой заснув, хтось поцупив його рушницю. Однак мисливець не сумує — світло йому на душі й спокійно.

Увечері вся родина ласує зайцем, нашпигованим салом, секрет якого знає лише вірний товариш мисливця: на нього він позичив господарю гроші.

«Як варити і їсти суп із дикої качки» (1945) — одна з найдотепніших усмішок Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському, близькому другові письменника, який після заслання першим протягнув йому руку допомоги.

Побудований твір у вигляді порад молодому мисливцеві, який збирається на полювання. Від самого початку автор веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньо- відомий орнітолог», теж водяться дикі качки (Р. Мовчан). Цікаві коментарі автора:

«Збираєтеся, берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...».

За цим описом збирання на полювання — неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення.

Це умиротворення навіяне прекрасним українським пейзажем надвечір’я, мистецьки вплетеним у композицію розповіді:

«Лика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать...».

Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» — час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» — своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», помилуватися довколишньою красою:

«Поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-паху- чого сіна. Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а відпочиваючи, думаєте».

Особливо промовистою є фраза яка характеризує ставлення письменника до самого процесу полювання: «І вільно дихається, і легко дихається...». Це щире зізнання автора, бо немає значення, чи вполював щось мисливець, чи ні, головне — що недаремно витратив час. Заради цього хоч би недовготривалого «легкого дихання» варто жити на світі. Тому в найтяжчі хвилини життя на згадку приходять щасливі дні мисливських пригод: розраджують, заспокоюють, свідчать про справжній сенс буття — єднання людини з природою.

Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) 1908-2003 рр.

Чистий, душевно поосвітлений духовним перекликом зі своїм патроном Григорієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, Василь Барка повсякчас збагачується досвідом світу, який його спіймав, але не зумів удержати. Поет і філософ уже давно звільнився духом від його зваб та посягань і піднявся на вищий рівень духовного самовираження.

М. Жулинський

Василь Барка народився 16 липня 1908 року в селі Солониці Лубенського повіту на Полтавці в незаможній родині.

Після закінчення семирічки вчився на педагогічних курсах, з 1927 року учителював у рідному селі Володимира Сосюри — Третя Рота (пізніше Нижнє).

Після незаконного арешту виїздить на Кубань, успішно закінчує Краснодарський педагогічний інститут, далі навчається в аспірантурі. Прагне освоїти літературознавчі науки. Починає писати вірші, які згодом опубліковують. За порадою Павла Тичини готує до видання збірку поезій.

На початку 30-х років у Харкові видає дві збірки поезій: «Шляхи» та «Цехи».

Аспірантуру закінчує в Москві при столичному педагогічному інституті. Навчаючись у Москві, працює за сумісництвом у музеї.

У роки війни йде добровільно на фронт. Після поранення переховується, пізніше від'їздить до Німеччини. Тут починається другий період творчості. Виходять збірки поезій «Апостоли» (1946) та «Білий світ» (1947).

Згодом від’їздить до Америки, де не полишає літературної діяльності. З’являються поетичні книги «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» (1959), «Лірник» (Вибране, 1968). Несподівано починає писати прозу. У 1953 році виходить друком роман «Рай» (згодом під іншою назвою — «Душа едемітів» (1958)).

Протягом 1958-1961 рр. працює над романом «Жовтий князь».

1965 року — побачила світ збірка есе «Вершник неба».

Василь Барка — талановитий критик, перекладач, декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку.

1981 року написано монументальний роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих», який становить чотири томи. У 1986 році за цей твір В- Барка одержав премію фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів.

1988 року створив поему «Судний степ» до тисячоліття прийняття християнства в Україні.

Роман «Жовтий князь» — перший великий твір про геноцид проти українського народу у XX ст.

Матеріали до твору Василь Барка збирав протягом 25 років: свідчення, спогади тих, кому довелося пережити голодомор, офіційні документи. «Автор у своєму творі — не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті», — таким бачить В. Барка своє завдання.

У романі відтворено всю глибину й історичну значимість національної трагедії. Письменник, на думку дослідників, утілив її у придатній для цього формі експресіоністського роману.

Для пересічного читача роман «Жовтий князь» складний для сприйняття. Специфічна мозаїчність епізодів розмиває основну сюжетну лінію, роздроблює саму фабулу. Це досить удалий, як уважають критики, метод показу глобальності, масштабності події, яка охопила не одну сім’ю, не одне село, а всю підрадянську Україну.

Автор з великою повагою ставиться до простих селян. Українських хліборобів він називає по батькові, так було за часів козаччини. Негативні ж персонажі мають лише прізвища, які нагадують собачі клички.

Особливої уваги заслуговує образ Мирона Даниловича Катранника. Це сільський Філософ, тонка, добра, шляхетна особистість. Через його світосприйняття автор зумів добре передати вдачу щирого українця, його розуміння святості роду, добрих сусідських стосунків. Катранник уміє аналізувати й асоціювати, може гідно оцінити й мужність ворога. Випадково ставши свідком самогубства секретаря райкому, Мирон визнає: «По-своєму чесний був».

У пошуках єдиного рятунку для своєї сім’ї — харчів, Катранник їде до Воронежа. Чужа земля, чужі закони, спостереження в дорозі, відчай породжують люту ненависть до влади.

Селянин відчуває свою перевагу над можновладцями, усвідомлює, що буде знищений, бо небезпечний своєю чистотою для комуністів: «Таки обступлять мене темрявці... Мене задушать, бо знаю причину».

Для українського селянства церква, її святині завжди були значущими . Через церковну чашу терпить муки й Катранник. Отроходін спокушає вмирущого від голоду селянина мішком пшениці, але хлібороб не здається, порядність таки перемагає, він вистояв.

Гідною Катранника була його дружина, Дарія Олександрівна. Для неї понад усе — честь роду. Утрата свекрухи, потім старшого з трьох дітей,

потім чоловіка й, нарешті, дочки — тяжкі випробування. Дарія Олександрівна рятувала всіх до останньої хвилини. У такої матері діти вчилися мужності. Навіть приймаючи найстрашніші муки, діти не огрубіли, не очерствіли душею.

У дітях з родини Катранників письменник показує душу українців: хлопчики — кмітливі, дотепні здатні на милосердя й на ненависть, дівчинка — ніжна, добра, вразлива, здатна на самопожертву.

З усієї сім’ї Катранників залишається тільки єдина тонка гілочка — Андрій. Живим і працелюбним залишається Андрій Катранник, а разом з ним і почуття віри у незнищенність народу, у відродження його і зверхність божої правди.

Назва твору символічна. Цей символ, на думку критиків, має кілька втілень.

Жовтий князь — це український голокост, голодомор, який перетворив квітучі веселі села з дівочими співами й зимовими святами на страшну гнітючу пустку.

Жовтий князь — це тоталітарна система, «государство», як говорить один з персонажів, яке, немов «татарва», сіє тільки смерть і спустошення.

Жовтий князь — утілення надприродного, космічного зла, що набрало сили й пішло в наступ на людство у XX ст.

Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі українського народу, — зазначає Микола Жулинський. — Жодна фантасмагорична уява не здатна відтворити цей жахливий спектр чорної біди, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського буття. Та Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю».

Юрій Яновський 1902-1954 рр.

Юрія Яновського не легко порівнювати з кимось із творців української літератури XX cm. Він, як мало хто, закроєний був на високе місце в царині художнього слова, і, як мало хто, зупинився на найближчих підступах до нього.

М. Наєнко

Народився Юрій Іванович Яновський 27 серпня 1902 року на Єлисаветградщині (тепер Кіровоградська область) у заможній селянській родині. Причастився до літературної творчості дуже рано — у десятирічному віці почав писати вірші російською мовою. Життєві «університети» майбутнього письменника були простими: із золотою медаллю закінчує Єлисаветградське реальне училище, працює в статистичному бюро, управлінні народної освіти. Доля невпинно веде до столиці — майбутній письменник вступає до політехнічного інституту. Хоч інженером йому стати не судилося, саме з цього моменту розпочинається шлях Ю. Яновського у велику літературу: 1922 року — надруковано його вірш «Море», 1925 — з’являється перша книжка оповідань «Мамутові бивні».

Далі в життя письменника входить кіно — нове для української культури мистецтво: у 1926 році він стає головним редактором Одеської кінофабрики, пише сценарії фільмів, бере безпосередню участь у їх створенні.

«Харківський» період життя Яновського розпочинається в 1927 році — він стає членом ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації — Пролітфронту. Тогочасна критика затаврувала письменника як «націоналіста» та «хвильовіста». Не допомогли й намагання переробити власні твори на догоду партійній «верхівці» — у 1947 році адже в Києві Яновського звільнено з посади головного редактора журналу «Вітчизна», а його новий роман «Жива вода» піддано осуду як націоналістичний та наклепницький.

Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року незадовго після прем'єри на сцені театру останнього свого твору — п’єси «Дочка прокурора».

За типом світобачення Яновський, як і більшість його сучасників, був романтиком.

У романтичному стилі написано повість «Байгород» (1927). На тлі революційного міста розквітає романтичне кохання Кіхани до Лізи. Герої живуть заглиблено у свої почуття га роздуми. У центрі твору — романтичний конфлікт між життям і смертю (війною), любов’ю і революційним обов'язком.

Головний герой повісті — Кіхаяа — особистість надзвичайно чутлива і вразлива. Його по-дитячому чиста душа не може перенести випробування долі, що підкреслює автобіографічність образу. І хоч Кіхана гине, любов перемагає смерть, стверджує письменник, бо продовжує жити в пам’яті людей. Автор понад усе любить життя, тому фінал повісті оптимістичний.

Роман «Майстер корабля» (1928) — абсолютно новаторський за змістом і формою твір в українській літературі. Яновський осмислює роль творчої інтелігенті, власне, еліти суспільства у формуванні й становленні світогляду нової доби — тема, що постало на вістрі інтересу багатьох тогочасних письменників. Відчутні паралелі між героями роману з екзотичними іменами і реальними прототипами: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сом Юрій Яновський, Сев — режисер О. Довженко, Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський, Директор — Павло Нечеса, який очолював кінофабрику, Тайах — відома балерино Іта Пензо. Роль Місто виконала портова Одеса тих часів.

Композиція твору. За сюжетом Сев знімає фільм про матроса Богдана; для цього потрібно побудувати вітрильник. Оповідь ведеться від імені старого То-Ма-Кі, що в спогадах постійно переноситься з майбутнього в минуле, з Одеси — до Румунії, Італії, острова Ява. Твір насичено роздумами про стан тогочасної культури й проекціями культури майбутнього на зразок; «Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування».

Роман наповнений мариністичними пейзажами, має притаманний кожному романтичному творові любовний сюжет — у танцівницю Тайах закохані То-Ма-Кі, Сев та Богдан. Символом свободи особистості, її прагнення до творчої праці є будівництво вітрильника. Символічною є й назва роману: майстер на носі корабля — це дерев’яна фігурка з профілем жінки, старовинний оберіг мореплавців, покликаний захищати судно від бур і рифів. Водночас це своєрідне уособлення української інтелектуальної еліти й визначення її ролі в становленні та розвитку нації.

У романі «Чотири шаблі» (1926-1929) показано національно- визвольний рух в Україні часів революційного перевороту та його результати. Роман складається з семи розділів, кожен з яких має обов’язковий пісенний зачин. «Чотири шаблі» започатковують новий різновид роману в українській літературі — роман у новелах. Твір засудили тогочасні критики як націоналістичний і такий, що неправдиво зображує дії Червоної армії.

Відомий роман у новелах «Вершники» (1935) написано вже з урахуванням панівної ідеології. Він був даниною своєму часові, спробою «згладити» те враження, що залишили по собі «Чотири шаблі». Проте художня цінність роману все ж залишається високою завдяки новелам «Дитинство», «Подвійне коло», «Шаланда в морі», пов’язаним між собою актуальною проблемою розпаду роду, родини: «Дві епохи, зіткнувшися на рівному безмежжі, зводили рахунки».

Роман складається з восьми новел і розпочинається «Подвійним колом». Це вражаюча картина степового бою тих самих «чотирьох шабель», але вже не проти зовнішніх ворогів — чотири брати Половці (Оверко — вояк української армії, Андрій — білогвардієць, Панас — махновець- анархіст та Іван — комуніст) по черзі знищують один одного.

«Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного». Знову на сторінках постає тема «Трьох синів» Тичини і «Матері» Хвильового — тема згуби матері, роду, нації через політичну боротьбу синів-братів.

Бій у степу, описаний у новелі, символізує складну н неоднозначну ситуацію в Україні під час громадянської війни. Трагедія згуби трьох братів знецінює перемогу комуніста Івана й окреслює істинне ставлення автора до кривавої сцени братовбивства. У цьому сенсі «Подвійне коло» могло б бути своєрідним епілогом «Чотирьох шабель».

Характерно, що брати по черзі проклинають один одного.

«Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого моря до Чорного, проклинаю ім’ям брата і згодою роду, проклинаю й ненавиджу в мою останню хвилину...», — говорить Андрій, утверджуючи ідею «єдіной-нєдєлімой Росії».

«Проклинаю тебе великою ненавистю брата і проклинаю тебе долею нашою щербатою, душогубе махновський, злодюго каторжний, у Бога, в світ, у ясний день...», — останні слова Оверка, мета життя якого полягала у відвоюванні незалежності для матінки-України.

«Проклинаю тебе, проклинаю моєю останньою хвилиною!», — перед самовбивством мовив братові Панас, бо надії на порятунок брат йому так і не залишив.

Аргументи Івана на сучасному етапі прочитання тексту виглядають дещо сумнівними: «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс».

Крапку в загибелі могутнього українського роду Половців ставить комісар Івана Герт, зауважуючи про трьох загиблих братів: «одного роду, та не одного з тобою класу». Так класова належність стає визначальною, відсунувши гуманістичну позицію на другий план. Автор підкреслює, що на всіх своїх синів чекає, вдивляючись у синю морську даль, старий батько Половець, і для нього немає значення, під якими прапорами виступають вояки — вони всі його діти.

Без перебільшення найкращі новели «Вершників» — «Дитинство» і «Шаланда в морі». Це незрівнянні романтично-барокові поеми одвічному світові української природи (степу, моря, неба). Хоча втілені вони в прозовій формі, витончені пейзажі дивують майстерністю своєї ліричності: «І хочеться знати, куди падає сонце, кортить дійти рівним степом до краю землі й заглянути у прірву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, і як вони лежать на дні провалля — як решета, як сковороди чи як жовті п’ятаки?».

«Дитинство» — це гімн дружбі правнука з прадідом: «Вони йдуть удвох до хати і заходять на подвір’я, правнук Данилко і прадід Данило». Старий стає другою душею малого хлопчака, вчить складного життя, розраджує в найскладніші хвилини: «І до прадіда прийшовши, котрий спав у повітці, Данилко витирав сльози, бо мимоволі набігали на очі, добре б’ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цілий день, «боліло? — питав прадід Данило, — а ти не зважай, бо вона господиня і гірко працює, вона нас годує».

Водночас у творі висвітлено ключові проблеми тогочасного села — каторжна робота, безземелля, голод, злиденне життя селянського люду, засвідчені спраглою уявою малої дитини: «У хаті холодно і немає хліба, тільки перепічки та кислі буряки».

Для автора важливий той своєрідний колорит, що є в національному побуті, і він намагається його показати через призму сприйняття малого Данилка: «Вечорами дівчата співають веснянок, сівши черенем чи лавою, а хлопці не сміють підспівувати, бо це дівоче діло — весну славити, і співають: «А вже весна, а вже красна, із стріх вода капле, із стріх вода капле, із стріх вода капле. Молодому козаченьку мандрівочка пахне, мандрівочка пахне, мандрівочка пахне».

Так два світи — сучасне і минуле — поєднуються в кожній людській душі, тому несподівана смерть прадіда серед квітучого степу дає Данилку відчути себе самотнім, але не зупиняє його спраги до життя. «Топчи землю, синок», — такими були останні слова мудрого старого, звернені до нащадка його роду. Оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття буття, здорового існування людини на землі стає провідним для письменника.

Наприкінці 20-х рр. Юрієві Яновському вдалося у своїх творах яскравими романтичними фарбами зобразити визвольну боротьбу українського народу та відтворити пореволюційну дійсність. Написані в другій половині 30-х рр. «Дума про Британку» і збірка новел «Короткі історії» та й пізніші твори нагадували лише зовнішніми рисами, що вони — родичі «Чотирьох шабель» та «Вершників», а насправді були тільки уламками великого натхнення. Далася взнаки довгоочікувана критиками «еволюція» Яновського-прозаїка від неоромантизму до соцреалізму — єдиний для всіх жанрів і стилів творчий метод позбавив саму творчість усіх ознак живого життя. Спробу відродити себе як художника Ю. Яновський зробив у п’єсі «Дочка прокурора» (1954), яка стала останнім твором письменника.

Валер’ян Підмогильний 1901-1937 рр.

Дар правдивого спостереження життя, уміння заражати читача настроями, тримати його увагу напруженою протягом всього оповідання — становлять невід'ємну властивість творчості В. Підмогильного.

Юрій Клен

Народився Валер’ян Петрович Підмогильний 2 лютого 1901 року в селянській родині під Катеринославом. Після церковнопарафіяльної школи він зміг закінчити лише реальне училище, а потім через матеріальну скруту, голодні 1921-1922 рр. вчився уривками (на перших курсах математичного та юридичного факультетів Катеринославського університету), учителював, пізніше — працював уже в столичних видавництвах, слухаючи побіжно лекції в Інституті народного господарства.

У 1934 році Валер’яна Підмогильного у зв’язку із сфабрикованим процесом заарештовано. Після страшних тортур у березні 1935 року на закритому судовому засіданні, без свідків І захисників, розглядалася справа N 0024. В. Підмогильному пролягла дорога на українську Голгофу двадцятого століття — Соловки, дорога, що не мала вороття...

Його творче життя тривало п’ятнадцять років. Зовсім молодим, тридцятичотирилітнім, він був силоміць вирваний з літературного процесу й узагалі ізольований від суспільного оточення. Залишилося кілька збірок оповідань, повістей, два романи й чимала бібліотека перекладів з французької класики.

Талановитий майстер художнього заглиблення в підсвідомість особистості, Валер’ян Підмогильний увійшов у літературу досить впевнено. Дев’ятнадцятилітній автор своєї першої в житті збірки оповідань зухвало назвав її «Твори. Том І» (Катеринослав, 1920). А вже через рік і справді світ побачила перша книжка.

Не випадково письменник бере епіграфом до свого найвідомішого твору — роману «Місто» — слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола...». Одразу, може, й сам того ще не усвідомивши, він узяв припіл на зоряну вершину творчості — пізнання психіки особистості.

В. Підмогильного не дуже цікавлять сюжетні проблеми, тож, на перший погляд, створюється враження, шо автор довільно обирає тематику. В одному оповіданні йшлося про скаліченого робітника — вуличного жебрака, озлобленого на всіх у місті («Старець»), в іншому — про гімназиста, котрий розчарувався в житті й пристав до повстанців, щоб хоч би у чомусь виявити себе («Гайдамака»), ще в іншому — про студента, який вирішив з’ясувати поняття соціалізму, та не зміг прочитати жодної брошури, бо раптом закохався («На селі»).

Загальне й особисте, інстинкти й нав’язувана суспільством норма, суперечка розуму й серця — це першорядні проблеми творчості молодого прозаїка. Оповідання, написані на початку 20-х рр., — «Собака», «В епідемічному бараці», «Проблема хліба» (збірка «Військовий літун»)

— це відчуття людського приниження перед «проблемою хліба», коли студентові-філософу доводиться думати про перевагу борщу над пізнанням учення Канта.

Коли простежити головні мотиви творчості В. Підмогильного 20-х рр., неважко помітити, що магістральною лінією всього його літературного доробку є болючі теми, заявлені в тогочасній літературі: людина і революція, проблема стосунків міста і села, взаємин суспільних класів.

Цілеспрямовано ця тематика окреслилася в ранній повісті Підмогильного «Остап Шаптала» (1921), де герой, виходець із села, працюючи в місті, відчуває себе чужим і карається моральною провиною перед тими, хто дав можливість йому вийти «в люди», стати «кимсь» у житті. Письменник продовжить розповідь про те, як прагнула селянська молодь здобути колись недосяжну науку, у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто» (1928).

За сюжетом Степан Радченко — активний сільський юнак — приїздить до Києва, маючи на меті вступити до вищого навчального закладу. Герой мріє в майбутньому повернутися зі здобутими знаннями на село, для того, щоб засобами прогресу вивести його з багатовікової темряви. Тож на початку твору бажання Степана досить благородні.

Проте місто виявляється не просто скупченням великої кількості людей, що чужі одне одному. Одночасно це й велика сила, здатна змінювати внутрішній світ людини, підлаштовувати її думки, бажання, переконання відповідно до обставин, що складаються.

Столиця, яка видалася такою незрозумілою й чужою, спочатку заворожує юнака, потім захоплює в коло літературного життя, він починає писати, стає письменником і полишає навчання.

На початку твору Степан усвідомлено прагне завоювати місто, підкорити його собі, своєму світосприйняттю. Згодом він поступово починає жити за законами міста, і думки про повернення додому остаточно зникають. Проте, хай і підсвідомо, Радченко розуміє, що став у столиці перекотиполем, яке відніс вітер життя від свого коріння, але так нікуди й не прибив. Місто не дало Степанові найголовнішого — душевної гармонії, спокою, а без цього, на думку письменника, людина не виконає головного призначення в житті — не стане Щасливою.

Роман визначаємо як твір психологічний. Образ Степана Радченка аж ніяк не однозначний. Підмогильний знову й знову роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що терзають кожну особистість, над самою природою існування індивіда в оточенні собі подібних. Автор не робить оповідь підкреслено простою, адже й саме буття на землі не має такої простоти.

Це все вочевидь було наслідком глибокого пізнання європейської літератури, зокрема безпосереднього впливу романів «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які на той час перекладав В. Підмогильний.

У романі «Невеличка драма» (1930) виразно зазвучала тема внутрішнього світу людини і його несумісності із зовнішнім середовищем, яка розглядається через «вічну» колізію: стосунки чоловіка і жінки, різних за своїм світобаченням. На тлі суспільних конфліктів постає людина, її внутрішній світ, розглядаються різні характери. Письменника цікавить, які духовні цінності стануть рушієм суспільного поступу.

У центрі «Невеличкої драми» — нещаслива любовна історія простої діловодки Марти Висоцької та професора біохімії Юрія Славенка. Марта, як і герой «Міста» Степан Радченко, приїхала до Києва, щоб розпочати нове життя. Доля згаданих героїв складається по-різному: Степан деградує поступово, сам того не підозрюючи, Марту ж місто розчавило відразу й повністю.

Назва твору глибоко символічна: людина є лише піщинкою на тлі Всесвіту з його неосяжною глобальною величчю, а тому особисті трагедії видаються непомітними, мізерними, невеличкими».

Образ Марти у творі уособлює українську духовність, тож у місті героїня почувається чужорідним тілом, не вписується у сформоване коло міщан — сусідів, співробітників. Водночас вона є сильною, сформованою особистістю, бо береться власними силами вирішити свою долю.

Проте автор не ідеалізує свою героїню. Мрії та фантазії затулили для неї істинну сутність її обранця — раціональної людини Юрія Словенка, який покинув Марту та одружився з професорською донькою. Правила гри диктує жорстоке місто. Марта залишається на роздоріжжі, перед вибором — зберегти чистоту душі від зазіхань зовнішнього світу чи стати «як усі». Як істинний психолог, відповідь на це питання Підмогильний передоручає читачеві...

Микола Куліш 1892-1937 рр.

Автор «Народного Малахія», «Патетичної сонати», «Мини Мазайла» увійшов в історію літератури як найвидатніший драматург-новатор, основоположник новітньої драматургії.

За словами Юрія Лавріненка.

«Куліш досконало знав і відчував український світ, його дух і найглибші традиції. А вже щодо України сучасної, то ліпшого знавця, ніж Микола Куліш, мабуть, не було серед письменників».

Народився Микола Гурович Куліш 6 грудня 1892 року в селищі Чаплинка Дніпровського повіту на Херсонщині в сім’ї бідняка, тож дитячі роки минули в крайній нужді. Після закінчення початкової школи чаплинські вчителі відвозять обдарованого вихованця в Олешківське міське училище. Земство в стипендії відмовило, і Микола в середині навчального року опинився в місті без жодних засобів до існування. Жив у дитячому притулку (він же — богадільня для калік й жінок похилого віку) Олешківського благодійного товариства, щоб тільки здобути освіту.

Здобувши атестат зрілості, 1914 року вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету. На перешкоді навчанню стала Перша світова війна, згодом — фронти громадянської. Вже на військовій службі починає писати, та справжню славу йому приносить п’єса «97» (1924). З цього часу розпочинається творчий злет письменницької долі, позначений численними драматичними шедеврами («Народний Малахій», «Мина Мазало», «Маклена Граса»), і жахлива особиста доля — у страшному 1937 році сфальсифіковане звинувачення обірвало життя митця.

Реабілітований посмертно через відсутність складу злочину.

Винятковість Кулішевого спадку полягає в тому, що саме він став первнем формування української драматургії на новому етапі. У першій п’єсі письменника «97» зображено драму українського села пореволюційного періоду, справжню трагедію долі бідного селянина. Голод на селі, що виник унаслідок «мудрої» політики нової влади, намагаються зупинити. Одні — за допомогою заколоту, інші — закупівлі хліба за рахунок церковних коштовностей. Кульмінацією в п’єсі є сутичка куркулів і комнезамівців біля церкви — 97 незаможників дають згоду на експропріацію золотого хреста й чаші. За словами самого Куліша, «друга дія тчеться біля оновленої ікони, третя — в хаті куркуля Гирі, четверта — голод і людоїди ...». Автор однозначно симпатизує Копистці, дідові Юхиму та його онукові Васі, голові сільради Серьозі Смикові, який рятує незаможників: «Хліба привезли, Мусію!.. Не тільки їсти, а й сіяти буде!.. 97 пудів... Іще дадуть, на оранку, бо, дивись, вже весна...» — такою є розв'язка твору.

Миколу Куліша все більше захоплює жанр комедії. Колезький секретар Саватій Савович Гуска з дружиною, їхні перезрілі доньки, колишній студент, а тепер есер П’єр Кирпатенко — ось провідні персонажі гостро- конфліктної п’єси «Отак загинув Гуска» (1925). Вони панічно бояться змін, які відбуваються в суспільстві, і їхні вчинки гротескні. Крізь сміх трагікомедії яскраво проступає вселенський жах «маленької» людини перед жорстоким і бездушним «новим світом», у якому немає місця вірі, традиціям, чистоті почуттів і помислів. Цей сміх крізь сльози — основний мистецький здобуток Куліша-драматурга.

Надзвичайно складним є новаторський твір Куліша «Народний Малахій» (1927). Він викликав цілу зливу дискусій, які не втратили своєї гостроти й дотепер. У перекладі з давньоєврейської Малахій — посланець божий, пророк. Малахій Стаканчик — людина, яка сприймає в революції не суть, а форму, наполягаючи на негайній реформі особистості заради вищої мети. Начитавшись різноманітних книжок, герой вирушає в столицю боротися за зміну «людини і всього українського роду». Та «голуба мрія» поступово переростає в ідею-фікс. І що нездійсненішою вона стає, то настійніше Стаканчик вірить у власне месіанство.

Божевільний не Малахій, а той ідеологічний фанатизм, що прагне штучно та всупереч бажанню реформувати людину. Саме він призводить до трагедії: накладає на себе руки єдина людина, що любила Малахія, — його донька Любуня, іде в дім розпусти зневірена в «голубій мрії» Оля. Але сам герой цим не переймається, бо в уяві він — усесвітній месія...

Багато літературних та навкололітературних суперечок виникло навколо «філологічної» комедії «Мина Мазайло» (1928). Її герой, як і мольєрівський Журден («Міщанин- шляхтич»), за допомогою вчительки «правільних проізношеній» та зміни прізвища на відверто російське намагається увійти у «вищий світ». Отже, проблема міщанства знову постала з одвічною гостротою — для «русифікованих» міщан «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной» (тьотя Мотя). Водночас не чужа вона й молодим героям комедії: комсомольці мріють про запровадження всесвітньої номерної системи, Минин син Мокій схибився на «укрмові» та всерйоз хоче додати до батькового прізвища ще й предківське — Квач... І хоч у фіналі твору всі намагання Мини Мазайла зазнають поразки, складається враження, що жоден з героїв не спромігся на моральну правоту. У цьому секрет і неперевершеність п’єси Миколи Куліша, адже специфіка романтичної комедії в тому й полягає, що всі дійові особи не можуть сприйматися як позитивні персонажі, себто всі вони насамперед смішні. Так викристалізовується ще один безцінний талант автора — про серйозне говорити легко й грайливо, тобто досконале володіння комедійною формою та вміння донаснажити її новаторськими сюжетними знахідками.

Новаторська й «Патетична соната» (1929-1931) — багатопланова ліро-епічна драма, композиційно заснована на музичному шедеврі німецького композитора Бетховена.

На сцені — міський будинок, у сирому підвалі якого живе робітник Оврам із дружиною, на першому поверсі — учитель Ступай-Ступаненко з донькою Мариною, на другому — генерал Пероцький з двома синами Андре й П'єром, а на горищі винаймають кімнати молода дівчина Зінька та студент Ілько Юга. Розповідь у творі ведеться від імені головного героя — поета й мрійника Юги, точніше через призму його світосприйняття композиційно «пропускаються» всі швидкоплинні події.

У центрі твору — кохання ідеаліста й романтика Ілька до Марини Ступай, яке розгортається на тлі боротьби за владу в пореволюційному місті.

Непримиренність позицій політичних сил очевидні. Автор майстерно зображує утворення сильних політичних течій, які пов’язують майбутнє України з різними моделями її розвитку. П’ять таких течій майстерно типізовано в «Патетичній сонаті» в образах Марини, Ступая, Луки, генерала Пероцького та його сина Андре.

В образі Ступая відображено еволюцію й катастрофу цілого покоління тієї просвітянської інтелігенції, яка Івану Нечую-Левицькому й П. Кулішу здавалася основою національного життя й рушійною силою культурного розвитку в майбутньому. Помираючи, Ступай закликає всіх українців до примирення: «Та на цьому стрільбищі ви (українці) тільки мішені... а за вами махальники! Там вимахують червоним, а там, — трикольоровим. Де ж ваші власні клейноди, де?».

Лука, Тамар та деякі інші герої другого плану — виразники комуністичної ідеї. Вони аж надто реалістично дивляться на світ, підпорядковують усе своїй меті, мріють жити «днем прийдешнім».

Генерал Пероцький уособлює собою прихильника монархічної влади. Він — за повернення старих порядків і «єдиної неподільної» Російської імперії.

Молодий Андре Пероцький стоїть на демократичних засадах розбудови суспільства. Загалом Пероцькі для Миколи Куліша символізують панську інтерпретацію культури, тому він і розвінчує цих героїв — у них він убачає наругу над основами людяності.

Навпаки, висока національна свідомість, адсорбована людська гідність пронизують Маринині промови. Її любов до України, палкі надії на її величне майбутнє, зневага й ненависть до духовних манкуртів висловлені сильно та пристрасно. Та не лише слова — зброя Марини проти політичних опонентів. Українська Жанна д’Арк стає душею підпільного комітету, планує повстання, виступаючи його ідеологічним лідером (вишивання жовто-блакитного прапора).

Для Юги ж замість цих стягів у небі має прапор вічної любові, і він не хоче приєднуватися до жодного з політичних таборів. У любовному сум’ятті він пише листа до коханої. Збираючись його віддати, випадково Юга стає свідком романтичної сцени: Андре цілує кінчик Марининої сукні. У серці Ілька — «запалення і біль». Так вимріяний ідеал розбивається, а спустошений герой вливається в лави «червоних».

Вертепна (багатоповерхова, коли рівень дії теж має символічне значення) та міфохристиянська побудова п’єси (від Великодня до Великодня) створює дивний ефект «театру в театрі». Усі дії відбуваються під символічне звучання Бетховенівської «Патетичної сонати», яку так любить грати Марина. На сцені — Марина під романтичним псевдонімом «Чайка», яка очолює повстанський загін, полон Андре, Ілько, що рятує суперника. Отже, дії головного героя засвідчують, що ні сліпе бажання помститися, ні різниця в політичних поглядах не знищують гуманних цінностей у його зболеній душі. Водночас — це жорстока зрада «своїх» (звільнено лідера ворогів), за яку загін згодом жорстоко поплатить...

У шаленому калейдоскопі революційних подій, не позбавлених кривавих розв’язок (робітник Оврам утрачає ноги на фронтах імперіалістичної війни, а потім і сам гине як революційний заколотник), губиться душа романтика й мрійника. Тож у фінальній сцені він власноруч вбиває свою Любов і Мрію — Марину, борця за національну ідею. Цей постріл з револьвера ставить крапку в стосунках національно свідомих і «червоних» сил: Марина хоче «своєї держави», яку символізує синьо-жовтий прапор, над головою ж Ілька — червоні прапори.

Остання дія п’єси та вбивство Марини відбувається в тому самому підвалі, у якому жив до революції бідний робітник, де його дружина, в німому чеканні милого з війни, рахувала краплі, що падали зі стелі. Це символізує падіння ідеалу й знецінення того духовного набутку головного героя, що був жорстоко знищений революційним терором.

Зовні фінал «Патетичної сонати» набуває оптимістичного звучання: «Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки». Проте в наш час твір прочитується набагато глибше.

Уже вкотре в літературі 20-х рр. провідною ідеєю твору постає протистояння почуття й обов’язку, яке розв’язується за допомогою зброї. Наявний у тексті п’єси й мотив роздвоєння свідомості особистості, адже діалог Ілька й Марини у фіналі дуже подібний до монологу однієї людини, яка має вбити власну душу.

Чи не тому епіграфом до драми є слова «Сповідь... мого покійного друга Ілька Юги...» — без душі тіло не довго може існувати на землі. Отже, трагічний фінал — смерть коханої засвідчує спочатку духовну, а потім моральну загибель головного героя.

Новаторство п’єси полягає у своєрідності функціонування романтичного синтезу мистецтв — саме на основі музичного твору вибудовано композицію драми, та й назву вона має суголосну з Бетховенівською сонатою.

Поштовхом до написання соціальної драми «Маклена Граса» (1933) стало газетне повідомлення. Автор не лише детально розкрив страхітливу економічну кризу в Польщі 1929-1932 рр., а й мистецьки загострив сюжетні колізії. Саме через конкретні вчинки, лаконічні іскрометні репліки розкриваються характери безробітного Стефана Граса, маклера-банкрута Зброжека, музиканта- філософа Падура, Зарембського, Анелі... Та чи не найяскравіше виписана тринадцятирічна Маклена — натура не тільки самостійна, а й емоційно сильна, палка.

Водночас п’єса просякнута глибоким песимізмом, немов пророче передчуття близької біди. Про це говорить не тільки холодна безнадійність Падура, пронизана духом Еклезіаста, а й останній цинізм маклера Зброжека, що, прагнучи заробити на власній смерті, замовляє Маклені вбити себе, і безпомічність та безпорадність старого Траси, та, нарешті, трагічний фанатизм дитини, що бачить сяйво соціалізму й на шляху до нього застрелює людину... Філософією безнадії віє від «Маклени Траси», незважаючи на чесну спробу написати твір у річищі панівної ідеології.

Іван Антонович Кочерга 1881-1952 рр.

Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач був незрівнянний, та все ж визначальним... в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність.

Олесь Гончар

Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня '881 року в містечку Носівці на Чернігівщині в сім’ї залізничника. Навчався в Чернігівській гімназії, яку закінчив 1899 року. Далі вивчав право на юридичному факультеті Київського університету. По закінченні, у 1903 році, повернувся до Чернігова й вступив на службу. З 1904 року почав виступати з театральними рецензіями на сторінках чернігівських видань.

У 1910 році з’являється перша його п’єса (російською мовою) «Песня о бокале».

1914 року переїздить до Житомира, де пише кілька п’єс. У Житомирі письменник зустрічає революцію, проходить через буремні випробування громадянської війни.

У 20-х рр. починає писати українською мовою: 1925 року з’явилася «Фея гіркого мигдалю», 1927 — завершує роботу над п’єсою «Алмазне жорно».

У кінці 20-х рр. драматург створює кілька п’єс, працює літературним редактором міської газети «Робітник», згодом — «Радянської Волині».

Перлиною літературної діяльнос Кочерги стала поема «Свіччине весілля» (1930), яка вперше була поставлена в 1935 році.

У 1934 році переїздить до Києва, де долучився до активної громадської роботи, плідно працює. Пише п'єси, створює кіносценарії та переклади. П’єса «Майстер часу» (1934), яка спочатку була відхилена, одержал? третю премію на Всесоюзному конкурсі драматичних творів.

У роки Великої Вітчизняної війни жив з Уфі, де редагував газету «Література й мистецтво», працював в Інституті літератури Академії наук України. У 1944 році драматург повернувся до Києва. Створив цього ж року романтичну драму «Ярослав Мудрий» (друга редакція 1946 року).

Помер Іван Кочерга 29 грудня 1952 року в Києві.

П’єсу І. Кочерги «Ярослав Мудрий» (1944) називають вершиною його творчості.

За жанром ця п’єса — історична драматична поема. У передмові до твору драматург указав, що за основу взяв життя й діяльність князя Ярослава з 1030 по 1036 рр.

Тема твору — показ синівської відданості Батьківщині, палкої любові до рідного краю князя Київської Русі Ярослава Мудрого та простих людей, які в жорстоких боях з нападниками відстоювали волю й незалежність своєї землі.

І. Кочерга сам так окреслив ідею п’єси : «В цілому ж ідею поеми можна визначити як нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизни, шукання, у якому Ярославу допомагають не тільки друзі, але й ті, хто, як Микита, повстали проти нього зі своєю особистою правдою, або ті, хто, як Журейко, були скривджені князем, але врятували його в біді, бо всіх їх єднала і примиряла любов до вітчизни, до Києва, причарувала приваблива особистість Ярослава».

Провідними проблемами твору є проблема миру як найвища людська цінність, запорука процвітання держави і народу та проблема синівської любові до рідної землі, до князя, готовності захищати свій край від ворогів.

У п’єсі «Ярослав Мудрий» немає єдиної стрижневої сюжетної лінії, усі лінії твору перетинаються в образі князя, усі найважливіші події стосуються саме його. Найголовніші з них: стосунки Ярослава і Гаральда, Ярослава і Інгігерди...

Експозицією є перша дія п’єси зав’язкою — друга дія, розвитком дії — друга і третя дії, четверта дія є кульмінацією п’єси, а розв’язка міститься в п’ятій дії. Усі сюжетні лінії підпорядковані головному конфліктові — боротьбі князя Ярослава з різними життєвими перешкодами та утвердженню могутності й культурного розвитку Київської Русі.

Композиція твору має свої особливості. Твір складається з п’яти дій, кожна має свою назву. П’ята дія поділяється ще на дві частини (І і II відміни), які мають свою символіку: гуслі (символ прагнення Ярослава до поширення культури на Русі) та меч (символ захисту від ворогів і утвердження князівської влади). Золоті ворота — це символ зодчества, мирного будівництва, про яке мріяв князь Ярослав Мудрий. Усі події У творі показані в хронологічній послідовності. Поему написано білим віршем. Велике значення для розуміння її змісту мають авторські ремарки, а також передмова автора на початку твору.

Дійові особи п’єси поділяються на дві групи: історичні (Ярослав, Інгігерда, Єлизавета, Анна, Володимир, Сильвестр) та вигадані автором (Микита, Журейко, Милуша, варяги). Герої п’єси «Ярослав Мудрий» — це патріоти своєї держави, свого народу, мужні, красиві душею люди.

Драматичну поему «Свіччине весілля» Іван Кочерга написав у 1930 році- Це високопоетичний твір про визвольну боротьбу київських ремісників на початку XVI ст. проти сваволі литовських володарів.

У п’єсі розповідається про жорстокість зарозумілого київського воєводи, який заборонив міським жителям користуватися світлом. Така заборона тривала протягом 10 років. Ремісники не могли з цим миритися й протестували. Саме такі факти поклав в основу свого твору І. Кочерга. Майстерно пов’язав драматург історичні факти з відомим на Київщині ремісницьким звичаєм «женити свічку»: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчували роботу, збиралися окремими цехами, запалювали «свічку яру», обвиту строкатими стрічками, і веселилися.

У творі дві основні сюжетні лінії. Перша — показ стосунків між київськими цеховиками і воєводою з його прислугою. Друга — особисті взаємини Івана Свічки, Меланки і Ольшанського. Ці дві лінії тісно переплітаються між собою, пов’язані й підпорядковані задуму автора: показати, яким нещастям для українського народу були за- аойовники, якою важкою була боротьба простого люду за свої права як у громадському, так і в особистому житті.

Складові сюжету п'єси.

Експозиція — це початок поеми. Автор знайомить читача з місцем дії, окремими персонажами.

Зав’язка — невдоволені ремісники збуджено відгукуються на нові насильства воєводи, нарікають на заборону світла. Ольшанський захоплюється красою Меланки.

Розвиток дії — ремісники відкрито й гнівно висловлюють своє незадоволення війтом Шавулою й наполягають, щоб той пішов до воєводи з вимогою скасувати порушення. Виникає конфлікт і в другій сюжетній лінії — Меланка, проста дівчина, відвернулася від князя Ольшанського. Далі конфлікт загострюється: арештовують Меланку за те, що засвітила каганець на прохання вмирущої матері. Іван Свічка добуває князівську грамоту про скасування «темного закону», Іван і Меланка одружуються. Напруження посилюється, коли заарештовують Івана Свічку, звинувативши у викраденні князівської грамоти. Воєвода висуває категоричну умову: якщо Іван поверне грамоту, то буде звільнений, а якщо ні, то буде покараний. Свічка відмовляється.

Кульмінаційний момент у творі — коли Меланка прохає у воєводи світла й помилування коханого. І знову жорстока вимога воєводи — донести запалену свічку від замку до Поруба в негоду.

Розв’язка — Івана Свічку звільняють з в’язниці повстанці. Горять палаци багатіїв. Меланка гине, рятуючи коханого. Іван убиває ненависного Ольшанського й веде повсталих на штурм воєводиного замку.

Провідною у «Свіччиному весіллі» стала ідея всенародного визвольного руху, виборення кращої долі й людських прав, яка підпорядкувала собі мотив помсти за «лупецтва» і наругу феодалів.

У п’єсі І. Кочерги показано зіткнення інтересів трудящого народу й литовських завойовників. Відповідно до конфлікту персонажі поділяються на дві основні групи. Одна з них — представники трудового народу (Чіп, Коляндра, Передерій) на чолі зі зброярем Іваном Свічкою, друга — литовське панство на чолі з воєводою.

Значну роль у композиції відіграють пісні, яких у творі понад двадцять. Є пісні народні, а деякі написав сам драматург.

Літературна критика оцінює поему «Свіччине весілля» як видатний твір драматургії.

Богдан-Ігор Антонич 1909-1937 рр.

Антонич-поет народжувався трудно. Але знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками.

Б. Рубчак

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в с. Новиці Горлівського повіту, (у ті часи Лемківщина була ще реальністю — історичною, етнічною, культурною). Його батько — сільський священик Василь Кіт — змінив прізвище незадовго перед народженням свого единого сина.

Навчався в Сяноцькій гімназії імені королеви Софії, а згодом — у Львівському університеті, де став магістром філософії. Закінчив університет уже досить відомим літератором. Він дбав, щоб кожна зі збірок поезії різнилася від попередньої, а водночас була ланкою, етапом у всій творчості. Якщо «Привітання життя» (1931) позначене енергією віршованого експериментування, то «Три перстені» (1934) захоплюють глибиною осмислення єдності розмаїтого буття, «Книга Лева» (1936) — духом християнського яснобачення, «Зелена євангелія» — сонячною стихією залюбленого в життя поганина, «Ротації» (дві останні збірки побачили світ уже після смерті письменника) — фантастичними видіннями сучасного міста, де прекрасне й потворне сприймаються як рівнозначні поняття.

Б.-І. Антонич самотужки глибоко вивчив літературну українську мову, дивуючи своїм знанням сучасників. Він був глибоко переконаний у незнищенності свого народу й усією своєю творчістю утверджував цю віру. Доля була жорстокою до митця — поет помер 6 липня 1937 року в пору злету свого таланту.

Найяскравішою постаттю в західноукраїнській ліриці міжвоєнного двадцятиліття був Богдан-Ігор Антонич. Усього сім - вісім років тривало активне творче життя поета, але за цей короткий відтинок часу він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями.

Особливістю його творчості стало те, що поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висловлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Мабуть, він уважав, що не в цьому полягає його справжнє покликання. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність».

Б.-І. Антонич ніколи у своїй поетичній творчості не намагався спроектувати людські риси на природу. Йому не властива антропологізація природи, як це спостерігалось у традиційній ліриці. Поет наполягав на органічній єдності всіх складників космосу, де людина — не цар довкілля, а брат лисові, кущеві чи каменю. Такими ж ознаками інколи наділяється й місто, передовсім реальний Львів, де жив поет, або уявний Чаргород.

У творах поета звучить романтичне невдоволення похмурою дійсністю й прагнення втекти від неї. Так, поет оспівує життя, молодість, красу, але водночас відчуває тугу за нездійсненним, недосяжним.

Першу збірку Б.-І. Антонича «Привітання життю» вважають «учнівською», але хіба що з погляду прискіпливого критика. У ній знайшли відображення вітчизняна і європейська класика, авангардистські течії — від «Молодої музи» початку XX ст. до української радянської поезії 20-х рр.

Назва збірки «Три перстені» глибоко символічна. Перстень — це замкнутий внутрішній світ поета, заземлений у язичницькому макрокосмі. Поет уводить свого ліричного героя в кільце природних метаморфоз, у якому царює сонце, ходячи в крисані, дівчата заплітають у волосся гребінь сонця, сонце запрягають до селянського воза, та й сам поет так зблизився з ним, що ходить «з сонцем на плечах» або «у кишені».

Розшифрування назви збірки — у тріаді, об’єднаній образом персня: пісня («Елегія про перстень пісні»), молодість («Елегія про перстень молодості») та ніч. («Елегія про перстень ночі»).

Міфологічна основа «Книги Лева» і «Зеленої Євангелії» виявляється в тому, що в текстах реальне зливається з ірреальним, становить одне ціле, де вже важко розмежувати уявне і те, що відбувається насправді. Філософія ж «Книги Лева» полягає в міфічності (Лев — п’ятий знак зодіаку). «Зелена євангелія» — це апофеоз нерозривної єдності природи та людини, проголошення ідеї майже язичницького життєствердження, уславлення буття.

Усвідомлюючи себе не хазяїном природи, а тільки її складником («Антонич теж звіря сумне і кучеряве»), поет прагнув віднайти в собі й довкіллі джерела спільного розвитку, коли «ти ще рослина, ти ще камінь, тебе обкручує змія». Пошуки першоджерел світу стають лейтмотивом усієї його творчості.

Злитість ліричного «я» поета з природою, контакт з усесвітом — домінантні риси «пізнього* Б.-І. Антонина («Сестра Антонина — лисиця»).

Так само в плані загальної поетичної концепті (людина й одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу: Антонин був хрущем 1 жив колись на вишнях,

На вишнях тих,

Що їх оспівував Шевченко.

Моя країна зоряна.

Біблійна й пишна,

Квітчаста батьківщино

Вишні й соловейка!

(«Вишні»).

Пригадаймо Шевченкове: «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Антонин чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п’янко». Сам автор так витлумачує цей образ: «Антонин така сама частина природи, як трава, вільхи, зозулі, лисиці тощо, частина, органічно зв’язана з загальним біологічним ростом. Образ з славним уже хрущем до деякої міри має джерело в подібному відношенні природи. Але його зміст таки інший. Вірш «Вишні», шо в ньому виступає цей образ, висловлює зв’язок з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».

Світ поезії Б.-І. Антонича різнобарвний і повнозвучний, особливо в пейзажах. У них вражає не тільки багатство несподіваних образотворчих і музичних асоціацій, а й певний принцип організації сюжету, художнього бачення світу крізь призму музики («Концерт»). Таким чином, творчість Б.-І. Антонича органічно вписується в систему світосприйняття П. Тичини.

Поет гадає, що український духовний світ поєднав у собі язичницьку та християнську основи, які в народному уявленні природним чином доповнюють одна одну. Тож не дивно, що в ліриці постають в одній площині біблійний Бог і бог поганський. Відомо ж бо, що світосприйняття наших далеких предків поєднувало поганство з християнською традицією. Саме тому у своїх творах письменник часто називає себе «п'яним дітваком із сонцем у кишені», «закоханим в життя поганином».

Часто в одному творі з являлися мотиви двох вір. У вірші «Різдво» сюжетно поєднано християнську і язичницьку традиції, наявні й до цього часу в українській народній свідомості: «Прийшли лямки у крисанях і принесли місяць круглий» (хлібину). Пригадавши що символ місяця та хліба в національній свідомості споконвіку пов'язували з іще дохристиянським Різдвом, можемо простежити, як вимальовується образ сучасної людини, що не відмежовує себе від стародавньої традиції свого роду й народу.

Водночас Антонич — співець своєї малої батьківщини — Лемківщини, яка надихнула його на таку самобутню творчість, додала до пейзажів опису екзотики лемківського краю, наснажила вірші надзвичайною метафоричністю, образністю.

Остання збірка Антонича — «Ротації» — книжка про місто, у ній найвиразніше прозвучали соціальні мотиви. Поет засуджує в сучасному місті передусім продажність — гроші стають повноцінним персонажем твору, до того ж негативним. Людська Доля справді «в дзьобику кривім папуги колишеться шматком дешевого паперу» («Міста і музи»), слова коханців «мов гроші, пристрастю протерті» («Нербель»), і все це радом з урбанізованим суспільством «котиться в провалля» («Кінець світу»). Це стало пророчим передчуттям автора почасти — своєї долі, почасти — перебігу історичних і суспільних подій сучасності та майбуття.

Євген Маланюк 1897 - 1968 рр.

Небезпідставно О. Тарнавський назва Є. Маланюка «українським Одісеєм в Америці». Туга за Батьківщиною ятритиметься невигойною раною в душі поета. На відміну від грецького героя, на Батьківщину письменник так і не повернеться. Його речниками на рідній землі стануть вірші.

Народився Євген Филимонович Маланюк 2 лютого 1897 року у родині військового в Новоархангельську. Якщо по батьковій лінії в роду були українці, то мати виросла в російськомовній дворянській атмосфері. Отже, Євген Маланюк змалечку всотав дух українства, водночас поважав представників інших національностей, якими була багата його рідна Херсонщина.

Після закінчення Єлисаветградського реального училища вступає до Петроградського політехнічного інституту. Потім — фронт Першої світової війни. Поручик Маланюк стає ад’ютантом Головнокомандувача армії Української Народної Республіки. 1920 року після падіння УНП Є. Маланюк разом з тисячами її бійців покидає Україну.

У Польщі, у таборі для інтернованих українських вояків (1922-1923) Маланюк (за власним висловом) замінив зброю воїна (стилет) на перо (стилос) і став лідером празької поетичної школи.

Творча діяльність Маланюка не обмежувалася віршуванням. Талановитий поет був ще й культурологом, літературним критиком, мистецтвознавцем, узагалі надзвичайно ерудованою людиною, поліглотом, перекладав французьких, польських чеських та інших поетів, багатьох з них знав особисто.

Євген Маланюк — автор численних поетичних збірок (І період творчості — «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939); II період — «Влада» (1951), «Поезії в одному томі» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964)), провідною ідеєю яких стало возвеличення рідної землі. Ночами, усамітнюючись, линув подумки до України, рідної Херсонщини...

16 лютого 1968 року письменник помер від серцевого нападу у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку.

Магістральною темою всієї його творчості була Україно. Любов до Батьківщини, жодного разу не зрадивши. Проніс Євген Маланюк через усе життя, усі довгі роки еміграції нею жив, нею дихав, нею марив:

А мені ти — фата-морґана

Ни пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

Болісно переживав вимушену розлуку з рідною землею, шо властиво всім емігрантам, сприймав Україну вже у вигляді «фата-морґани», недосяжного міражу, що ввижався загубленим у пустелі. Так з'явилися метафори «На пісних емігрантських Сахар», навіяна безпросвітними буднями таборів інтернованих, що були розміщені серед пісків.

Циганські мандри чужиною, емігрантські шляхи: Україна — Чехо-Словаччина — Німеччина — США. У творах Маланюка впадають в око два стрижневі мотиви: самотність і дорога. Як починалася еміграція з ревіння потяга — «нещадного велетня розлуки», так і піввікове життя за кордоном протікало під гуркіт мотора літака та стукіт вагонних коліс.

Домінантними в його творчості є також слова «самотність», «сам», «самота».

Ліричний герой Маланюка начебто витесаний з грубого каменю: вражає своєю суворістю, відображає світогляд безкомпромісного максималіста, перейнятого загостреним чуттям часу. Історіософічні видіння охоплені бойовими кличами Київської Русі, насичені вольовою енергією І. Мазепи й П. Орлика.

Поет-інтелектуал виводить корені України навіть не під середньовічної Київської Русі, a ще раніше — від античності: Еллади й особливо Риму (символу могутньої державності). До речі, образ України-Еллади є характерним для українських національно-визвольних прагнень початку двадцятого століття.

Тим часом критики-земляки називають поета україноненависником, «обпльовувачем України», цитуючи не вигадані, а справді Маланюкові рядки, .звернені до рідної землі:

...Хто ґвалтував тебе? Безсила,

Безвладни, п’яна і німа,

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сими.

Однак у цьому вірші за кожним розпеченим до болю словом — справжня любов до України, а не пишномовне захвалювання її.

Маланюк — не першовідкривач уособлення «Україна — жінка». Досить згадати хоча б покриток та причинних у поезіях Т. Шевченка. Проте письменник зміщує акценти: «жалісні слова» про поневолення України він називає байками, а свою Батьківщину — «повією ханів і царів». Звідси — нетрадиційне тлумачення постаті Роксолани, з якою асоціюється образ України-Русі.

Та не можна сказати, що слова докору на адресу України давалися Маланюкові легко. Максималіст Маланюк прагнув для своєї Батьківщини достойної долі: державної незалежності, свободи, світового авторитету:

І виросте залізним дубом Рим

З міцного лона скитської Еллади.

Саме тому поета не влаштовував не тільки московський гніт — обурював сам комплекс рабства й меншовартості, готовність значної частини українського народу підставляти під ярмо свою шию. Тому, як до нього Шевченко й Куліш. Маланюк нищив глибинну рабську суть хохлацтва-малоросіянства, ніколи не вдовольнявся показною українізацією: вишиванка — кожух — «оселедець».

Поетичним досягненням Маланюка є «Варязька балада», де поет осмислює історію українського народу. Провідний мотив — жалкування письменника за тими .сторичними здобутками, що втратила Україна:

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?

Це символ глибоких коренів державності Київської Русі.

Київ в уяві поета постає як степова Олександрія. Автор з палкістю вірного енна запитує в поневоленої Вітчизни:

Коли ж. коли ж знайдеш

державну бронзу

Проклятий край, Елладо

степова?!

«Біографія» — ліричний життєпис Є. Маланюка. письменник зазнав поневірянь, але не втратив сили духу й віри в повернення на Батьківщину.

У творі йдеться насамперед про загострені внутрішні переживання ліричного героя-автора, який заприсягається. незважаючи на випробування та перешкоди, світити «смолоскипом Тобі Одній», тобто Україні.

Вірш складається з трьох цілком самостійних частин пов’язаних ідейним змістом (така віршована композиція відома як триптих). Починається твір з енергійних, коротких речень, що містять у собі напругу рішучої дії, жагу якнайповнішого самоздійснення всупереч несприятливим обставинам. Самотність змучує ліричного героя:

Мушу випити келих до краю —

Полиновий мед самоти.

Він уподібнюється скульптору («Вирізьблюю німий життєпис На дикім камені століть») або конструктору («Конструюю вічний образ на сірім цоколі часу»).

Виразним є усвідомлення своєї месіаністичної функції:

Я — кривавих шляхів апостол —

В голубі невечірні дні.

Однак повернення Україні всесвітньої слави її пращурки Київської Русі, за Маланюком, має йти не лише політично-економічним, а й естетичним шляхом, піднесенням духовності всього суспільного життя.

Улас Самчук 1905-1987 рр.

«Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю», — писав Улас Самчук у передмові до одного зі своїх романів. Бажання митця здійснилося: один із найактивніших дослідників творчості письменника

Є. Пінчук незабаром назве Уласа Самчука «Гомером XX ст.»

Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 року в селі Дермань (тепер Рівненська область). Початкову освіту здобув у сільській школі. Далі навчався в Кременецькій гімназії, де й виявилися його літературні зацікавлення.

Письменник був покликаний до строкової служби в польській армії і проходив її в Західній Польщі. 1927 року Улас Самчук дезертирував з війська й нелегально перейшов через кордон до Німеччини. Згодом вступив до Бреславського (нині Вроцлавський) університету, але невдовзі переїхав до Чехословаччини й за кілька років (1929 - 1931) закінчив Український вільний університет у Празі.

Друкуватися почав рано. Перше оповідання «На старих стежках» опублікував 1926 року. Згодом з’явилися «Юність Василя Шеремети», «Волинь», «Марія», «Чого не гоїть вогонь», «Ост». У 1945 року очолив об'єднання МУР (Мистецький український рух), куди входили Ю. Шерех, І. Багряний, В. Петров, І. Костецький та інші митці діаспори. Усього ж навколо організації об’єдналося понад сто українських письменників.

У 1948 році У. Самчук переїздить до Канади. Помер у 1987 році, похований поблизу Торонто.

Серед майстрів української прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не найсамобутніша. Найвизначнішим творчим досягненням письменника є роман-епопея «Волинь», що складається з трьох частин: «Куди тече та річка» (1934); «Війна і революція» (1935); «Батько і син» (1937).

«Волинь» — це справжній гімн волинській землі, її самобутнім людям, селянській праці, любові до рідного краю, сімейним підвалинам народного життя. Усі політичні протистояння в романі подані залежно від того, як їх трактують волиняни в різні проміжки часу. Самчук навіть передбачив неминучість нашого відродження: «Прийде час, і ми, люди мої, чи наші діти до голосу прийдемо і своє господарство возстановимо. Це стане, бо ж інакше не можна буде жити», — говорить його герой.

Кульмінаційною книжкою в трилогії є третя — «Батько і син». Вічний конфлікт батьків і дітей тут розглядається теж особливо: як взаємозв’язок поколінь, неперервність одного роду.

За типом світобачення Улас Самчук реаліст. Проте він сповідує ідеал сильної особистості, більш притаманний романтикам. Сильною особистістю в романі є Матвій Довбенко. Його син Володько — це не тільки біологічне продовження батька, а й носій його сутності в нових історичних умовах — коли достоїнства звичайного українського селянина стають ґрунтом відповідного йому політичного світогляду.

Проте «Волинь» — це не ідеологічний роман. Письменника хвилює: поезія праці, тема людської чесності та відповідальності, кохання, Родинні почуття тощо.

Коли У. Самчук працював над трилогією «Волинь», сталася найстрашніша трагедія за всю історію українського народу — центральні та східні землі були кинуті у вир штучного голодомору 1932-1933 рр.

Письменник не міг не говорити про велетенське національне горе. Так з’являється «Марія» (1933).

Твір має підзаголовок: «Хроніка одного життя». Загальний стиль викладу, як зазначає Р. Мовчан, цілком відповідає хронікальному жанрові — про Маріїне життя розповідається в чіткій часовій послідовності, це стиль художньої агіографії, що наближує її образ до біблійних героїнь і водночас підносить його до рівня символу України: «Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі».

Шестирічна Марія осиротіла, з дев’яти — по наймах. Але її спрага до життя перемагає. З’являється та людина, з якою Марія хотіла б поєднати свою долю. Стосунки розпочинаються звично: вечорниці, заручини, весілля, розплітання коси молодої...

Та Маріїного коханого Корнія забирають до російського флоту, де він пробув сім років, воював з японцями.

Не одержавши від нього жодного листа, Марія подала рушники Гнатові, парубкові тихої, але наполегливої натури, який дуже кохав її: «Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня!».

Тим часом за сім років служби імператорові Корній набув те, що стало згодом визначальним у характері його сина Максима, — зневагу до рідної мови, бездумність і жорстокість. Проте Маріїна любов (після повернення Корнія вона покинула Гната й вийшла заміж удруге за того, кого кохала по-справжньому), невсипуща праця на землі повернули його в звичне русло. Корній став статечним господарем.

Та біда була поряд. Хтось у великодню ніч підпалює нову хату Корнія та Марії, клуню, хліви — усе, що нажили за довгі роки тяжкою працею. Зразу ж підозра падає на Гната. Він потрапляє під слідство, але божиться, що його вини в цьому немає, та й Марія підтримує: хата могла загорітися й без підпалу.

Тільки перед смертю від старенького ченця, колишнього її чоловіка Гната, Марія чує слова спокути за те, що він колись спалив її хату. Та мудра Марія зразу знала про цей Гнатів гріх.

З документальною точністю змальовано в романі жахи голодної смерті, викликаної штучним голодомором:

«Марія стоїть над дитиною і думає «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...». Розгортається страшна картина нелюдських тортур, коли мати вбиває свою малу дитину, втративши з голоду рештки здорового глузду, трапляються випадки канібалізму, а люди по селах мруть, мов мухи...

Марія не замикається у своєму горі. Усі її думки — про доньку та маленьку онуку, вона з усіх сил намагається підтримати в них життя, але не вдається: Надія вбиває свою малу дитину, й накладає на себе руки. Ця смерть символічна — молода мати не бачить у цьому жорстокому світі ні себе, ні своєї дитини. Вона стала своєрідним реквіємом людському родові, українському народові, якому вже ніколи не бути таким, як до цієї трагедії.

Гнатові слова звучать пророче: «Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором.!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику. краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..».

Зринають у творі паралелі з народним трагедійним епосом. Страшна за своєю реалістичністю сцена, коли Корній вбиває сина Максима, перегукується з гоголівським «Тарасом Бульбою». Жорстока сільська влада, представлена образами Максима і партійців, настільки позбавлена людського, що влаштовує гулянку тоді, коли страшною, голодною смертю вмирає село. Покарати відступника має право батько, який дав життя, тому відчув себе владним відібрати його.

Фінальні сцени твору апокаліптичні. Це прощання з Марією — персоніфікованою матір’ю людського роду: «Гнат сів коло неї, довго мовчки дивився у її обличчя. Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої заялозеної хустки. Після здіймає свою руку, бере у неї Маріїну, ту, що до сонця знялася, і лагідно довго цілує її.

Цілує і говорить:

— Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє? Маріє!..

Сонце обливало ліжко, Гната і Марію. У Гнатовій душі творився страшний суд».

Трагедію роду и народу майстерно зображено у творчості Уласа Самчука. Усе його життя стало трагедією людини, вигнаної з рідного краю. Чи повернуться його тлінні останки колись на Батьківщину — судити важко. Немає тільки сумніву в тому, що його творчість є невід’ємною частиною духовної свідомості кожного українського громадянина.

Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’яга) 1906-1963 рр.

На надгробку Івана Багряного, похованого на чужині, є такі слова: «Миє. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами».

Народився Іван Лозов'яга 2 жовтня 1906 року на Полтавщині в родині сільського муляра. Навчався в церковнопарафіяльній, згодом — у Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив у 1922 році. Далі вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною — кликали поезія, мистецтво; пережите, побачене, переосмислене вимагало нового — мистецького — вираження. А пережити довелося багато: у 1920 році чекісти на пасіці познущалися над його дядьком і 92-річним дідом — їхня безневинна смерть, побачена на власні очі, вразила хлопця; іншого дядька вислали на Соловки, звідки він так і не повернувся. Далі — розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади, камера-одиночка ГПУ...

Після відбування п’ятирічного заслання на Далекому Сході Іван Багряний у 1937 році втікає на волю й переховується, пізнає створі, але чесні закони тайги, життя українців у вигнанні.

У письменника — в'язня сталінських концтаборів — по війні єдиний шлях — еміграція. За кордоном Багряний разом з однодумцями створює восени 1945 року Мистецький український рух (МУР) (який згодом у США перетвориться на об'єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку), започатковує в Новому Ульмі Українську революційно-демократичну партію та її органи — журнал «Наші позиції» і газету «Українські вісті».

Розпочинається активна письменницька й публіцистична діяльність Багряного. У повоєнні роки пише памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», створює низку епічних полотен: роман «Люба», «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), відновлює з пам’яті поетичну збірку «Золотий бумеранг» (1946), видає написану в камері смертників драматичну повість «Морітурі» (1947), повість «Розгром» (1948), присвячену пам’яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 року; сатиричну комедію «Генерал» (1948), повість «Огненне коло» (1953); віршований памфлет «Антон Біда — герой труда» (1956), повість «Маруся Богуславка» — першу частину незавершеної трилогії «Буйний вітер» (1957) тощо.

Помер письменник у санаторії «Блазієн» у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 року у віці 56 років.

Івана Багряного сприймаємо як опозиціонера від літератури. Його поезія — емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією й сарказмом — різко дисонувала з темами та ритмами тогочасної офіційної поезії (збірки «До меж заказаних», поема «Ave Maria», історичний роман у віршах «Скелька»).

Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув саме своїми романами.

Першим великим твором були «Тигролови» (1944). В основу роману покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний — образ яскраво автобіографічний, адже він увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру, а переживання «страшного державного злочинця», його пригоди в тайзі — частина долі Івана Багряного. Письменникові належить і той девіз, що допомагає вижити його героєві при, здавалось би, найнесприятливіших життєвих обставинах: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи».

Загадковий Далекий Схід, що так вабив безземельних, спраглих волі українців, — і глухі нетрі тайги, у яких принишкли концентраційні табори. Тільки уява по-справжньому великого художника могла витворити символічну картину паралельного існування в одному часопросторі двох світів — пекла й ілюзорного раю. І ці два світи уособлені в символічних образах двох потягів експресів, що шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу»: гамірний, веселий потяг мандрівників життям і ешелон політв’язнів, приречених на смерть у сибірських катівнях.

Не випадково в спецешелоні НКВС автор бачить долю, вивищуючи її до образу-символу непокірної України — такими були жорстокі реалії тогочасного життя.

Не випадковою є і паралель з героїчним минулим українського народу, бо ж тільки воно може дати зразок для наслідування, той ідеал, до якого прагне змучена багатовіковим тиранічним гнітом особистість. Через те герой багрянівських «Тигроловів» є гордим нащадком першого каторжанина Сибіру, правнуком гетьмана Дем’яна Многогрішного: «Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення — Григорій Многогрішний».

Саме завдяки своєму славетному родові Григорій Многогрішний здатен здійснити неможливе — вистрибнути з потяга, що мчить із шаленою швидкістю. Цим він нагадує в’язням страшної репресивної системи про такі природні для вільної людини почуття, як гідність, надія, а також переконує своїм учинком, що серед приречених на загибель завжди є такі, що не здаються.

Тож для Івана Багряного — людини й художника — головне переконати читача в тому, що за будь-яких обставин особистість може й повинна бути Людиною з великої літери, не втрачати людських рис, не полишати боротьбу за волю й завжди прагнути бути незалежною.

Жанр твору. Цей роман написаний у романтичному стилі з елементами пригодницького жанру. Сюжет оповіді захопливий і насичений подіями, тож читач перебуває в постійному емоційному напруженні: втеча з поїзда, пригоди в тайзі, знайомство з різноманітними людьми, перше кохання героя робить оповідь цікавою й динамічною.

Назва роману — «Тигролови» — пов’язана з родом занять дружної родини Сірків. Люди, що дали прихисток Многогрішному, мають незвичну й небезпечну професію. Саме вона утримує їх «на плаву» в жорстокому, далекому від рідної землі Сибіру. Сірки не вбивають, а лише ловлять у тайзі тигрів. У двобої з гордими тваринами тигролови такі самі незалежні, як і сильні їхні супротивники.

Загублені в безмежжі сибірських просторів українці протистоять силам зла, яке уособлене в образі майора НКВС Медвина. Про романтичність сюжету свідчить і те, що вони перемагають у цій боротьбі. Це свідчення життєствердної позиції самого Багряного — письменник щиро вірить, що добро завжди переможе.

Сюжетна канва роману вибудува- на на «полюванні» майора НКВС Медвина, новітнього «тигролова», за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим «тигром» з України, який у безмежжі холодної тайги знайшов те, що не дозволили йому взяти від життя на Батьківщині: особисту й національну незалежність, справжню дружбу, незрадливу щиру любов.

Перемагає в ідейному двобої Григорій Многогрішний, бо молодий герой, незважаючи на тяжкі життєві випробування («Так дерся навпростець, без доріг. І коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звір»), не втратив людяності, не перестав вірити в те, що людина може насправді все, якщо відчуває власну моральну правоту.

У фіналі Григорій і його наречена Наталка, яка ніколи не бачила своєї України, бо народилася й виросла на Далекому Сході, прорвалися крізь кордон. Та їхні думки нерозривно ' пов’язані з Батьківщиною, адже вони вірять у те, що рідна земля все ж у недалекому майбутньому зможе здобути незалежність.

Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя — Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський» (1950). В. Винниченко назвав твір «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності й сприяв його друкові у Франції. І. Багряний перший розповів світові про страшні катівні НКВС. Правдиві описи тюремного ув’язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу. На думку письменника, «людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот».

Під час побудови сюжету автор використовує засоби фольклорної поетики: пісенний зачин роману — до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька. Він заповідав нащадкам, щоб ті трималися один одного, завжди намагалися порятувати того, хто потрапив у біду. А біда не за горами, бо репресовано найменшого брата — Андрія.

Символічною, на думку Р. Мов чан, є і назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад — місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа. Саме завдяки внутрішньому духовному «садові» Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших ковалевих дітей не розчавлює тоталітарний прес — ситуація радше бажана, аніж дійсна. У ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Фінал твору — оптимістичний.

Життєствердною є і провідна ідея «Саду Гетсиманського».

У цьому творі Іван Багряний осмислює проблеми любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Усі вони показані традиційно для народного сприймання — з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Саме цим творчість Івана Багряного і є особливою, це її найприкметніша риса. За будь-яких обставин письменник не показує людину жертвою, котру знищило тоталітарне пекло. Особистість — завжди непереможний герой, що уособлює в собі увесь вільнолюбний український народ.

Романтик Іван Багряний мріяв бачити своїх земляків вільними від будь-якого пресингу. У цьому письменник вбачав запоруку щасливого майбутнього українського народу.

Андрій Самійлович Малишко 1912-1970 рр.

Об'єктом поезії стає все, до чого тільки торкається зіркий, спостережливий погляд митця. Небо й трава, людина і птиця — все під його пером набувало поетичності, просилося в пісню, все викликало свіжі асоціації, роздуми.

Олесь Гончар

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в селі Обухові на Київщині в родині шевця.

Закінчив семирічку, медичну школу. Київський інститут народної освіти.

З 1935 року працює в газетах, потім редагує журнал «Молодий більшовик», далі починає працювати в літературній галузі.

У довоєнні роки Андрій Малишко — бадьорий комсомольський поет. Вірші його вирізняються особливим пісенним ліризмом і теплотою.

Друком виходять збірки поезій «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші.

З 1941 року А. Малишко — військовий кореспондент. З’являються поетичні збірки «До бою вставайте» (1941), «Україно моя», «Полонянка» (1941), «Понад пожари» (1942), «Битва», «Слово о полку» (1943).

У 1946 році надруковано збірку «Ярославна», до якої входять твори 1943—1945 рр. Як член делегації українських діячів культури Андрій Малишко побував у США і Канаді.

Потім виходять друком книги «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962). Поезії цих книг увійшли до збірки «Далекі орбіти» (1962), яка була відзначена Шевченківською премією на честь 50-ліття поета.

У 1969 році Державною премією була відзначена збірка «Дорога під яворами» (1964), у якій А. Малишко згадує роки Великої Вітчизняної війни.

Збірки останніх літ життя — «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970 року, посмертна).

Протягом творчого життя Андрій Малишко створив 17 поем, серед них «Прометей», «Це було на світанку», «Кармалюк».

Помер Андрій Малишко 17 лютого 1970 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

Цикл «Україно моя»

Цикл віршів 1941-1942 рр. «Україно моя» пронизаний високими патріотичними почуттями. Поет запропонував читачам не гасла й постанови, а сповідь душі, власні почуття й думки.

Цикл складається з п’яти частин, об'єднаних спільною темою.

У першій частині йдеться про початок війни. Мова автора емоційна, тривожно піднесена. Вірші пройняті національною ідеєю: Дніпро, Славутич, Київ, Шевченко, кручі, журавлі, сіножать. Відчутні фольклорні мотиви: «за лужком-бережком». Також введені й нові поетичні образи, породжені війною: «куль золоті розтікаються ниті», «забомблений сталлю», «свинцевий дощ» тощо.

У другій частині ліричний герой прощається з рідною землею. Є свідчення, що Андрій Малишко останнім залишав Київ. Він біг по мосту через Дніпро, коли з другого боку по ньому вже йшли німці. У віршах циклу поет передав особисті переживання, відчай, біль і гіркоту відступу.

Третя частина циклу передає тяжке усвідомлення того, що рідний край загарбаний ворогами. Ліричний герой присягає визволити його. Поезія відбиває переживання саме його, Андрія Малишка, який усе ж сподівається на перемогу. Вірші пройняті національною гордістю й сповнені болю за знедолену Україну. Автор переконаний, що лише національна злагода і єдність народу, відданість Україні — це ті чинники, які дадуть можливість побачити, як:

... цвіти зацвітають хороші

У твоїм, Україно, зеленім

і вічнім саду.

Поетичні образи створені на основі найпростіших понять: вітер, хмара, ромашка, соловей, тополя. Лексика автора ясна, прозора.

Ліричного героя проймає пекучий душевний біль, і автор уживає ряд відповідних епітетів:

Я візьму твого смутку і горя

важку половину

У розтерзане, горде, нескорене

серце моє.

У четвертій частині в голосі поета зазвучали оптимістичні мотиви. Автор уводить Шевченківський заклик «До кари!», звертається до історичних образів:

У димному полі встає

Наливайко...

Озброєні діти Залізнякові.

П'ята частина — наче підсумок. Автор говорить про ту страшну ціну народної трагедії, називаючи й змальовуючи картини фашистських злодіянь.

Цикл завершується присягою розплатитися за народне горе.

Збірка «Що записано мною» (1956)

Переважна більшість віршів збірки, як і всіх інших, не має назви, а відома за першим рядком. Це ще раз підкреслює ліризм, емоційність як основну рису поезії.

У вірші «Важкі вітри не випили роси...» важлива не стільки теза, як настрій, котрий ніби переливається зі строфи в строфу.

Перша строфа змальовує красиве осіннє надвечір’я на ланах Київщини.

Важкі вітри не випили роси,

Черлені трави бродять

буйним соком,

І вдалині під обрієм високим

Лугів осінніх теплі голоси.

У другій строфі йдеться про відпочинок «при багатті» хлопців-косарів, комбайнерів, які «ведуть пісні». Ліричний герой відверто зізнається, як добре йому серед цих чоловіків, чия праця важка й конкретна, тут при землі, під вітрами й зорями.

Поезія пройнята ностальгією за простим сільським побутом, який для автора є чистим, сповненим уселюдського змісту.

Вірш пісенний, з несподіваними й сердечними тропами: «важкі вітри», «черлені трави», «русявий клен», «дні, немов засмаглі діти».

Вірш «Лист до гречки» вміщений у збірці «Листи на світанні» (1961). Це білий вірш. Нагадує посвяту «Кононівським полям» Михайла Коцюбинського. Ліричний герой освідчується в коханні гречаному полю, яке видається йому країною поезії.

Гречка, ця запашна квітуча нива, — одвічна частина українського буття. Вона прирівнюється до золотої пшениці і є невід’ємною частиною поетичного пейзажу України.

Згадується ліричному героєві дитинство. Епітети, порівняння, метафори в цьому вірші сповнені любові величання. Гречка для ліричного героя — це носій життя, неперервність людської долі.

Автор згадує й голодні роки, криваві масові геноциди, які довелося пізнати українцям XX ст.

Гречка, її медяний цвіт стають символом життя. Чарівний медоцвіт єднає минулі, сучасні й майбутні покоління в єдину родину — українство, якому немає кінця.

«Пісня про рушник» («Рідна мати моя...») написана в 1959 році до кінофільму «Літа молодії», але невдовзі стала відома на всіх континентах як народна пісня.

У центрі її змальовано образ українського рушника. Здавна вишиваний рушник для українців — одна зі святинь нації, символ материнської любові й благословення. Рушник має чимало врочистих і важливих функцій: окраса помешкання, на свята — окраса столу, на сватанні та весіллі — символ любові, продовження роду, злагоди. Вишиваний рушник мати дарує, коли виряджає дорослу дитину у великий світ, «на щастя, на долю».

Пісня присвячена незабутньому образу матері, яка випроваджує сина «в дорогу далеку». Твір має фольклорні витоки. Певна річ, що в цьому образі поет бачить рідну неньку, просту селянку Ївгу Остапівну.

Мелодійності та особливого пісенного ліризму надає поезії засіб градації, анафора «1», якою розпочинаються 1-4 рядків з 18.

Пісня пройнята щирим синівським почуттям і вдячністю любій матері.

Образ матері в поезії Андрія Малишка асоціюється з образом України.

Середина XX ст. — плідний етап у творчості поета. У цей час написано поезії, що стали популярними піснями: «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька», «Пісня про Київ», «Київський вальс» («Знову цвітуть каштани»), «Запливай же, роженько весела...» та інші.

Вірші А. Малишка поклали на музику такі композитори: Левко Ревуцький, Платон і Георгій Майбороди, Олександр Білаш та інші.

Поезія останніх років життя поета — це поезія, на думку критиків, духовного буття, це підкреслено інтелектуальна творчість. Зразком такої поезії є вірш «Роздум».

Ліричний герой у цій поезії не підбиває підсумки свого життя, не оглядається на пройдений шлях, а сповнений майбутнього, у пориві до творчої праці.

А. Малишко звеличує рідну мову, називає її: «Матір життя від колисання до твердого ложа». У цьому визначенні — глибока природна і суспільна істина.

Олександр Довженко 1894-1956 рр.

Американський актор і режисер Чарлі Чаплін зауважив: «Слов’янство поки що дало світові у кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

З'явився на світ Олександр Петрович Довженко 12 вересня 1894 року в Сосниці на Чернігівщині, що розкинулася на березі мальовничої Десни. Батьки — неписьменні селяни мали аж 14 дітей, з них вижило тільки двоє. Учився Сашко добре, багато читав. З 1911 року здобуває освіту в Глухівському вчительському інституті. 1917 року вступає до Київського комерційного інституту.

Революційні події в Україні змінюють долю студента: громадська діяльність, згодом — дипломатична служба, лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. Після повернення в Україну стає одним із засновників найпрогресивнішої на той час літературної організації письменників — ВАПЛІТЕ.

У 1926 році письменник нарешті знаходить своє справжнє покликання, що полонить його душу на довгі роки, — кінематограф. В «одеському Голівуді» він відчув і зрозумів, що саме кіно — його природна стихія. З’являються перші фільми: «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Сумка дипкур’єра». Кінострічки «Звенигора» (1928) і «Земля» (1930) принесли Довженкові визнання й світову славу.

Доля репресованого цвіту нації віддзеркалилася й у житті Довженка. «Боли, моє серце. Не втихай ні вдень, ні вночі. Замуч мене. Страшно мені жити», — це один з останніх записів у щоденнику. 25 листопада 1956 року далеко від України, у чужій Москві, серце Олександра Довженка зупинилося навіки.

Творчий спадок Олександра Довженка надзвичайно різноманітний — він був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас. Можемо говорити про єдину для фільмів, кіноповістей, оповідань поетику О. Довженка. Під впливом його сценаріїв почався процес зближення кінодраматургії з літературою й утвердився новий літературний жанр — кіноповість.

Перу О. Довженка належать кіноповісті «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум’яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море». Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» за всіма жанровими ознаками є ліричною повістю.

«Україна в огні» (1943) більше подібна до кіносценарію. Доля звичайної родини Запорожців, що уособлює життя українського народу, складається трагічно. «З вогню — та в полум’я», — говориться в народі. У кіноповісті знаходить відображення відверта, не прикрита пафосними словами правда про війну і становище України між двох вогнів — німецької та радянської деспотії: «Україна у вогні! Україна в ярмі!».

Доля родини Запорожців трагічна. Жорстока війна забирає синів на фронти, не всім їм удається повернутися назад. Єдину доньку чекає німецький полон. Та з усіх випробувань запорожці виходять достойно, не втративши національної та людської гідності, пронісши крізь горе та смертельний ризик чуття єдиної родини, що об’єднує й возвеличує їх. У творі вони збираються за спільним сімейним столом: одні — реальні, живі, інші — тільки подумки, у спогадах рідних. Однак саме це єднання символізує незнищенність українського роду, а значить — і України.

Перегукуються ці думки й із записами в «Щоденнику» О. Довженка, який чи не найкраще відображає внутрішній світ митця — часто несподіваний і суперечливий. Водночас «Щоденник» — це своєрідний документ страшної доби тоталітаризму, що допомагає краще зрозуміти літературні процеси цього періоду, драматизм долі багатьох українських митців.

Перші записи в «Щоденнику», які стосуються «Зачарованої Десни», припадають на 1942 рік: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у малонькій кімнатоньці смітися і плакати... Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...». Як причину написання твору О. Довженко називає спогади, викликані «довгою розлукою з землею батьків» і бажання «усвідомити свою природу на ранній досвітній порі коло самих її первісних джерел». А далі довгих 14 років роботи над текстом повісті, шо свідчать про ту роль, яку вона відіграла в житті письменника — стала сповіддю змученого митця и виправданням перед Україною та самим собою.

Автор у своему вічно живому творі описує свої дитячі роки: «була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима».

Секрет популярності повісті пола гас не тільки у відкритості й автобіографічності Романтичне світовідчування нарешті отримало вільне втілення в тексті. Складний і суперечливий процес формування особистості показано у двох вимірах (романтичне роздвоєння свідомості особистості): через психологію героя — допитливого сільського хлопчика — і з позицій зрілого художники-мислителя.

Картини дитинства героя сповнені химерного місива із злиднів, трагедій і гумору. Таким є опис спілкування малого Сашка з учителем, який був «старий уже, нервовий і сердитий очевидно, чоловік, носив золоті ґудзики й кокарду. Він здавався мені величезним паном, не меншим од справника чи судді. На зріст він був вищий од батька, що також надавало йому грізної сили». Навряд чи цікавою була йому душа дитини, чи намагався він зрозуміти таємні мотиви її вчинків. Для того, щоб перевірити рівень знань майбутнього учня, він добирає найбезглуздіше питання: «А как зовут твоего отца?». На реакцію малого, що «одчайдушно закрутив головою і так круто одвернувсь, що трохи не впив, коли б не вдержався рукою за батькові штани. Якась нудьга підступила мені до горла. І так мені стало погано, погано», недалекоглядний, нерозумний, як пише автор, учитель виносить свій жорстокий вердикт: «Не развитой!». Подібними присудами згодом тавруватимуть загадкову душу митця, його картини, що надовго пережили й самого автора, і обмежених критиків його творчості.

У «Зачарованій Десні» життя дитини, крім звичайних сільських розваг і щоденних турбот, сповнене також болючих, далеко не дитячих питань («А які ми, тату? Хто ми?»), що переплітаються з філософськими роздумами автора про зміст людського буття, красу й гідність відносин. Романтичним є й сприйняття дійсності, намагання заховатися від жорстоких реалій у спогадах про дитинство. Є тут і своя особливість — дитинство героя постає через призму людини дорослої, ідо зумовило в підтексті повісті добру й мудру усмішку.

У творі передано глибинні переживання автора і його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту й святість своєї душі. її символізує невеликий клаптик землі біля Десни — справжній земний рай на противагу лицемірству й жорстокості реального «великого» світу.

О. Довженко глибоко в душі вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд та намул з душі українського народу. Такий символічний зміст (образ води — один з прадавніх образів- символів очищення, оновлення) передає картина весняної повені в повісті, коли Десна затоплює береги: «Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці».

У «Зачарованій Десні» переплелися ліризм і гумор, епічність і пісенність. У ній яскраво виявилися витоки Довженкової поетики, що виростала з фольклору, живилася усною народною творчістю. Епізод колядування

тут, мабуть, один з найхарактерніших. На ньому виразно позначилася й народнопісенна образна система, і казкове мислення. О. Довженко вільно звертається до казковості, фантастичності оповіді — одного з улюблених засобів фольклору.

Такою е підслухана розмова коней (справжній казковий сюжет), які осмислюють своє героїчне минуле й нещасливе сьогодні, говорять про людей, теперішніх своїх хааяїв:

— Тисячі літ, ще до возів і оранок, на моїй спині їздили пророки. Були а мене тоді ще крила. А пращур мій був кінський цар чи бог, колись казали мати.

— Були і в мене крила, та нема. Ні крил у мене вже. Ні краси, тільки вавки на спині. Хоч би сіделку зробив порядну, сіделки немає. І так душа пригноблена ного недобротою, а він, не знаю, як тебе, повіриш — нема тієї днини, щоб не бив».

Щира розповив стала для дитини одкровенням і приводом для серйозних висновків: «Від того часу я ні разу не вдарив коня».

За принципами казкової поетики сприймає малий Сашко й собаку Пірата, який загубився на ярмарку й через багато тижнів усе ж повернувся додому — заморений і худющий. Побачивши свою оселю, пес «повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Святому письмі:

— Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який я щасливий! Як тяжко було мені без вас!».

Найяскравіший казковий персонаж твору — то намальований багатою дитячою уявою образ лева, що блукає берегами вічної Десни. Сашко з глибин своєї фантазії сам викликає його: «Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою». Є у творі й пояснення, чому з’являється такий екзотичний звір у звичайному українському селі — то забаганка героя: «Перед сном мені так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно. Мені набридли одні телята й коні».

Читач, що звик до незвичного тону оповіді, не зовсім готовий до несподіваної розв’язки: як виявилося, лев справді є не химерною вигадкою малого героя, а частиною реальності. Утікача з потяга, який віз звіринець, але втрапив в аварію, справжнього африканського лева згодом переслідувачі зловили та вбили. Автор так пояснює це: «Не міг же він ходити серед телят і коней». Та все одно жалкує, бо так же легко вбити щиру дитячу мрію.

Отже, перед уважним читачем Довженко щиро відкриває світ «Зачарованої Десни» — глибокий, невичерпний, такий же широкий та безмежний, як і людське пізнання.

Не випадково з ім’ям Олександра Довженка пов’язаний початок письменницького кінематографа — кінодраматург стверджував у ньому незаперечне право висловити свій особливий світ, сказати своє особливе слово.

Як зазначає Юрій Лавріненко, «Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без урахування того, що він виріс в атмосфері культурного відродження України 1917-19 і 1917-30 рр. Його шедеври могли появитися тільки в атмосфері таких само непроминальних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса... та інших творців Розстріляного Відродження».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.